Настала війна: Граб пішов до Степанових хлопців, а Кузьму в 44-тому забрали в совєцку армію. І, от тепер, йдучи в різних напрямках, вони зустрілися на вузькій лісовій стежині. Зустрілися, глипнули очиськами, як шаблі схрестили. Готові розірвати один одного на кавалки. Та що ж, Кузьма був без зброї, а у Гриба через плече звисав автомат. "От і перетнулись наші шляхи, – сказав Гриб і торкнувся пальцем гачка. – Тепер я можу з тобою поквитатися за все." "Можеш, – згодився Кузьма, – та чи варто. Ми не загинули в бою, а тепер, отак… Було б безглуздо…" Гриб вагався. Побалакавши, вони розійшлися – кожен у свою сторону. А могло бути інакше.
– І все це через…
– Через те, що Кузьма завжди носив із собою маленьку, подаровану татунем іконку. Або ж іще одна воєнна пригода, якщо її так можна назвати, трапилася вже з твоїм дядьком Федьком. Зима, снігу намело багато, мороз тоді тріщав лютий. Він, у резинових чоботях бідака – і як не відморозив собі ноги, – вертався з Німеччини додому. Його підвозив фірою якийсь добрий дядько. Минувши останнє польське село, їхали поволі, бо ціла дорога, в кілька рядів, була заповнена возами, які рухалися їм назустріч. Розминутися було важко. Де їх стільки водночас назбиралося, невідомо. То були люди, які тікали з України перед совєцкою навалою, На возах сиділи чоловіки, жінки та діти, а позаду них здіймалися різні клунки. Аж раптом, з диким ревом, наздоганяючи вози, серединою дороги сунула колона совєцких танків, Між людьми зчинився рух, паніка, сполохані коні ставали дибки. Дехто, намагаючись з'їхати з дороги в сторону перевертався і провалювався у глибокий рів, заметений снігом. З другого боку вздовж шосе росли кущі та невеличкий лісок. А танки сунуть, пруть і… трощать своїми гусеницями все: вози, коней, людей! Прокладають собі шлях до Берліна, їдуть визволяти світ від фашистів, переможці й герої! Білий сніг враз зробився багряним від крові, вкрився кавалками розтерзаних тіл, уламками возів, пір'ям від розірваних перин і подушок. В повітрі гул, іржання, крик, прокльони, стогін і хруст. Жах і приреченість в очах! В ту мить, коли під Федьком затріщав драбиняк, його, закляклого з переляку й задублого від холоду, якась невидима сила підняла вгору й кинула на башту танка. Це сталося так нагло й раптово, що він навіть не зрозумів, що відбулося. Згодом, оговтавшись трохи, почав рухати ногами та руками. Все було ціле. Тоді помаленьку зсунувся вниз і пірнув з головою в сніг. У кучугурі, перечекав якийсь час, відтак вибрався на дорогу. Там уже збиралися вцілілі, голосили жінки. Гул танків поволі стихав, залишивши позаду себе криваве місиво, шлях, вимощений трупами – шлях у пекло!
– Який жах! – озвалася тихо Дзвінка. – А дядько ніколи не розказував…
– Він не любить про це згадувати.
– І він тоді теж мав з собою ікону Матері Божої Неустанної Помочі?
– Мав, дитинко. Тільки чудом я можу поясните його порятунок, тільки поміччю іконки та батьківськими молитвами.
Дзвінка, вражена розповідями тітки, мовчала. Розглядала маленький, подарований дідусем образок її татові, вдивлялася в лики Діви Марії та малого Ісусика. Від іконки йшло якесь дивне тепло. Та не сам по собі є чудодійним клаптик збляклого паперу із зображенням святих, а силою віри та молитви. Адже сказано, що за вірою вашою буде вам дано. За вірою…
Тітка Ганна вже стелила постіль і стогнала:
– Охо-хо… Певно, завтра буде відлига, бо мої завіси так вже крутять, так вже крутять… Тре нашмарувати березівкою…
Чорна глуха ніч висне за вікном. Тихо. Хіба десь здалеку, долине крізь шибку хрускіт розчавленого колесами чийогось авто льоду, зрідка гавкне бездомний пес, і знову тихо.
Лежу непорушно, без сну. Тупо роздивляюся сіру млу в кімнаті і слухаю свої думки. Вони вперті й настирні, вони всеохоплюючі та всевладні, вони потаємні й відверті. Вони виростають, виповзають, набирають реальних рис і форм, вони поглинають мене цілком, малюють різні сцени та сюжети, манять і ваблять, вони збуджують і дихають теплом.
Я не опираюся…
Лежу, мрію, тану, як масло на пательні, розчиняюсь, як дріжджі в молоці, м'якшаю, наче віск у гарячій воді… Мені добре, приємно і лоскітно. Я кудись іду… Я йду до Нього… На зустріч…
Солодкий, наче медяник у дитинстві, сон огортає мене. Яскравий і кольоровий, сповнений виразних відчуттів. Аж до самого ранку. Аж поки будильник голосно не затарабанить на всю кімнату і не прожене моє марення, мій сон.
Р. 26
Вже пройшли всі різдвяні свята, закінчувався другий місяць зими, а Дзвінка все чекала. Чекала, що напише, покличе. Жила приємними спогадами та надією.
Трапилось так, що подружка Зоя взяла відпустку на два тижні й поїхала в село до хворої мами, а Дзвінці лишила ключ, щоб за квартирою приглянула, вазони підлила… Повертаючись увечері з роботи додому, Дзвінка намацала в кишені чужий ключ. Завагалася… А що, як знову без відповіді? Та нехай… Спробує ще раз… Уже вкотре… Врешті-решт зважилася і написала:
"Привіт! Є квартира."
Панотець зателефонував! Що робив украй рідко. Вони домовилися про зустріч. Третю…
Передумане, пережите, страждання, сльози, каяття – все враз забулося. Як і не було чотирьох довгих місяців розлуки, багатьох безсонних ночей, сірих буднів… Нічого не було. Лише бажання його бачити, сильне й нестерпне. Два дні чекання пройшли, як одна солодка мить, в передчутті чогось надто приємного.
Нарешті вони разом… Чужа квартира, він та вона, близькі й далекі. Він торкається її, пестить, цілує, і вона розуміє, як сильно скучила за ним і як водночас відвикла від нього. Але зараз цей чужий чоловік, панотець, настоятель храму св. Варвари належав тільки їй. Михайлик, Михась, Михасик – радість і смуток, сміх і сльози, злет і падіння… Він той, що дає сили жити й бажання вмерти. Його солодкі цілунки гірчать каяттям, а п'янкі обійми ваготіють похміллям розлуки.
Отець ніжно торкається її вушка, шепоче:
– Ти незмінно приємна…
– Справді? – не вірить вона. – Чого ж так довго мовчав?
– Не будемо про це. У нас так мало часу і нам так добре вдвох…
Дзвінка кивнула і подумала: "Добре…" А з матушкою хіба ні?.. Адже ж кожної ночі він робить з нею це "недобре", а її може чекати два-чотири місяці…"
Та вона не хоче своїми запитаннями псувати сьогочасну мить, де час ущільнився, а відчуття загострилися і, здається, що полум'я пристрасті от-от спалить цю чужу квартиру.
Коли ж вони голі й безсоромні знемагали від раювання та втоми на чистій чужій постелі, Дзвінка розчаровано подумала: "Ось і все скінчилося… Він зараз встане і піде…"
Справді, отець глипнув на годинник і промовив:
– Ого, як хутко біжить час. Мені пора…
– Зачекай хвильку, – застогнала вона.
– Мушу, Дзвіночко, мушу. Мені треба висповідати одного хворого чоловіка. Я домовився.
Відірвавшись від її вуст, він підвівся й почав швидко вдягатися. Дзвінка більше не затримувала. Не сміла.
– Гаразд, іди, – сказала, – я ще залишуся. Треба все прибрати, підлити вазони.
– Добре, – усміхнувся в смоляну бороду.
– Коли побачимося? Знову через чотири місяці?..
– Ні, через три, – пожартував о. Михайло.
На порозі затримався. На прощання міцно пригорнув її, палко поцілував, а тоді взявшись за дверну ручку, зник у темному й холодному коридорі. Як і не було. Лише відлуння його кроків сходами, тільки щем на губах та запах ладану в квартирі.
Дзвінка довго сиділа на розстеленому дивані. Стовчена постіль, зберігаючи обриси їхніх тіл, ще якийсь час дихала теплом. Не могла зрозуміти: вона зараз задоволена чи використана? Звідкілясь накотилося відчуття пустоти. Враз побачила себе глеком, з якого щойно вилили всю рідину, і цей порожній глек залишився ще й брудним. Якщо його не вимити вчасно, бруд засохне, зашкарубне, ввійде в стінки і зостанеться там назавжди природнім нашаруванням. Уже вкотре вона подумала, що цей неправильний зв'язок варто було б розірвати та остаточно припинити. А те, що він був неправильним, то з якого боку не крути, так воно й виходило. Раз, що аморально. Друге – перелюб. До того ж ці короткі зустрічі через два-чотири місяці – їх навіть коханцями не назвеш – не задовольняли ні її фізіологічні, ні емоційні потреби. Після кожної годинки-двох їхнього кохання, вона почувалася винуватою перед Богом, хоча й з приємним присмаком на вустах. Сьогоднішня зустріч виглядала, як похапцем з'їджена вечеря. Шлунок напхано, а задоволення мало. Обмінявшись кількома словами, подарувавши один одному незабутню гамму відчуттів, вони швиденько розбіглися. Навіщо потрібні такі зустрічі? Яка від них користь? І кому? А любов… Її любов. Вона часто подумки проговорювала це слово, але сьогодні так і не наважилася вимовити його вголос, признатися о. Михайлові, як сильно любить його. А зараз думає: "Добре, що не сказала. Хіба це щось змінило б? Ні, напевне, ні. Тож нехай усе несказане, так і залишиться несказанним."
Гріх…
Гріх, як учать нас служителі церкви, буває свідомим і несвідомим, вільним і невільним… А ще (тобі так здається) – від безвиході, а насправді, від потурання власним бажанням. Тоді ти йдеш на зговір з власною совістю. З нею дуже часто й доволі легко, можна домовитися, або ж зацитькати, притлумити. Спрацьовує. На якийсь час.
Якщо ж совість – то Бог усередині нас, розум – сторож і контроль, то що ж тоді серце?.. Ми добре розуміємо його найтонші порухи, керуємося ними, але чому вони часто-густо є такими зрадливими?..
Р. 27
Додому Дзвінка повернулася пізно.
– О, явилася… – зустрів у коридорі п'яненький Степан. – Де шлялась, суко?
– Я ж тебе не питаю, де ти лазиш! – відрубала, роздягаючись.
Степан не чекав такого тону. Притих і вже спокійніше додав:
– Знаю, знаю… Із сеструньою своєю, святошою язиками плескали. Бабське кодло…
Дзвінка не відповіла. На кухні зробила собі гарячого чаю з лимоном. У холодильнику стояв борщ, налисники, підлива з м'ясом, але їсти не хотілося. Прийшов Степан з цигаркою в зубах. Нагнувшись над плиткою, пакнув раз-другий, прикурюючи від вогню.
– Не дими! – зойкнула. – Нічим дихати.
– А мені плювать! Не дихай...
Дзвінка глибоко зітхнула. Вийшла з кухні, заглянула до сина в кімнату.
– Їсти будеш? – запитала.
– Н-є-а… – протягнув Сашко, не відриваючи погляд від екрану комп'ютера.
Звісно, не буде. Біля ліжка, на килимі, валялося дві великі порожні пачки з-під чіпсів, стояла двохлітрова пляшка з недопитою солодкою водою, а на ліжку – кілька вафель.
"І кому я готую…" – подумала з жалем, а вголос:
– То я даю тобі гроші до школи на харчування, а ти купуєш всіляку гидоту, набиваєш нею живіт, ще й здоров'я псуєш?..
– Ма, – оглянувся через плече Сашко, – не діставай.