Перед ним стояла не дитина з десятого класу а цілком доросла дівчина.
– Ви говорили, що ми можемо продовжити розмову. А я була не далеко. Тож…
– В мене нема слів – буркнув Радик – Добре. Сідай у машину бо холодно.
Він склав усе в машину і сам сів за кермо. Якусь хвилю вони просто сиділи і мовчали. Це було чимось новим. Радик не міг повірити у те що щойно було.
Йому було дивно з малої і водночас чомусь страшно. Чого він боявся? Сімнадцятилітньої дівчини, котра просто чіпляється за першого ліпшого? Можливо так. А може й ні. Проте сам він цього не видавав. Між ними по суті чотирнадцять років різниці. Це просто жахлива дурниця. Така дружба не можлива.
– Ну і куди поїдемо красуне – нарешті розірвав тишу Радимир.
– Не знаю, мені і тут не погано.
– Що прямо в машині сидітимеш? – засміявся він – А може взяти і відвести тебе додому?
– Хочете мене позбутися?
– Поясни чого ти хочеш цим від мене добитися? Віка, мені за тридцять! Ти розумієш?! Я живу на іншому континенті, в іншому світі. Я інша людина. Я лише приїхав до матері в гості. Але досить скоро поїду…
– Той що? – якимось дивним голосом запитала дівчина – Хіба я про щось прошу?
– Добре. А чого б ти хотіла? Давай краще поїдемо на одне місце. Я знаю тут не далеко.
– Добре.
– Ну і ти не боїшся зі мною їхати? Ти ж мене навіть не знаєш!
– І що? Ну а от що ти мені зробиш?
Цілу ніч Радик не міг заснути. Знову одне і те саме. Старі кошмари виринали ніби нізвідки. Вони гризли його порване життям серце. Ні, йому не було так багато років. Не було чогось аж надто такого. Але була біль у середині. І цього було досить аби знищити себе як особу.
Картини міняли одна одну. Все життя ніби пропливало перед очима у короткометражному фільмі. Кажуть це буває перед смертю. Але Радикові було ще рано вмирати. Він мав іще жити. Але у втомленому серці вже марив привид забуття і неспокою.
Глава 6
Перебування в мами Радика трохи нарешті розслабило. Відпочинок дався в знаки. Йому ставало трохи краще. Але іноді ще часами все поверталося. Думками він блудив космічними просторами і шукав свою зірку десь високо понад небесами.
Був уже майже обід. Радик все ще друкував від самого ранку. У нього нині був дуже гарний настрій і тому не хотів пропускати жодної хвилини, доки муза була поруч. Три години за комп'ютером. І от нарешті настав час відпочити. Радик вирішив трохи передихнути. А заразом щось перекусити.
Він пішов на кухню, зробив собі чаю і взяв кілька бутербродів. Раптом йому вдарила в голову думка передзвонити Лео. Спочатку це видалося смішною вигадкою. Але потім він вже серйозно взяв телефон і набрав номер дівчини. Ніхто довго не відповідав. Але на кінець почулося з іншого боку:
– Алло – це була вона.
– Привіт моя красуне! Як ти там? – спитав Радик.
– О, Нарешті! Це ти! Я не могла ніяк подзвонити. У тебе телефон не відповідав! Що трапилося?
– Ні все гаразд! Ти не вгадаєш де я – сміявся він.
– Ну і де ж ти пропадаєш ? – якось серйозно спитала Лео – Я, чесно кажучи, переживаю тут за тебе!
– Лі усе добре! Я полетів на кілька днів до мами!
– Що? Ти сам полетів за тисячі миль! І мені нічого не сказав! Замість того щоб відпочити! Радику ти що зглузду з'їхав?!
– Не бурчи там. Все добре! Скоро назад повернуся. Я швидше буду аніж ви! Ти як?
– Радик нам треба поговорити буде коли ти повернешся! Дуже серйозно!
– Щось трапилося? Може зараз скажеш? – насторожився хлопець – Може тебе хтось образив?
– Ні, права не в тому! Радик просто я…
– Ти що ? Лі, не тягни – розкажи мені! Ну!
– Не важно! Розкажу коли повернешся. А зараз іди відпочивай! Папа!
Така розмова насторожила Радика. Він розумів, що щось не так. Але не міг реально представити про що могла бути мова. Він перерахував у голові всі можливі варіанти. Хоча й думати було не виносимо важко.
Він не міг собі представити, що могло би бути предметом настільки важливої розмови щоб Лі аж не захотіла це озвучувати по телефону. Одна річ явно не давала спокою. Так це один із варіантів розмови. А саме – мова йшла про зраду. Але яку там зраду. Просто вона знайшла собі іншого – от і все. Але хоче сказати це йому в очі.
Лі сумнівалася чи правильно вона поступила. Думка про те, що сказане може бути по різному сприйняте Радиком змусила її змовчати. Ні, вона не хотіла розривати стосунки. Вона хотіла повідомити йому дещо інше, дещо цікавіше і набагато цікавіше. Так, вона була вагітна. І ця дитина була точно Радика.
Ставлення його до дітей було не однозначним. З однієї сторони він дуже любив маленьких діточок, грався з ними де завгодно (коли вони були десь чи в гостях чи в якомусь притулку). А з іншої – боявся мати власних дітей. Така неоднозначність була виражена рядом причин.
Зрештою, всі ми боїмося в певній мірі. Просто кожен боїться чогось іншого. У кожного з нас є свій страх. От він у Радимира був у вигляді маленьких людиноподібних істот котрих ми називаємо – діти. Дівчина сиділа. Її мучили сумніви. А може вартувало було сказати? Але ні! Навіщо? Нехай це буде для нього сюрпризом. Хоча він так ніколи і не дізнається, що Лі носить його сина.
Ще стародавні філософи ламали голови над питанням – хто є людина. Одні припускали, що це посланник богів чи їх непрямий потомок. Інші навпаки говорили, що це цілком земна, матеріальна істота. Було багато думок. І схоже кожна з них частково має щось у собі правдиве. Якщо взяти людину і розглянути її з усі сторін – то напевно наткнемось на той факт, що кожен з нас не одноразово: брехав, зраджував, обмовляв і робив ряд інших далеко не прийнятних божим синам речей. Але в кожному з нас тече якась дивна лінія розвитку. А це немає нічого спільного із тваринним світом. Отже, ми ні одне ні інше.
Радик десь підсвідомо розумів це. До певної міри він навіть погоджувався з цими твердженнями. Іноді сам дивувався із своїх вчинків. Але зараз його мучило щось інше. Так, він постійно чимось переживав, за щось боровся, в щось вкладав цілого себе. Постійні стреси робили свою справу. Починався патологічний страх. А разом з тим бажання жити.
Глава 7
Вечоріло. За вікном падав легенький сніг. Красиві, великі сніжинки кружляли у повітрі опускалися на землю, тротуари, дерева, машини вкриваючи все. Мами все ще не було.
Тепер, коли день був маленьким а темнота займала більшу частину доби вона приходила мало не у ночі. Стара звичка. А може вимога роботи бути доти – доки потребують. Хто знає.
Можливо, якщо б вона була не така одинока то б і приходила швидше. Як це роблять більшість молодих вчительок, котрі мало не втікають з роботи. Та для Олени Кирилівни робота це був чи не єдиний засіб перебути самотність.
Відколи Радик поїхав вона ще більше почала приділяти уваги чужим дітям. Так, вона дуже любила дітей. Бог не дав їй більше дітей. Тай і онуків вона теж не колисатиме. Така страшна реальність життя. Життя, проти котрого ми просто безсиллі.
Радик, як завжди, сидів і щось друкував. Він уже закінчував свою роботу і цей час був для нього дарунком з Неба щоби встигнути завершити. Ба більше того, нове середовище змусило його працювати в два-три рази швидше. І це було дуже добре. Навіть більше того, прекрасно. Лише мучила одна думка. Так, саме вона – Вікторія.
Радик розумів, що так поступати не можна. Але все ж і відмовитися від своєї нав'язливої думки він теж не міг. Тому він просто взяв і закрив ноутбук. А тоді ліг просто відпочити. І тут в голову йому стукнула безумна і шалена ідея.
Він взяв мобільний і набрав номер. Куди він дзвонив? Ніхто б не повірив. Так, саме до неї, до Вікторії. Подумати тільки – а що подумають про нього. Збоченець старий. Та плювати він хотів на їхні слова. Він зірка, він бог – він Радимир Воловські! А це дає право на будь – яке безумство.
Дівчина швидко відповіла як на диво. Так ніби чекала цього дзвінка цілий день. Радик на якусь мить аж наче онімів. Він швидко прийшов до себе. Пропозиція прогулятися була сприйнята з першого слова. Дівчина не змушувала себе умовляти. Це було щось нове. І якесь дивне, цілком нове позитивне почуття накрило його.
Чим керувався він коли дзвонив? Про що думав? Де був розум дорослого чоловіка, коли вирішив спокусити молоду ще, можливо, не до кінця свідому дівчину? Що це за така любов? Пристрасть? Бажання? Хто може сказати куди подівся здоровий глузд?!
Чому пристрасть затуляє в таких випадках очі? Чому засліпленість бажанням штовхає людину на безумні вчинки? Куди дівається свідоме мислення? Чому людина в одну мить перетворюється в звіра? Звіра, що не здатен мислити! Звіра, що не має нічого спільного з людським!
Зрештою, за це ми платимо. Не зараз. Дещо пізніше. Ми розплачуємося потім за попередні дії. Такий закон. І ніхто від нього не може втекти. Ніхто. Ані цар ані бідний, ані полководець ані філософ. Перед законами Всевишнього всі рівні.
Віка стояла навпроти "дитячого будинку творчості". Саме тут вони домовились зустрітися. Дерева заступали світло і її не було видно. Дівчина знала, що він не просто так подзвонив. Це її шанс. Але шанс нащо? Вона прекрасно розуміла, що Радик був старшим від неї на цілих тринадцять років. Він може просто скористатися нею і кинути. Але щось змушувало йти далі!
Але заради чого все? Ну хіба він кине кар'єру і повернеться сюди заради неї! Ні, в плани дівчини так багато не входило. Вона зовсім не думала про щось досить таке серйозне. Її не цікавила аж така далека перспектива. Вона просто хотіла побути в роді дівчини зіркового хлопця. От і все. Як же все просто. Вони разом трохи побудуть разом. А потім вона скаже, що зустрічалася з ним. Кілька фотографій все підтвердять. А коли він поїде вона розкаже, що була дівчиною самого Радика Воловські. І що можливо вони колись ще зустрінуться.
О, які це дурні, ідіотичні думки. Вона як і переважна більшість ровесниць вішалися на шию особливо старшим хлопцям. Дозволяли себе балувати, гралися принцес, страждали дурними нісенітними почуттями, котрих не було і малювали в собі образ несказанної королеви. А що потім? А потім, коли хлопці кидали обзивали їх різними словами, плакали в подушку і скаржилися на те, якою безжальною є любов. Але зараз Вікторія про це не думала зовсім.
Вона була не з тих, що плачуть і на відміну від Ліни, своєї подружки, сама доволі часто любила "розбивати серця нещасних".