Я зойкнув і шалено замолотив руками й ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається, по обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навтьоки. Я мчав через хащі, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону вскочив у човен і, схопивши весло, щодуху почав одгрібати від берега. Я ніколи не гріб так шалено — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні! Погоні не було. Опам'ятався я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а біг — у цілковитій безпеці я міг відчутися лише в своєму дворі.
Мокрий кінець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спині, ніби підганяв. Як дровиняка, впав я у сіно біля повітки й довго лежав зовсім нерухомо, — віддихувався. У голові, наче в зіпсованому телевізорі, миготіли уривчасті кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто то був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зібрати людей — і туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тоді його таємниця розкриється і вийде, що я зрадник. О ні! Зраджувати друга — це жахливо. Я ніколи не піду на зраду. Все що завгодно, але не це.
Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нічого й не придумав. Нарешті втома і сон знемогли мене і я заснув.
Нічна пригода була настільки неймовірна, що коли я вранці прокинувся, то навіть подумав спершу, чи не наснилося то мені.
Та ось до мене підійшла мати, схилилася:
— Ну, як спалося надворі, синку? О, чого це ковдра мокра? Хіба вночі був дощ? Чи, може... — мати всміхнулася.
Я густо почервонів:
— Та що ви... то... то... я... води захотілося, горнятко сюди взяв і розлив ненароком.
Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.
Нічна пригода знову згадалася мені з усіма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася мені такою жахливою, як уночі. Може, тому що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи минають уранці. Уночі все здається страшнішим тому, що темно й тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, гомонить птаство, брязкають відрами баби біля криниці, і навколо люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів! Негайно треба на острів! Довідатися, як же там — чи живий...
Нашвидку вмившись, я побіг до хліва. Мати ще доїла. Теля й собі лізло до корови. Мати одганяла його: "Лишки! Лишки!"
— Мамо! — гукнув я. — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я біжу.
— Куди це ти? Зараз снідати будемо.
— Та потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
— Та хоч хліба вріж.
Випив я склянку молока, відрізав велику партику хліба — за пазуху — і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону просто на діда Вараву наскочив — не вгледів.
Аж хитнувся він.
— Тю на тебе! — буркнув сердито. — Ич, розігнався!
— Вибачте! Драстуйте, діду!
— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як німий до суду. Людей з ніг збиваєш.
— Та я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.
— Проспав, ледащо? — уже співчутливо й докірливо спитав дід: сам же рибалка — розуміє.
— Еге! То я побіжу! Вибачайте! — А сам думаю: "Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я спішу. Якби знали, не те б заспівали..."
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. "Сьогодні вночі..." Таємниця от-от розплутається
З неспокійним серцем підпливав я до острова. І що ближче підпливав, то сильніше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий...
І раптом радість шаленим криком забулькотіла в моєму горлі, як вода в закипілому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!..
Я побачив його. Живісінький і цілісінький стояв мій друзяка Кукурузяка на березі, виткнувши з кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо!
Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутись і обняти його на радощах, але я стримався. Я лише штурхонув його в плече й спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нічого, — ляснув він мене по животу й одразу додав, взявшись рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було-о-о...
— Що?! — спитав я, ніби нічого й не підозрював.
— Ти однак не повіриш. Подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночі. От тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті. Думав, що загину. Ось бачиш, — він ткнув пальцем у подряпину на щоці, тоді задер сорочку і показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку. — І Кукурузо почав розказувати мені те, що ви вже знаєте.
Коли ж він дійшов до трагічного опису бійки з незнайомцем — як він брикнув ногами, як незнайомець упав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, пролоскотіло в горлі і вирвалося з рота коротким гигиком. Кукурузо ображено пирхнув:
— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смішки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бійка, — попросив я.
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зітхнув і сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я... Дивись. — Я закотив холошу і показав на нозі під коліном здоровенний синець. — Твоя робота.
І я розказав усе, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо лишень очима кліпав:
— То виходить, що то... що то... билися ми з тобою? А мені ж здалося, що був хтось такий здоровенницький...
— А мені, думаєш, ні? Просто велетень.
Ми глянули один на одного і раптом як зарегочемо!
— Оце клас!
— Оце-то так!
— І як я міг тебе не впізнати?
— Ая?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець що — і не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж він потім дівся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — усю ніч на гілці, як мавпа, просидів, аж до світання. І очей не стулив. Оце тільки як розвиднілось, донизу спустився та задрімав трохи.
— А чого він приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гості до мене в усякому разі.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животі тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може...
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку— Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотів Кукурузо. На плесо виплив човен. У ньому сидів Книш. Човен плив тим самим "курсом", що й незнайомець уночі. Обігнув острів і зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву і поповзом — туди. За тими кущами острів закінчувався. Нікого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сіртонулися до плоскодонки. Кукурузо враз спинився:
— Взяти рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потім додав: — Ніколи. Ми сіли в човна і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі зник незнайомець. І хоч зараз був ранок і світило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас чекає там, за кущами. А що, як справді щось жахливе...
За кущами починалася вузенька стружка. А навкруги — щільні очерети. Шлях був один.
Ми в'їхали в стружку. Вона була вузька, але майже рівна й нікуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо і побачили острів. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острів. Ондо й Бурмилів курінь — "президенція" — якраз край берега. Я й не знав, що цією стружкою можна втрапити до Високого острова і що він так близько. Ми завжди добиралися до нього іншим шляхом.
Ми обережно підпливали до берега. При березі стояло два човни.
З-за куреня лунали добре чутні голоси Книша й Бурмила, їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок...
— Нехорошо це... — докірливо казав Бурмило. — Нехорошо...
— Цить уже — "нехорошо!". Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить?
— Та що ти! Двієчко ятерків якихось, гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я Бога не бачив!
— Нічого-нічого! За це теж совєцька власть по голівці не гладить.
— Але ж... Та то ж зовсім інше...
— Ну, якщо ти така цяця, то мотай отсюдова, не вмішуйся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — і квит! І дивись мені!
— Та гаразд уже! Тільки зараз ти йди звідси, бо понаїдуть оті юннати з тим старим! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребімо звідси — він зараз пливтиме.
Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — одхекались і прийшли до тями.
То он воно що! Отже, то вночі Бурмило був, ятери ставив. А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гратиметься!
— А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А він хіба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний... У всякому разі, крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же.
Невже глобулус?.. І раптом я згадав...
Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці плавали. А тепер більше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама — на "Україні", я — на своєму "Орльонку". Не люблю я базарів, та що поробиш.
Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує в ряду, де продають насіння, сушені трави та різні "спеції". На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулі, кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кого гроші завелись.
Її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якійсь молодиці. — Од бешихи крепко помагає... Од перестріту... Од... — шепче щось молодиці на вухо.
— Ну?! — здивовано-радісно каже молодиця.