– Ті ще розбишаки! Весь час скаржилися на мене своїм друзям-орлам.
Нарешті Дракониха простягнула дівчинці якийсь невеличкий круглячок і клацнула пультом. З моторошним металевим стогоном важка чорна брама повільно почала відчинятися.
– Заходьте, – запросила вартова, – та не забудьте про печатку. Не загубіть її, бо далеко не пройдете. Пам'ятайте: три… цятий …рот …аво…
– Який ще рот? Чий рот? АВИ, тобто собаки?– почала було перепитувати Маленька Бабка Йожка, але Дракониха, махнувши крилами, вже подалася геть.
– Ти почув, куди нам треба йти? – звернулася вона до Івася.
– Здається, вона сказала: тринадцятий поворот направо. Перевіримо.
– А, може, цей прохід стереже триголова собака? Як у Гаррі Поттера?
– Лише б собака була б не кусюча, а поворот не тридцятий, – пробурмотіла стурбована Хатинка.
Всюдихід через його розміри вирішили залишити біля печери і далі йти пішки. Засумнівалися щодо Рітарі та Горбоконика, але Арахней сказав, що прохід має бути досить просторим для тварин. Склали необхідні припаси у два великих рюкзаки – їх візьмуть хлопці. Залишки речей запакували і прилаштували на спинах коня та верблюда. Маленька Бабка Йожка сховала Брудька за пазухою, і друзі сміливо ступили вглиб печери.
– Один, два, три, чотири, п'ять, – Маленька Бабка Йожка рахувала повороти. – Дев'ятий, десятий…
Ось і тринадцятий поворот. Але скоро з'ясувалося, що вони зайшли в глухий кут. Далі ходу не було.
– Треба повертатися, – сказав Івась. – Мабуть, нам все ж таки потрібен ТРИДЦЯТИЙ поворот.
Хатинка на Курячих Ніжках гірко зітхнула.
Печерний коридор потроху йшов вгору. Йти стало важче, але мандрівники повеселішали – здається, напрямок вірний. Усі разом рахували повороти. Ось і тридцятий направо! Але що це? Вхід до цього коридору був перегороджений міцними ґратами, які навіть у темряві печери виблискували золотом.
– Швидше вимкніть ваші ліхтарі, – з-за ґрат почувся писклявий голос і лопотання перетинчастих крил.
– Здається, там живе кажан, – припустила Маленька Бабка Йожка. – Може, це хтось з моїх помічників?
– Кажан? Ха-ха, я – ВАМПІР! Мене звуть Десмод Кед! Вимкніть ліхтарі, я світла не люблю, – повторив він.
– Вибач, Десмоде, але з нас усіх лише маленьке кошеня добре бачить у темряві. Тримай темні окуляри!
Окуляри швидко щезли за ґратами, і в колі світла з'явився… Ні-ні, то не був класичний мертво-блідавий вампір. Зовні істота нагадувала велетенську летючу мишу з довгими зубами. Десмод стояв, картинно загорнувшись в крила, наче в чорну накидку, і виставивши ногу. На нозі був справжній адідасівській кед.
Діана, яка опікувалася Рітарі та Горбокоником, потягнула тварин у зворотній бік. Маленька Бабка Йожка з Брудьком швидко сховалися в Хатинці. Пустельник вибіг наперед і схопився за ножа, збираючись захищати друзів від страшного покруча-кровопивці. Івась став поруч із товаришем. Але Десмод несподівано спитав:
– Шановне товариство, чи нема у вас часом із собою томатного соку?
Розділ 12
ВСЕРЕДИНІ ГОРИ
Ошелешеній Івась не відразу згадав про свій улюблений кетчуп, що ще лишився серед припасів. Він скинув рюкзак, швидко знайшов великий пакунок та простягнув його вампіру.
– Будеш розводити з водою – вийде той самий сік. Тобі надовго вистачить. Тримай ще вітаміни, бо сидиш тут весь час у пітьмі без свіжого повітря! Через що ти вважаєш себе вампіром, якщо п'єш сік, а не кров?
– Вампір, бо в кедах! – загадково відповів Десмод .
– Вибач, але нам ніколи розв'язувати твої загадки, – побачивши, що загрози нема, Пустельник заткнув ножа за пасок. – Ми поспішаємо до Потворського замку. Здається, цей шлях – саме туди?
– Чого це я маю вас пустити? Через оці нікчемні подарунки? – Десмод зневажливо відкинув від себе кетчуп з вітамінами, навіть окуляри зняв, але тримав їх у руці. – Нічого у вас не вийде! Йдіть звідки прийшли!
– Послухай, – примирливо сказала Маленька Бабка Йожка. – Ти зовсім не такий грубіян, яким хочеш себе показати. І ми зовсім не намагалися тебе підкупити. Просто пригостили по-дружньому. Мир?
– Noblesse oblige, – гордовито промовив Десмод. – Якщо я кров не п'ю, то хоч нерви попсую подорожнім.
– Хіба в мене ніс обліз? – Маленька Бабка Йожка прилипла до Хатинкиного віконного скла, намагаючись роздивитися своє віддзеркалення. Нічого не було видно, і вона почала пильно розглядати носи друзів.
– Перекладається як "статус зобов'язує", – тихесенько прошепотів їй на вушко Арахней, і додав, звернувшись до вампіра: – Пане Десмоде, нас направила сюди дракониха мадам Белла. Вона охороняє Залізну браму. Ми дуже цінуємо вашу нелегку працю. Бути вартовим у Серпантинній печері – почесна і поважна посада. Тільки такі сміливці, як ви, можуть достойно виконувати цей обов'язок… Ви такий…
Павучок говорив би ще, але Маленька Бабка Йожка смикнула його за павутинку і собі пошепки промовила:
– Ми теж маємо статус! Ми – мандрівники, наукова експедиція, до того ж посланці Завороженого Лісу! Годі вже до нього підлещуватися. Він тільки більше пиндючиться від твоїх слів! До стелі кирпу гне!
– Це й називається пити кров та псувати нерви, – зітхнув Арахней.
Нарешті, після довгих вмовлянь, Десмод змилостився над подорожніми. Ховаючи під пахвою велику паляницю, яку Хатинка на Курячих Ніжках приберігала про всяк випадок, він показав кудись ліворуч і сказав:
– Печатку маєте? Кидайте! – і разом з отриманими подарунками щез у глибині печери.
Івась пильно роздивлявся невисоку металеву колонку з проріззю на кришці.
– Цей прилад дуже схожий на старий турнікет в метро, – вирішив він. – А в кого драконихіна печатка?
Усі почали дружно копирсатися в кишенях. Нарешті Маленька Бабка Йожка знайшла круглячок, на який вже встигла приліпитися карамелька, якийсь папірець і купа крихточок. Почистила його від бруду і обережно опустила у прорізь турнікету. Щось клацнуло, загуло, і золоті ґрати почали повільно розходитися...
Надалі подорож минала без пригод. Мандрівники поволі просувалися просторим печерним коридором, який по колу йшов майже до самої вершини Превисоченної гори. Арахней почав пізнавати знайомі місця.
– Home Sweet Home, – зітхав він. Як я скучив за тобою! Мої книжки, моє затишне павутинне кубельце!
Хатинка на Курячих Ніжках дуже втомилася. Вона з жалем пригадувала Івасеву машину і причеп, на якому так добре було їхати, відпочиваючи та милуючись краєвидами. Коли вже скінчиться цей підгірний серпантин!
Раптом попереду темряву прорізав промінь світла, наче сонечко зазирнуло у похмуру печеру. Друзі опинилися у широкій округлій кімнаті. Маленька Бабка Йожка здригнулася: це ж те саме місце, де вона билася із Заворожищем! Он і кажани досі сплять собі спокійнісінько під стелею. Світло попереду – це діра, через яку кажани викинули з печери негідника, і через яку випала назовні вона сама. За виходом з печери мав бути лише невеличкий вузький майданчик-карниз – це Маленька Бабка Йожка добре пам'ятала. А за ним – прірва.
Івась з Пустельником стояли на краю майданчика. Прірва під ногами здавалася бездонною і була вщент заповнена хмарами, наче миска – кисляком. В цих хмарах вже встигло сховатися сонце. Наступав вечір.
– Скоро зовсім стемніє, – сказав Івась. – Треба переночувати у печері. Назавтра подивимося, чи є тут якийсь прохід. Буде прикро повертати назад і шукати іншу дорогу.
Розділ 13
ЯК ДІСТАТИСЯ ВЕРШИНИ?
Мандрівники майже не спали, з острахом чекаючи світанку. Чи є якийсь шлях з цього вузенького карнизу? А якщо є, то куди він веде? Чи зможуть Рітарі та Горбоконик пройти крутими гірськими стежками?
Удосвіта Івась з Пустельником вийшли з печери. Ранкова прохолода розігнала залишки сну. Хмари так само заповнювали прірву навколо. Здавалося, звідси немає ніякого ходу. Лише коли вітер трохи розігнав хмари, хлопці побачили дві вузенькі стежинки. Одна з них йшла праворуч від виходу з печери, інша – ліворуч.
– Ми наче стоїмо на казковому перехресті. Подивись, тут дійсно щось написано, – Івась прочитав: "Праворуч підеш – коня загубиш. Ліворуч підеш – шаблю зламаєш. Прямо підеш – голову не знесеш".
– Щодо "прямо підеш" правду сказано. Тільки вступи у ці хмари, і полетиш як камінь долу. Я вже літала.
Маленька Бабка Йожка стала поруч із друзями. Слідом за нею з печери виглянула Діана.
– Що там про коня написано? – з турботою спитала вона. Нам з Рітарі треба спробувати піти ліворуч.
– Тоді ми з Горбокоником підемо праворуч. Я свою шаблю, – він торкнувся колодки ножа, – збережу.
Довго думали, що робити з Хатинкою на Курячих Ніжках. Вона була дуже вже завелика і для правої, і для лівої стежки. Нарешті Івась, помізкувавши та попорпавшись у реманенті, зробив висновок:
– Поки що залишимо її у печері. Маленька Бабко Йожко, ти теж залишайся. Як тільки ми знайдемо першу ліпшу підходящу площину над виходом з печери, скинемо тобі оцей засіб для підйому вантажів. Треба отак і отак, – він швидко накреслив, як, – протягнути мотузки під Хатинкою і закріпити їх таким от чином. Зможеш?
Не було у Маленької Бабки Йожки чарівної віточки Лісни, але відвага була ще більша, ніж під час битви із Заморожищем. Їй дуже не хотілося розлучатися з друзями, але вона була впевнена: так треба. Ще вона добре знала – друзі ніколи нізащо її не покинуть. І вона не може їх підвести.
Пізніше, коли найскладніший за всю подорож шлях було пройдено; коли мандрівники дісталися безпечного місця (до речі, то був прегарний сад Веліюра Лотароза з найдивнішими у світі – таких навіть у Льодянички не було – квітами), почалися розповіді.
Діана згадувала, як вони з Івасем трохи не провалилися у глибоку розколину, що йшла поперек стежки. Тільки завдяки стрибунці Рітарі їм вдалося здолати недосяжну, наприклад для Горбоконика, перепону.
Натомість Пустельник розповів, як їм дорогою зустрілася гадюка і він вбив її своїм гострим ножем. Рітарі напевне б злякалася і зірвалася у прірву, а Горбоконик звик до змій у пустелі, хоча їх не любить.
Згадали, як зраділи, побачивши одне одного після того, як обминули гору з двох боків, подолавши круті підступні стежки. Потім почалися спогади про те, як піднімали Хатинку на Курячих Ніжках нагору. Як шукали місце, де можна було б прилаштувати Івасев підйомник. Як важко було закріпити мотузки і як страшно вони рипіли, наче ось-ось мають розірватися.
Маленька Бабка Йожка розказала друзям, як, вдершись на гребінь Хатинки, щоб з'єднати кріплення, мало не побудила усіх кажанів.