— Долийте, прошу, холодної.
Махов ніколи не думав про Лілю. Після чотирьох годин пополудні вона переставала для нього існувати. Він знав про неї значно менше, ніж про Ліндона Джонсона, Джека Рубі, Леоніда Жаботинського, Конрада Аденауера, Едіт Піаф, Михайла Шолохова, генерала де Голля чи про нещасну каштанововолосу Жаклін Кеннеді. Вечорами, лежачи в кімнаті на п'ятому поверсі стандартного будинку на Чоколівському масиві, він студіював усі ранкові газети (передплачував "Правду", "Известия", "Красную звезду", "Советский спорт", "Спортивну газету", "Труд", "Медицинскую газету"),одну вечірню ("Вечірній Київ"), журнали "Огонек", "Крокодил", "Блокнот агитатора", "За рубежом" і один польський — "Екран". Відвідував кінотеатр раз на тиждень: у неділю. Харчувався Махов у їдальні (на обід—борщ, шніцель, пляшка пива, а увечері їв пельмені, приправляючи їх підсмаженою цибулею). Він не думав про Лілю у свята, коли звукопроникливі стіни його будинку дрижали від ревіння радіол, а стеля трусилася від чарльстона, гопака, чечітки, рок-н-ролла, польки, циганочки, вальса та твіста. Навіть уночі, коли смалив цигарку і, прислухаючись до випадкових, запізнілих вуличних голосів, перебирав у пам'яті всіх жінок, з якими зводила його доля (їх було зовсім небагато, а тому спогади були дуже докладні, ґрунтовні), навіть уночі, думаючи про жінок, він ніколи не згадував про Лілю.
Вона все ще тримала його за руку.
— Зараз наллю,— сказав він, не поворухнувшись.
У неї були міцні руки. Коли Ліля виходила на четвертий номер, команда знала: короткий пас третього номера над собою, стрибок — і м'яч, посланий Лілею, лунко падає на майданчик супротивників — очко або виграш подачі; інколи м'яч попадав у трос; туго натягнутий трос здригався та дзвенів; знавці розуміюче перезиралися. У Лілі була міцна рука: її кручених подач боялися всі. Ліля подивилася на Махова і відпустила руку. Той набрав у чашку води і повернувся до ванни. Тепер він стояв поруч з Лілею, ледве торкаючись її, і йому раптом спало на думку — яке, мабуть, гарне і пругке у неї тіло: влітку він годинами простоював біля чавунної огорожі на розі Володимирської та бульвару Шевченка, дивлячись, як тренуються волейболістки Академії наук. Він картав себе за те, що не може пройти повз цю огорожу байдуже; він знав, хто подовгу зупиняється біля цієї огорожі: літні, огрядні, зів'ялі чоловіки та хлопчики, що вступають в пору статевої зрілості. І він, Махов. Це його гнівило.
— Тільки обережно лийте, — сказала Ліля.
Вона часто думала про цього повного, мовчазного чоловіка. Він з'явився в їхній лабораторії три роки тому. Баландін не полюбив його одразу ж, тому що Махов став аспірантом Осадчого і, таким чином, був повністю самостійною, автономною одиницею в злагодженій ієрархічній системі лабораторії. Махов був незалежний. Цього Баландін не міг йому дарувати. Ліля жаліла Махова — вона знала підспідок: Баландін, добуваючи лабораторних тварин понад встановлену норму (він застосовував політику батога та пряника: батогом були його хльосткі виступи на вчених радах; замість пряника Баландін давав потрібним людям з віварія спирт — найціннішу валюту, яка була в обігу на терені науково-дослідного інституту), — добуваючи тварин, Баландін ніколи не давав їх для дослідів Махова. Одначе і в Махова були могутні союзники: Ізяслав Якович Кизименко сподівався, що коли-небудь зійде зірка Махова; він бачив у своїх мріях Махова директором інституту. Ліля знала весь підспідок, що визначав життя інституту: вона проробила в лабораторії вісім років. Коли вперше прийшла в лабораторію, тут ще не було ні Баландіна, ні Дорошенко, ні Махова, ні Лозицького. Уночі, слухаючи, як за стіною плаче хвора дитина, Ліля, перевертаючись з боку на бік, часто думала про Махова — чоловіка з неквапливими рухами та з мішечками під очима; але Баландін прикріпив до Махова іншу лаборантку — недосвідчену, боязку Марусю. Ліля була улюбленою лаборанткою Баландіна, і їй забороняли працювати з іншими лікарями.
— Ви байки читати вмієте? — спитав Махов.
— Байки?
— Байки. В театральному інституті вимагають. Треба прочитати з почуттям. Трохи потренуєтесь — і навчитесь. У вас всі дані для цього. Я недавно п'єсу бачив. Називається "Двоє на гойдалці". Там артистка була — страшенно схожа на вас. Вродлива.
— Гарна п'єса?
— П'єска нічого. Песимістична. Багато ремарківського. Тільки в Ремарка туберкульозна вмирає, а тут шлунково-кишкова. Гарна річ. Я, щоправда, більше люблю живопис. Дрезденську галерею. Я бачив її. Коли другий раз був у Німеччині. "Сікстинську мадонну" знаєте? В палаці Цвінгера. Перед палацом — рів. Водою залитий. Взимку дітлахи на ковзанах їздять. А на палаці такі золоті бані, як на наших церквах. І ось уявіть собі, Лілю: входите до зали, а з стіни дивиться на вас жінка — очі в неї великі, сумні, лагідні... душу всю перевертає. Янголи... а лиця у них! Лілю, подивилися б ви на ці лиця! Це щось неймовірне! Виходиш звідти, і хочеться весь світ перекинути. Зробити щось таке... адже я теж трохи малюю. Переважно карикатури. Карикатури — легше. Ніде не вчився, а в малюванні, Лілю, найголовніше — це руки. Треба руки вміти малювати. Все інше — дурниця. А рук я малювати не навчився. Через те й на карикатури перейшов. Хлопцям у частині подобалось.
— А музику ви любите? Джілі любите?
— Хто ж її не любить... Джілі? Хто це... композитор, здається?
— Співак. Естрадний. Італієць.
— Ні, я люблю серйозну музику. Був я в Лейпцігу. Там кірха є... ну, Лілю, хотів би я, щоб ви туди потрапили. Там таку музику виконують... В бога можна повірити. Тебе музика піднімає, наче ти на срібних хвилях летиш...
— Заздрю вам, — сказала Ліля. — Багато чого ви побачили...
— Так, на це не скаржуся, — згодився Махов.
Він ледве-ледве присунувся до Лілі, чекаючи, що вона відступить убік, але вона залишилася на місці: тепер Махов стояв, ніяково притуливши руку до Лілиного плеча.
— А я майже ніде не була, — сказала Ліля. — До Канева — і назад.
Вона спокійно помішувала воду в ванні. "Пізно, — подумала вона. — Пізно ти подивився на мене. Пізно ми взялися за виготовлення вакцини. Пізно я зрозуміла, що не можна було їздити в Канів. Пізно мама пішла на рентген. Все пізно..."
Час, потрібний для завершення любовної драми в пробірках (ще було невідомо — чи бере в ній участь таємничий Мандрівник — білок, який міг би захистити організм од вірусів Джосера), минав. Махов завмер, відчувши, як на якусь мить міцно притулилася до нього Ліля. Вимкнувши електрику, Ліля відійшла від столу, на якому стояла ванна.
— Лілю, який у вас номер взуття?
— Тридцять восьмий, — здивовано відповіла вона, сідаючи. — А вам навіщо?
— Це я просто так. Здається, щось виходить, — сказав Махов, зазираючи в пробірки, хоча ще не можна було сказати, чи стався гемоліз червонокрівців, бо зверху не було видно. Тільки витягнувши штатив, можна було встановити: неушкоджені червонокрівці чи вони перетворилися на ніщо, зафарбувавши розчин у рожевий, лаковий колір. Це перетворення й називалося гемолізом.
— Люблю я цю реакцію, — поправила пружне, маслянисто-чорне волосся Ліля. — Дуже красиво.
— Мороки багато.
— Зате красиво.
Особливо гарною реакція ставала на другий день: в тих пробірках, де червонокрівці вціліли, розчин ставав кришталево-чистим, а на дні, немов екзотична квітка в акваріумі, лежала округла, пурпурна, завбільшки з ґудзик, колонія червонокрівців.
— А користь яка від цієї краси? Мене брат завжди повчає: "Ти, — каже, — дивись практично: захід сонця красивий? А що він дасть моїй області? Суховій?.. Або, наприклад, черевики красиві. А що толку? Пройдеш по МТФ — про чоботи будеш мріяти". Старший мій. Іван Махов. Може, чули?
— Не чула.
— Де вже там чути, — гірко промовив Махов. — Ех, Лілю, — знали б його... Який чоловік! Сила. З'їли!.. Ось був чоловік — ось його нема. А на всю країну гримів
колись, можна сказати.
— Де ж він тепер?
— В район загнали. Директором цегельного заводу.
— Лілю, як там реакція? — спитала, зазирнувши до кімнати, Дорошенко.
— Можна витягати.
Дорошенко швидко підійшла до ванни, витягла сріблястий штатив, з якого стікали струмочки теплої води. У всіх пробірках тремтіла прозора червона водичка. Дорошенко, грюкнувши, поклала штатив на стіл.
— Не журіться, Євдокіє Іванівно, — сказала Ліля. — Давайте ще раз зробимо. Ванна погано температуру тримає.
— Зроби ер-зе-ка на холоді, — порадив Махов. — Вона чутливіша.
— А-а, порадник, — насупилася Дорошенко. — Чому не прийшов допомогти?
— Дусю, ти зрозумій просту річ, — м'яко сказав Махов. — Я не хочу ні з ким лаятися. Тим більше з тобою. Заради чого? Але я не братиму участі в цій роботі Адже це дуже просто. Не братиму. Тут йдеться про принцип. Працювати на аварійній камері — злочин. Невже це не зрозуміло? Ми не маємо практично ніякого морального права на цю роботу. Ось і все. Якщо тобі треба — давай, я поставлю реакцію. Будь ласка. Але з камерою я працювати не стану.
... У вересні 1947 року, прийшовши до анатомки, на першу лекцію професора Спірова, вона сіла поруч із круглоголовим хлопцем у шевйотовій гімнастерці і цивільних штанях, заправлених у хромові, з високими пляшкоподібними халявами чоботи. На гімнастерці зліва виднілась коротенька орденська планка. Хлопець, лукаво підморгуючи, перекривляв лектора, копіюючи його трохи чудернацьку манеру похитувати головою в такт словам. Хлопця звали Сергієм. Він учився у паралельній — шостій — групі. Курс у них був дружний, переважно фронтовики: веселі, простяцькі парубки — дорослий, здебільшого голодний, але безшабашний народ. Куди їх тільки не посилали в ті роки — в заплаву Ірпеня, на лісорозробки, на кагати, на жнива. Живучи де-небудь у лісі, в наметах, обліплених мошвою, вони взнавали один про одного багато такого, про що раніш і не догадувались. Був на їхньому курсі Сашко Тушко — спритний, хитроокий селюк з вислявим задом та з винуватою усмішкою на рум'яному обличчі; батько — голова колгоспу — висилав Сашкові багатющі посилки: сало, цибулю, картоплю, борошно житнє та пшеничне, гречку, домашню ковбасу. Тушко жер усе це сам. Хлопці із сорок сьомої кімнати в гуртожитку знемагали, чуючи вночі, як Сашко потай їсть сало, загризаючи солоним огірком.