Ми приїхали, а він каже: "Гаразд, води нема — поїду". Надів респіратор і прихопив із собою трохи гречаних крупів на такий-сякий суп. По селах так само було чимало дідів та бабів, які нізащо не хотіли полишати насиджених місць. Ми називали їх "партизанами". Щоправда, різні серед них були. Були й такі, яких діти просто забули. Не взяли з собою. Або легко погодились — мовляв, сидіть тут, добро і хату стережіть".
Софія Федорівна Горська — директор школи № 5 міста Прип'яті:
"Не всі, вчителі витримали випробування, що випали на нашу долю. Не всі. Бо не кожен виявився педагогом. Будучи вже в евакуації, деякі покинули класи, покинули своїх дітей. Діти зреагували на це дуже боляче. Особливо старшокласники, випускники. Їх дуже засмутило, що прийшли інші вчителі. Педагоги, які втекли, покинувши дітей, пояснюють це тим, що не мали досвіду, не знали, як повестися в даній ситуації, що робити. Після того, як почули по телевізору, що все нормалізувалося, з'явились. Це буде для нас повчальним уроком при підготовці майбутніх педагогів. Тих, кого ми відбираємо серед учнів і два роки готуємо для вступу в педінститути. Були серед педагогів "активісти", які голосніше за всіх виступали на зборах, а потім втекли. Так, були".
Валерій Вуколович Голубенко — військовий керівник середньої школи № 4 міста Прип'яті:
"Коли було проведено евакуацію, ми ні шкільних журналів, нічого не вивезли. Адже виїжджали ненадовго, сподівалися скоро повернутися в місто. Але закінчувався навчальний рік, і треба було виписувати десятикласникам атестати зрілості. Журналів не було, і ми запропонували їм самим виставити собі оцінки. Сказали: ви ж пам'ятаєте свої оцінки. Коли переглянули — жоден не завищив оцінки, а дехто навіть занизив".
Марія Кирилівна Голубенко — директор середньої школи і міста Прип'яті:
"Вже коли ми були в евакуації, тут, у Поліському, мене призначили членом комісії по посилках при нашому Прип’ятьскому міськвиконкомі. Що мене надзвичайно вразило — це доброта нашого народу, яку ми відчуваємо просто фізично, розкриваючи посилки, сортуючи подарунки, читаючи листи. Частину речей ми передаємо в пансіонати для престарілих, туди, де зараз перебувають самітні прип'ятські старики, частину в будинки матері і дитини, частину — в піонерські табори, зокрема одежу для найменших. Надходить багато книжок — їх ми передаємо в бібліотечки для вахт будівельників та експлуатаційників АЕС. Ось тут, у сусідній кімнаті, знаходиться близько двохсот посилок і ще триста лежить на поштамті у Києві. Надходить багато листів від дітей. Ленінградські діти надіслали багато посилок з книжками, дитячим одягом, ляльками, канцелярським приладдям, у кожній посилці — лист, а в кожному листі — тривога й турбота. Хоча ці діти — третьокласники, другокласники — перебувають далеко від місця аварії, вони зрозуміли, яке це лихо. Є багато посилок з Узбекистану, Казахстану — дарують інжир, сухофрукти, земляні горіхи, домашній цукор, чай, пенсіонери присилають мило, рушники, постільну білизну, діти найчастіше кладуть книжки, ляльки, ігри".
Але прошу читачі не дуже перейматися благосно-зворушливими почуттями, що спалахнули, можливо, під впливом розповіді про посилки та листи добрих, порядних і щирих людей. Не треба розслаблюватися. Бо чорнобильські події породжували й інше: висміяні ще Салтиковим-Щедріним традиційні шедеври вітчизняної тупоголовості і бюрократизму.
Наведу один з них:
"Ялтинська міська Рада народних депутатів Кримської області. 16.10.86. Голові виконкому Прип'ятської міської Ради народних депутатів товаришу Волошку В. П.
Згідно з направленням Міністерства охорони здоров'я СРСР № 110 від 6 вересня 1986 р. виконком Ялтинської міської Ради народних депутатів прийняв постанову від 26.09.86 № 362(1) про надання квартири в Кримській області громадянинові Мірошниченку М. М. на сім'ю з чотирьох чоловік (він, дружина, два сини), евакуйованих із зони Чорнобильської АЕС. Просимо надіслати на нашу адресу довідку про здачу громадянином Мірошниченком М. М. трикімнатної упорядкованої квартири №68 жилою площею 41,4 кв. м в будинку № 7 по вул. Героїв Сталінграда, місто Прип'ять, місцевим органам.
Заст. голови міськвиконкому П. Г. Роман".
Дотепно, чи не правда? Уся країна знає, як і кому "здавали" свої упорядковані квартири жителі Прип'яті (див. розділ "Евакуація"). І тільки в сонячній Ялті гадають, що в покинуту громадянином Мірошниченком 27 квітня 1986 року квартиру площею 41,4 кв. м негайно, попри встановлений порядок, існуючі положення та підвищену радіацію, вселились якісь зловмисники чи родичі вищезгаданого громадянина.
Воістину — "на чому перевіряються люди?"
Спалах над Чорнобильською атомною сліпучим сяйвом своїм висвітлив добро і зло, розум і дурість, щирість і фарисейство, спочутливість і злорадство, правду і брехню, безкорисливість і захланність — усі людські чесноти й пороки, що причаїлися у душах як наших співвітчизників, так і тих, хто перебував далеко за межами нашої країни.
Пригадую травневі номери популярних американських журналів "Ю. С. ньюс енд Уорлд ріпорт" та "Ньюсуїк": зловісно-багряні кольори обкладинок, серп і молот, знак атома — і чорний дим над усім світом. Крикливі заголовки: "Нічний кошмар в Росії", "Смертовбивчий викид з Чорнобиля", "Чорнобильська хмара. Як про це розповідає Кремль і який ризик насправді", "Чорнобиль: нові хвилювання з приводу здоров'я. Небезпечний ознайомлювальний тур по Києву". І перші апокаліптично-тріумфуючі слова репортажів: "Це було небачене жахіття XX століття..." Припускаю, що сенсаційні заголовки та істеричність тону — традиція американської преси, яка прагне будь-що пробитися до читача, привернути його увагу. Усе це так. Та, попри всі знижки, не можна було в цих матеріалах спостерегти найменшого людського співчуття до тих, хто постраждав під час аварії, а за зловісними медико-генетичними пророкуваннями не відчувалося й тіні тривоги за життя і здоров'я дітей Прип'яті та Чорнобиля. Особливо вразив мене холодно-політиканський тон статті Фелісіті Берінгер у газеті "Нью-Йорк таймс" від 5 червня 1986 року: ця жінка (жінка!), з заданістю робота маніпулюючи пером, ніби скальпелем ріжучи по живому, вела репортаж з піонерського табору "Артек", де відпочивали тоді діти з Прип'яті. Не було в її словах правічного жіночого, материнського милосердя — саме лише ненависне пропагандистське неприйняття того, що казали їй одинадцяти-дванадцятилітні діти, приголомшені тим, що сталося, сумуючи по дому, куди вони вже не повернуться...
Пізніше в іноземній редакції київського радіо мені показали десятки листів, що надійшли в ті дні із США і Великобританії. І я подумав, наскільки звичайні люди і в цих країнах, і у нас стоять вище за примітивні пропагандистські стереотипи.
У липні 1986 року в пожежну частину Чорнобильського району, туди, де у квітні працював "дід" Хмель і його товариші, із США прибув незвичний подарунок: меморіальна дошка з посланням 28-го пожежного відділення міста Скенектаді від імені ста сімдесяти тисяч членів асоціації пожежників США і Канади. Ось воно, те послання:
"Пожежник. Часто він першим приходить туди, де виникає небезпека. Так було і в Чорнобилі 26 квітня 1986 року. Ми, пожежники міста Скенектаді, штат Нью-Йорк, захоплені відвагою наших братів у Чорнобилі і глибоко сумуємо з приводу втрат, яких вони зазнали. Особливе братство існує між пожежниками всього світу, людьми, які відповідають на поклик обов'язку з надзвичайною мужністю і сміливістю".
Передаючи це послання радянським представникам у Нью-Йорку, віце-президент Міжнародної асоціації пожежників Джеймс Макгован із Нью-Йорка і капітан Арманд Капуло з міста Скенектаді від імені усіх чесних американців,— а таких більшість, підкреслили вони,— з великою повагою говорили про наших людей, Вони нагадали принцип, сповідуваний порядними людьми всього світу: тим, хто попав у біду співчувають, допомагають, роблять усе, щоб якнайшвидше відвести нещастя.
На запитання Володимира Висоцького: "На чому перевіряються люди, якщо війни вже нема?" — у 1986 році можна було б відповісти однозначно: люди перевіряються на своєму ставленні до Чорнобиля.
Шкода, що вже не було серед нас Володимира Висоцького, не народились його скорботні і мужні пісні про Чорнобиль. Про тих, хто пішов у вогонь. Висоцький був дуже потрібен там, у Зоні.
ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Рівно сто років тому, другого червня 1887 року, перебуваючи в Рославльському повіті Смоленської губернії, приблизно за триста кілометрів від Чорнобиля, Володимир Іванович Вернадський, згодом видатний радянський учений, академік, перший президент Академії наук України, писав до дружини:
"Спостереження Ерстеда, Ампера, Ленца започаткували вчення про електромагнетизм, що незрівнянно збільшило сили людини і в майбутньому обіцяє докорінно змінити весь уклад її життя. Все це виходило із спостережень над особливими властивостями магнітного залізняку. І в мене виникає запитання: чи не мають подібних властивостей інші мінерали... і якщо мають, то чи не відкриє це нам цілий ряд нових сил, не дасть можливості нового застосування їх, не подесятерить сили людей? Чи не можна збудити невідомі, страшні сили в різних тілах..."
Цю цитату взято з дуже цікавої статті І. І. Мочалова "Перші попередження про загрозу ядерного омніциду: П'єр Кюрі і В. І. Вернадський", опублікованої в 3-му номері журналу "Вопросы истории естествознания и техники" за 1983 рік. Омніцид — порівняно новий термін, що означає загальне винищення людей.
У листі молодого двадцятичотирьохрічного випускника фізико-математичного факультету Петербурзького університету за десять років до відкриття радіоактивності А. Беккерелем містилося, либонь, перше в історії людства попередження про наближення нової ери, тої, яка сьогодні так боляче зачепила нас у Чорнобилі, звістуючи повне знищення людства (омніцид) в разі воєнного використання ядерної енергії.
Ціле життя В. І. Вернадського хвилювала спочатку неясна, а згодом дедалі виразніша перспектива використання цієї страшної сили:
"Ми, діти XIX століття, на кожному кроці звиклися з силою пари та електрики, ми знаємо, як глибоко вони змінили і змінюють усю соціальну структуру людського суспільства.