Щоб він полегшав, зняли лави, деякі нещільно припасовані перетинки, стояки й щогли.
— А тепер не завадить і перепочити. Та востаннє у небі повечеряти.
— Може, краще розведемо багаття? — запитав я.
— Прощальне багаття? — поцікавився Кім Михайлович. — Що ж, Васько, я не проти, — відповів він. — Твоя воля — ти тезко острова.
— І перший його комендант, — додав Заєць.
— Нехай буде й комендант, — погодився Кім Михайлович. — А для багаття навіть є нагода…
Протоптаною стежкою, якою ходили не раз, вирушили до лагуни.
Стежка була вузька, петляла між високих пальм та присадкуватих чагарів. І все ж, якщо завтра вдало спустимо човен, то отут його й поволочимо до води — від дерева-сідла до лагуни цей шлях набагато коротший, ніж той, що веде на протилежний бік острова.
По сушняк далеко ходити не довелося — на піщаному скосі валялися коряги, а біля води — кущі висохлих мангрів.
— Стягуйте аж до лінії прибою, — і Кім Михайлович, як чаклун, палицею обвів на піску довкруг себе широке коло. — Тут і мошви менше, й вода поряд — купайтеся на здоров'я: в лагуні акул немає.
Незабаром усе було готове — корчі, хмиз, сухі стебла.
— За тобою затримка, козаче, — кивнув командир головою в бік Барарати.
— Карош, сенга-соа, добре, — зрозумів той, чого від нього чекають.
Тубілець намацав під ногою ніздрюватий уламок скам'янілого корала, вибрав із купи хмизу невеличкий цурпалок, узяв жмут сухої трави.
— Зараз, — мовив по-змовницьки. — Барарата афорі майка афіафі — сетрока мафана.[36]
Встромивши цурпалок у кам'яну ніздрю та обклавши травою, він крутонув його між долонями, ніби збираючись навскрізь просвердлювати брилу.
Зазміїлася тоненька цівка диму, язикато спалахнув вогник — і трава зайнялася.
— О! — радісно вигукнув Барарата й підсунув жмут палаючої трави під купу хмизу.
Сушняк загорівся, весело потріскуючи. На воду впав багряний відсвіт, і, здалося, вона спалахнула теж.
Прийшли ми сюди завидна. Широким крилом непомітно змахнув вечір, і все потонуло в густій темряві. Усівшись біля багаття, дивилися на вогонь, на воду, яка переливалася й вигравала, ніби жива.
— Новий рік, друзі, минув для нас у штормовому океані — було не до нього. А тепер от давайте відзначимо…
Кім Михайлович звернувся до Лоти. Дівчина, підвівшись, витягла з кошика, що лежав поряд, кілька облущених горіхів.
— Бери, комодоре! — подала йому один. — І ти, Зайца, й ти, Васка-Кваска, бери!
— А йому? — показав я на Барарату.
— О, спіши — не спіши, мпіве!
Лота простягла руку до іншого кошика й, узявши звідти ще два горіхи, один піднесла своєму землякові, другий, зелений, усередині якого хлюпотіла незагусла рідина — кокосове молоко, залишила собі.
— Чим це ви нас збираєтеся частувати, слов'яни? — запитав Альфред, згораючи від нетерпіння.
— Почекай, дізнаєшся.
Кім Михайлович підвівся.
— Друзі мої! — урочисто мовив. — За давньою традицією, товариші й близькі завжди підносять келих за тих, хто в морі. Знаю: коли у рідному краю, в рідній домівці спалахнули новорічні вогники й Кремлівські куранти пробили дванадцяту, ті, хто зійшовся до святкового столу, згадували нас. Бо де б не були ми, під якими б зорями не плавали, жива, хоч і невидима нить постійно єднає нас із отчою землею, Батьківщиною! Ми не осоромили своєї честі, гідно знесли випробування, які на нашу долю випали. І ще скажу: люди незламні й дужі в дружбі От і наша невеличка сім'я. Кожен не шкодував нічого, навіть життя, аби перебороти посіяну лиходіями смертельну напасть. Що б із нами, скажіть мені, сталося, якби не Данило Гнатович, пілот батискафа, колишній донецький шахтар, який задля інших пішов на видиму смерть? Що б ми робили без багатостраждального в'єтнамського хлопця Чанга? Нарешті — без вас, наші дорогі друзі — Лоліто й Барарата? Тож піднімемо ці дещо незвичні келихи за Батьківщину, за єднання, за те, що правда на світі здолає кривду, що ми, мирні дослідники океану, незважаючи ні на що, вернемося до рідного берега.
Палахкотіло багаття, кидаючи на воду й на потонуле в темряві узбережжя смуги всесильного світла.
Ми підвелися, осяяні вогнем. Припавши до горіхів, випили, як і запропонував командир, кокосового молока.
— Так це ж справжній нектар! — ковтнувши питва, вигукнув Заєць.
— А ти що думав? — засміявся Кім Михайлович.
— Ну й чудо-юдо! — не переставав дивуватися геолог. — Де ви його взяли, це прекрасне молоко? Солодкувате, прохолодне. Браво! — вигукнув він, знову присмоктавшись до горіха.
— Секрет фірми, Альфреде, — перезирнулися Кім Михайлович із Лотою.
А я відразу догадався… Кілька днів тому Барарата, гасаючи по острову, все вишукував "воаніхо" — з цвітом попід кроною пальму. Нарешті знайшов. То було високе, гінке дерево, на якому по стовбурі (здавалося: пальма в кільцях-обручах) біліли широкі надрізи.
— Дай, Васка-Кваска, — попросив він у мене, свого зброєносця, тесак і вирізану невідомо для чого бамбучину.
— Карош, добре, сенга-соа! — мовив.
І, в мить ока скочивши а тесаком та порожистого бамбучиною на пальму, спритно поліз по ній угору. Коли вже досяг вершини, прихилив з-під крони всіяні гронами рясноцвіту відростки-стеблини.
У бамбукову "пляшку" задзюрчав прозорий пальмовий сік.
— Хоче-будеш пити-напиватися? — запитав, пропонуючи мені сік.
— Давай, попробую пити-напиватися. Що воно? — і я навхильці ковтнув питва. — Барарата! — заволав, вражений. — Та це ж справжній напій богів!
Солодкуватий сік був прохолодний, духмяний, так ніби уста торкнулися запахущої троянди.
— Карош, добра? — сміючись, запитав тубілець.
— Надзвичайно смачний! — не зміг я приховати захоплення.
— Рано маланці,[37] — сказав він.
Я вже пізніше довідався, що та біла вода, як називав пальмовий сік Барарата, на сусідніх островах зветься "тодді". Вона не лише втамовує спрагу, а й збуджує та додає сил, як лимонник або женьшень.
Затягли нашої, степової пісні, а потім Лота й Барарата — своєї, сумовитої.
Ми співали про степ широкий, про річку Ятрань, що круто в'ється. Пісня та, мов на крилах, перенесла нас у рідний край…
Палало, розгораючись, багаття. Я дивився на вогонь, перед яким відступала темрява, й на душі ставало світло. Ніби язичник, я був заворожений вогнем, обожнював його.
Лота й Барарата змовкли. У їхній пісні раз у раз повторювалося "афо", тобто — вогонь. Отже, й вони складали йому гімн.
Вогонь зігріває й горне людей одне до одного, думалося мені. Тепло, щойно видобуте ось цим простим, неграмотним остров'янином — Бараратою, видобуте примітивним, дідівським способом, — дорожче за всю вогняну енергію розщепленого грамотіями атома, якою палії війни збираються спопелити світ. І в мені прокинулася ще більша, непереборна жадоба жити, жити! Прагнення віддати все до останку, аби тільки перепинити дорогу атомній напасті.
Зорі, прокреслюючи у високості слід, гасли й падали над лагуною, мов переспілі яблука. Зітхали, обціловуючи берег, хвилі. Скрикував спросоння потривожений кимось птах; дурманливо пахли квіти.
Ніч була лагідна, тиха. Мені снилася мама й весілля в нашому селі. Ніби одружувався дядько Плис. На вигоні, за ставком, наче в ніч на Івана Купала, палили багаття. З кокосових горіхів пили сік, співали пісень. А Заєць — як він опинився в нашому Очеретяному? — танцював гопака.
Воістину — сни віддзеркалюють, переінакшивши все те, що з нами насправді буває.
"ІНОПЛАНЕТЯНИ"
Лагідна ніч. Щасливі сни…. Відколи з нами скоїлася біда, сни райдужні до мене приходять рідко. Майнуть мимохідь, лише стривоживши душу, — і знову якась набридлива мішанина сумних видінь. Інколи а прокидаюся серед ночі або над ранок. І, скільки не силкуюся, перевертаючись із боку на бік, заснути не можу. Невже я старію? В моєму віці про це говорити смішно.
Цього разу я теж пробудився рано — небо на сході лише почало жевріти. Потім воно враз спалахнуло — й довкола розлилося світло.
Друзі спали. Заєць — аж на денці, згорнувшись калачиком під лавою лакани.
Скоро всі прокинуться. Ми спустимо човен на землю, волоком перетягнемо його до води, і — прощавай, острів, гм… Василя Гайового! — думав я, спостерігаючи, як невидимі пальці морського бризу перебирають трепетне листя пальм.
Внизу під деревами стояла первісна тиша.
От Заєць, ну й чудило! — посміхнувсь я, згадавши вчорашній вечір, коли Альфред припустився з Лотою в танок і затіяв сварку, що я хотів теж із нею потанцювати.
Раптом кущі хитнулися. Гілка за гілкою, далі й далі, ніби по листю пройшовся вітер і воно вкрилося гойдливими брижами. Зашаруділо щось, хруснуло. Знову, як тоді серед океану, коли погасло сузір'я Великої Ведмедиці і я зчинив галас, тремтячи, тихо мовив:
— Кіме Михайловичу, прокиньтеся.
— Заєць — ти? — не зрозумів він, хто до нього звертається.
— Ні, це я, Васько, — сказав уже голосніше.
— Горе мені з вами! — обурився командир. — Той бешкетує звечора, цей — зранку. Ти даси мені поспати?
— Там щось… ходить.
— Подібні привиди з'являлися уже перед тобою, да Гама, на тубільному кладовищі Носі Мазави, коли ми збиралися піднімати лакану. Невже на ньому човні, як і твердить Альфред, справді якесь закляття? Як тільки починаємо з ним вовтузитись, тут тобі й привиди!
— На жаль, цього разу не привиди.
Та Кім Михайлович і сам переконався в цьому. Нашорошивши вуха, він вслухався в досвітню тишу, яку, ніби сріблясті голки, то тут, то там раз у раз прошивали тоненькі пташині голоси.
— А й правда — хтось ходить.
— Що ж нам робити? Може, спуститися?
— Зачекаємо.
Крім Зайця, прокинулися всі — баламут міцно спав.
І ось — уявіть картину! — ми стоїмо в човні: Кім Михайлович, Барарата, я на кормі, а спереду в носовій частині — Лота. Неначе три брати, засновники Києва — Кий, Щек, Хорив із своєю сестрою Либідь, — як їх ото зобразив скульптор у гранітній, встановленій на березі Дніпра композиції. Тільки одяг на нас не слов'янський та засмага густіша.
Чагарі внизу не переставали хитатися. Те хитання, мов хвилі, наближалося до нашого дерева. Потім запала тиша.
Напружуючи зір, вдивлялися ми в гущавину, прислухалися до шерхоту. Нічого не видно, нічого не чути — безгоміння.
Біля дерева з торчма поставленими рейками, по яких спускатимемо лакану, деінде кущилися чагарі, а далі, підковою розсунувши їх, в оточенні стрімких пальм біліла простора галява.