Тут такого наплещуть у вуха по радіо і ящику, що й не знаєш, боятися тої Америки чи дружити з нею.
— Ти, мамо, не слухай наших політиків, так само як і чужих. Професійні окозамилювачі, а то й брехуни. Ми тут, Михайле, ніяк домовитися не можемо, чубимося, партії плодяться, як миші, спритники хапають, що погано лежить. Демократія по-українськи — страва малоїстівна.
— Кухарі невдатні? — усміхнувся Михайло. — Я ще не роздивився. А там, за океаном, про нас — як про Албанію, приміром. От як скандальчик якийсь-тоді трохи пошумить преса. Чесно кажучи, одвик я од суєти цієї недолугої, фарби й полотно — ось моя політика.
— Поживеш у нас — побачиш, що й до чого.
— Таню, я й тоді бачив. І зараз: перший президент комуніст, друг ті президент — теж, ще й, здається, високий чин держбезпеки. У парламенті дев'яносто відсотків людей з промитими радянськими мізками рожено-червоного кольору. Інсультники, одне слово. Про що говорити? Порівняйте Гавела й Кравчука, Валенсу і Кучму. Вони ж генетично різні, наші — мутанти із защічними коморами, як у ховрахів. Та ні — більшими, як сумки в кенгуру.
Тетяна засміялася.
— Оце так ви про нашу незалежну?
— Хіба ж я про Україну? Про гетьманчуків з червоними шликами. Тарас Григорович аж коли чекав Вашінгтона. І досі чекає.
— Отак? Жодного оптимізму?
— Не знаю. Не маю підстав.
Михайло був невдоволений тим, що вгруз у цю розмову. Колеги, котрі приїздили з України останнім часом, були наелектризовані, — іскри від них летіли, так агітували повертатися додому, аби будувати суверенну, самостійну, високодуховну. Слухав він ентузіастів з недовірою, а якщо надто напосідалися, казав: "Як тільки російський флот залишить Севастополь. Повідомте — я приїду. Наступного ж дня". Дехто сердився, починав щось пояснювати, але далі Михайло не слухав.
І тепер, замість говорити про щось людське, тепле, спокійне — безнадійна політична балачка. Ніби вона щось визначає чи вирішує. Зґвалтована країна, отруєні люди…
Тетяна вийшла з Михайлом під великі зорі серпня. Вряди-годи чорне небо прокреслювали гінці космосу, яскраві метеоритні піщинки, налаштовуючи на урочий і вмиротворений настрій.
— Вибач, Михайле, завели якусь дурну балачку. Тобі ж не до цього.
— Нехай, нічого. Тепер ви до мене ходіть на обід чи на вечерю.
— Не сміши. Бувай.
"Де ж та хованка була?" — думав він, зачинивши за собою двері на ніч. Сів при столі, закурив. "Третя за день", — похвалив себе. "Дурниці все це — схованки, які схованки? Ні, не міг батько писати казна-що".
Михайло ліг, заплющив очі, сподіваючись заснути. Не вийшло. Вийшов через кухню в нічний сад. Його огорнула така запашна, така втішна тиша, якої годі було віднайти деінде. Господи, він стоїть у своєму дворі, біля батьківського дому, це було б щастям, аби лиш повернути з небуття батька з матір'ю…
І раптом щось сяйнуло йому. Здається, нарешті зрозумів, про що йдеться у листі. Шафа, шафа для одягу у спальні! Саме там було його найнадійніше місце в дитинстві.
Розчинивши товстелезні стулки, він стояв перед темним нутром старовинної шафи. Михайло глянув на вікно, затулив його синіми, з золотою ниткою шторами і запалив світло. У шафі висіли батькові костюми — один на щодень, другий святковий, плащ "болонья", якому й літ не злічити, мамине пальто з норковим комірцем і вилогами, яке вона любила, але вдягала неохоче — здавалося надто розкішним для кожного дня, сукні і спідниці. Боже, батько беріг їх стільки літ!
Ну що ж, ось вона, його заповітна, улюблена схованка; тут він, завмираючи від солодкого страху, сподівався, що вже ніколи не знайдуть і він не викриє своєї таємниці — просто в якусь мить вислизне звідси і з'явиться перед мамині очі, і вона сплесне руками, пригорне, примовляючи: "Де ж це наш Мишко був, ми весь дім обшукали, нарешті знайшовся, халамидник!"
Що ж йому шукати тут? Одяг, запах лаванди, стулки, прикрашені і зсередини різьбленням, на котре він раніше не звертав уваги. Кепкуючи з себе — старий ідіот грається у стівенсонівські скарби, він провів долонею по різьбленій виноградній лозі. Вказівний палець зупинився на ягоді, яка ніби трохи піддалася, як ґудзик електричного дзвінка. Чи так здалося, чи справді щось клацнуло, і Михайло відчув, як уся різьблена поверхня, що була монолітом, одним цілим із масивною дубовою стулкою, подалася до нього, відійшла, і якби не вчепився у боковини, впала би просто на ступні. Під дошкою відкрилася суцільна сіра повсть. Михайло приставив дошку до протилежної стулки, відгорнув ріжок повсті і завмер, вражений тим, що побачив.
V
Маршрутка промчала Костянтинівською, за "Спартаком" повернула праворуч; водію набридло тягнутися позаду огрядного тролейбуса, і мікроавтобус, напханий людьми, не вельми елегантно обігнав його, натужно видряпався нагору, проминув Татарку й Сирець, устиг проскочити на жовте світло ("Спробував би ти таке в Нью-Йорку", — подумав Михайло) і, непрофесійно різко гальмуючи, нарешті зайняв місце у правому ряду. Після Лук'янівського ринку пасажирів лишилося обмаль; кондукторка, зовсім юне дівчисько, заглибилася у підрахунки виручки. Полегшавши на добру тонну, машина почала вібрувати й деренчати, ззаду щоразу гупало щось важке — варто лише було колесам торкнутися вибоїни.
Дівчисько не забуло, нагадало: "Львівська площа!"
Михайло впізнавав це місце з натугою. Він пам'ятав стару Сінну площу з рядами дерев'яних магазинчиків, з рундуками, пивничками і винними павільйончиками. Пиво, дешеве молдавське вино, тараня, малосольний лосось і сьомга, чорна й червона ікра у кадубах, дешева варена ковбаса і благородна, не по студентській кишені, шинка, варені раки, коли-не-коли дрібні чорноморські креветки, овочі й зелень — що тільки не продавалося тут, чим тільки не ласували вони…
І сліду не лишилося од старосвітського київського Сінного — все розчищене, заасфальтоване, причепурене, Будинок художника напроти Будинку торгівлі. Їх Михайло побачив уперше, збудовані були значно пізніше його втечі на Захід.
Цю ніч він не спав, і хоча з півгодини вранці хлюпався під душем, ретельно голився, ніби мав попереду побачення, все одно почувався кепсько — ще й після набитого людом автобусика. Відкрита ним таємниця, звичайно ж, справила враження мало сказати несподіване — приголомшливе. Припасувавши різьблену дошку на місце, він і в другій стулці шафи знайшов тайник, майже такий самий. Що робити з тим відкриттям, Михайло не знав, не мав з ким порадитися й кінець кінцем вирішив залишити поки що все яке. Майже століття ніхто того не чіпав — нічого не станеться і нині. Здавалося, побачене переведе йому ніч, але думки недовго крутилися довкола несподіванки, якимось непоясненним чином вона завела його у коло давно минулих часів.
Він лежав з розплющеними очима, підводився, курив, чого поночі ніколи раніше собі не дозволяв, пив узвар, що лишався на кухні в холодильнику, налитий у трилітрову банку.
Мав колись повернутися сюди, знав, що буде це непросто, що війне з пройденого життя смутком спогадів, і треба прийняти їх без спротиву, бо подітися нікуди — то твоє життя, хочеш того чи ні.
Уночі найдовша була йому згадка про студентські роки, про інститут — за кількасот метрів від нього стояв зараз, мало не розплавлений серпневою спекою. Можна було б перейти забиту транспортом Велику Житомирську, спуститися вниз Вознесенським узвозом, як за звичкою називали вулицю Смирнова-Ласточкіна діди й бабусі, котрі підробляли натурниками, возсідаючи на подіумі з повними самоповаги обличчями, але не все одразу.
Хотів зайти до колежанської спілки, але звернув до скверика з не так давно посадженими деревцями, марно шукав справжньої тіні і нарешті всівся під юним каштанчиком, крона якого хоч трохи захищала від доменного жару сонця. Звідси видно було рябенький керамічний фасад не дуже зграбного будинку, в такому могло бути будь-що — і фабрика одягу, і якийсь концерн, і завод дитячих іграшок. Лише сім фігур на фасаді натякали, що тут виробляють не матеріальні, а якісь інші цінності.
До приймальної комісії Художнього інституту Михайло подався з круглим кофром, набитим олівцевими і акварельними малюнками, шаржами на однокласників і вчителів. У школі вважали, що йому шлях саме до цього інституту, аякже: стіннівки, дошки пошани, гасла і панно до свят — все його рук робота, навіть кілька акварелей прикрашали вчительську, а одна — директорський кабінет. Він сподівався, що так само "на ура!" сприймуть його роботи професіонали, і такого афронту, на який наразився, не чекав. Ні, ніхто не образив юнака необережним словом, але мовчання й байдужі обличчя були вироком.
Повертатися додому після поразки було настільки прикро, що вчорашній школяр, не знаходячи виходу, сів у дворі інституту на лаву, намагаючись зігнати з обличчя вираз ображеного хлопчика, якого викинуто з гри в футбол чи у війну.
На лаву присів дебелий мужик, від якого тягло запахом пива і тютюну.
— Що, переживаєш, синку?
Михайло мовчав.
— На тобі написано, що не вийшло. Не журись. Я саме на таких полюю. Хочеш до нас? Досвіду наберешся. Ну, й копійку заробиш. Дай-но гляну, що в тебе там.
Він показав пальцем на кофр.
— Куди це — до вас?
— До майстерень худфонду. То даси подивитися?
Так Михайло став старшим куди пошлють у великому, розхристаному, вільнодумному, трохи безголовому, але завжди оптимістичному осередку. Тут одночасно робилося безліч усякого: транспаранти і панно до свят, театральні декорації, портрети вождів і передовиків виробництва, гасла висотою у два і довжиною у десять — дванадцять метрів, що їх потім монтували десь повище, аби вся київська людність, хоче вона того чи не хоче, запам'ятовувала, що, наприклад, ми прийдемо до перемоги комуністичної праці або що комуністична партія веде до сяючих вершин комунізму. А що вже вона — розум, честь і совість, Михайло знав і без нагадувань, бо ще у школі вивчав напам'ять цю тезу, не раз і не два вирізав трафарет і квецяв по ньому білилами цей хвилюючий і надихаючий текст.
Батько поставився до того, що сталося, з розумінням, не читав йому нудної моралі, а що Михайло не став бити байдики — схвалив.
Михайлова наука на початку була не вельми мудрою: збивав у квадрати й паралелепіпеди рейки й дошки, кріпив кути фанерними трикутничками, аби конструкцію не "вело"; згодом міг сам натягнути тканину так, щоб не було брижів і слабини, розводив білило, крутив гуаш у банках-відрах, бігав під вечір за пальним і закускою (бувало, і вдень), але сам пив тільки воду, та й майстри агітаційного мистецтва тримали хлопця подалі від хмільного зілля.
Мужик, який привів сюди Михайла, Євген Петрович Дідула, називав себе учнем Федора Кричевського, і коли випивав (а пив він мало не щодня, ще й міг зірватися у кількаденний "штопор"), співав дифірамби вчителю.