Бог, а не ми.
Така картина була би мертвотною, якби не спілкування, про яке знову ж таки пише Бубер. Бо якраз спілкування створює лінії, "сюжетні" лінії. Спілкування створює події, речі і нас.
16 серпня
Збіг обставин, ще одне підтвердження існування Юнґового "закону синхронічности": після вчорашнього запису про "принцип калейдоскопа" довший час залишався невдоволеним, розуміючи, що цей образ не вповні передає те, що я мав на думці. Адже візерунок у калейдоскопі — це пласке зображення, тоді як я мав на увазі бачення об'ємне, з глибиною простору. І от увечері почав читати привезену Тузом книжку Станіслава Ґрофа "За межами мозку", де йдеться про дослідження психоделічних препаратів, зокрема ЛСД. Ґроф порівнює візії ЛСД-пацієнтів із голографічним зображенням. Саме це я мав на увазі! В одній із приміток Ґроф пише: "Мудреці школи хуайен (японська традиція кегон і санскритська аватамсака) розглядають ціле, яке охоплює всі всесвіти як один живий організм, що включає взаємозалежні і взаємопроникні процеси становлення і не-становлення. Традиція хуайен виражає цю ситуацію наступною формулою:"Одне в усьому; все в одному; одне в одному; все в усьому".
Невдоволеність картиною світу, яка існує, свідчить про цілком реальну можливість розкриття цілісного бачення. Його треба виростити, як троянду. У квітневому Самборі 1989 (чи 90?) року я не заживав жодних психоделіків — а грізна й розкішна своєю красою нікомуненалежність з'явилася як відображення вечірнього дерева з молодими листочками у випуклому лобовому склі автобуса. Книжка Ґрофа здається розділом з "Паразитів свідомости" Коліна Вілсона.
28 серпня
Через кілька днів — осінь. І закінчиться нарешті це божевільне літо, літо смерти-і-народження, літо безповоротної втрати себе старого — і здобуття себе нового, такого, яким я ще ніколи не був. І хоча весь цей процес нестерпно болючий, без нього не обійтися. Народження без мук неможливе — ні перше, ні друге, ні останнє. Моя велетенська помилка полягала в тому, що все життя я боявся й уникав болю. Але життя неможливе без болю і зусиль. Воно так побудоване. Праця і страждання, втома і відпочинок, біль і насолода, скінченна черга, яка невпинно рухається, маючи початок і кінець. Я хотів знайти паралельний спосіб існування і готовий був відмовитися від багатьох елементарних потреб, щоб тільки мати спокій і безболісність. Натомість я знайшов таку радикальну самотність, поринув у таку безпросвітну депресію, що життя між людьми, при всій їхній глупоті і жорстокості, видалося милою дитячою забавкою. Певна річ, я здобув досвід, такий собі "досвід коронації". Мені вдалося вирватися з тотального моноліту своїх хибних життєвих установок, зумовлених безліччю чинників, — від впливу "перинатальних матриць" починаючи, тяжким, сповненим психічних травм дитинством продовжуючи, довжелезним рядом буттєвих поразок і програшів закінчуючи. Цей "досвід коронації" і виявився отією грудочкою масла, ґрунтом, спершися на який жабка змогла вистрибнути з глечика. Справа в тому, що весь цей процес відбувається насправді, без жодної підстраховки. Або ти народиш себе вдруге — або загинеш безповоротно, назавжди. До речі, образ глечика — це символ материнського лона з вузькою шийкою родового каналу. Те ж саме означало мишеня, яке я врятував колись у Матіївці, — воно потрапило до порожньої пляшки з-під молока і відчайдушно стрибало вгору, до шийки, до волі. Воля є королівським станом. Ось чому чин здобуття її можна назвати "досвідом коронації". Перше народження — тут ініціатива належить матері, її організм виштовхує пасивне тіло немовляти, яке страждає, із себе. Друге народження — тут ініціатива належить мені, але тепер я не тільки страждаю, але й завдаю страждань, вчуся казати "ні", заперечувати, відмовлятися і відмовляти, обмежуватися та обмежувати. Ніцше називає це волею до влади. Я не погоджуюся з цим (див. критику Бубера). Це, радше, воля до буття реальним, воля до справжнього здійснення у дійсності.
18 вересня
Уперше за довгий час у батьковому кабінеті прохолодно. Сонячний вересневий день, своєрідна осіння чіткість ліній та кольорів. Дуже чистий світ "Кімнати Джейкоба". Пауза. Повільне, старанне письмо, ті або ті звуки: дзенькіт порожніх пляшок, стукіт жіночих каблуків по асфальту, автомобільний сигнал, шелест крил пролетілої за вікном галки. Усе те саме. І водночас зовсім інше, інакше, чуже у своїй первинності, щойнонародженості. Заварив останні ложечки чаю. Випалив три сигарети поспіль. Поболює розкришений зуб-різець у нижній щелепі, зправа. "Зправа" чи "справа"? Подивитися б у словнику, але неохота підводитися. Підводжуся. Направду: "справа", або "праворуч". "І духа правого обнови в нутрі моєму". І правого зуба. Не оновлює.
Тим часом у сусідів умикають звично дешеву, одноманітну музику. Це — тягле. І з цим неможливо боротися. А з чим можливо? Треба потрапити до свого життєвого кола, і тоді не виникатиме питання про боротьбу. Або створити собі таке коло. Я спробував це зробити у Матіївці — і мені не вдалося. Швидше всього, тому, що я намагався створити не своє коло. Не своє, не там, не тоді… Продовжуючи: коли? де? яке? Словесна еквілібристика, яка теж — не оновлює.
Усі про мене забули. Жодного листа, жодного телефонного дзвінка, жодного гостя/гості (!), жодного гонорару, жодної нової книжки, сорочки або штанів, жодної нової касети з новою музикою тощо. Як багато музики я ще не чув. Як багато книжок іще не прочитав. Тієї музики і тих книжок, яких хотілося би і які вже існують, — але я не можу до них дотягнутися з цієї провінційної чорної діри. Слухай натомість дешеві, найдешевші російські шляґери кількарічної давности, які долинають від сусідів. Повністю несмачна держава, несмачний час, несмачне суспільство. Відсутність життєвого кола, життєвого середовища приводить істоту до загибелі або виродження/переродження.
Але чому, шляк би його трафив, я не можу знайти цього середовища протягом усього життя? Екологічної ніші. Справжньої батьківщини. Другої природи. Правдивої культури. Чому?
Тому, що їх не знаходять, а створюють. А для творення необхідними є сприятливі умови або ж, користуючись іншою знаковою системою, — участь Бога. Даремно стараються будівничі, якщо цього міста не будує Бог.
Не будує.
І взагалі, кажуть, що Він — помер.
8 листопада
Учора ввечері перечитував виписки з "Істини й методу" Гадамера, те місце, де естетика стає історією істини. Несамовитий вітер вив за вікном. "Сніги", — сказала Галя, задумливо дивлячись у темряву. Це слово, Ґадамер і реальні сніги за вікном разом з безперервним виттям вітру увімкнули у свідомості швидкий перебіг асоціацій, і на поверхні з'явився спогад-переживання про той старий французький фільм, бачений у вересні, де було передріздвяне містечко Клермон, розмови про Паскаля, і така сама навала снігів та вітрів, і перше у житті звільнення від того, що Ґадамер називає "естетичним розрізненням". Хвилюючись і затинаючись, розповів про це Галі. Ніяк не можу осмислити й концептувати цього переживання, дуже вагомого, дуже справжнього. Адже тоді я вперше відчув можливість реального способу буття без подвоєння у метафізичному і трансцендентному. Ніколи не розумів, радше, не відчував, цієї теми у Ніцше. Аж ось раптом: кухня, кошеня, дружина, виписки і сніги, майже фізично відчутна відстань від центру Львова, закінчення дуже тяжкого року. "Помирати перед обличчям відсутнього Бога", — приблизно так сказано у Гайдеґґера. Або, якщо бути точнішим: "Только Бог может нас спасти. Единственную возможность спасения я вижу в том, чтобы в мышлении и в поэтическом творчестве приготовлять готовность к явлению Бога либо же к отсутствию Бога в гибели, — чтобы мы, говоря грубо, не "подыхали", а уж если погибали, то перед лицом отсутствующего Бога".
Незвіданий настрій випромінює з себе це переживання, щось на зразок тонкого запаху екзотичних парфумів, який і хвилює, і кличе, і щезає, залишаючи тільки закличність і легку тривогу, яка межує з невловимим щастям. Вже стільки формул позаду, якими намагався бодай побіжно окреслити втікаючий зміст. Там було і "діяти без сподівання", і "нізвідки не чекати допомоги", і "нікомуненалежність" тощо. Але цього змісту, мабуть, таки неможливо концептувати, лише — пережити, і вже одного цього переживання буде аж занадто.
Ось так: довгі роки я шукав Бога, а тепер намагаюся забути про Нього, жити так, ніби Його не існує тут-і-тепер, жити — або гинути — перед обличчям відсутнього Господа. Інакше це не життя, а животіння, не загибель, а здихання. Може, саме це й хотів висловити Ніцше словами "Бог помер". Надто категорично. Не помер. Просто Його немає тут, і ми бачимо це з усією очевидністю. А все, що видиме, — мертве.
15 листопада
Чотири години поспіль записував з відео текст чергового серіалу. Треба перекласти з російської, і буде якась копійка. А ще снився мені сьогодні покійний Грицько Чубай, уперше за багато останніх років. Ніби сидимо з ним у порожньому помешканні і п'ємо. Це останні години перед його стратою чи самогубством. Серце стискається, смерть невідворотно близька, і я нічого не можу вдіяти. Говоримо з Грицьком про поезію і життя, він поспішає викласти найсуттєвіше, у нас залишається все менше часу. Нарешті мені пора виходити; знаю, що він залишиться у цій кімнаті назавжди, що це рокованість і так має бути, хоча це нестерпно. Прощаємось, і Грицько зачиняє за мною двері. Минає багато літ, можливо, ось цих тринадцять, реальних, які минули від часу Чубаєвого відходу. Я знову повертаюся до того самого дому, стою перед замкненими дверима з якимось лікарем чи адвокатом, з жахом передчуваючи те, що зараз побачу. Ми принесли якусь запізнілу звістку, щось на зразок реабілітації, підтвердження того, що смерть була страшенно несправедливою, передчасною, помилковою. Той лікар-адвокат відмикає двері, і ми заходимо. Усе залишилося так, як було останньої хвилини нашого прощання, — так само стоять порожні шклянки, з яких ми пили, той самий безлад на столі, якісь рукописи, книги, газети. Загалом те помешкання дуже нагадує кімнату для сторожів або вахтерів. Грицька ніде немає. Я підходжу до столу і бачу там відірваний клаптик газети, списаний Грицьковою рукою.