Очі його спалахують двома золотавими місяцями, хвіст хляскає по палубі.
— Ти смієшся наді мною?! Людино, не грай із вогнем, не раджу!
Оберто ніби не звертає уваги на тон, він подає горня співбесідникові, наливає собі і сідає просто на дошки, прихилившись спиною до фальшборту.
— Годі бурчати. Я прийшов із діловою пропозицією, а не для того, щоб дражнити тебе. Сідай, випий, поговоримо.
— Чому ти тут? — холодно запитує клабаутерман. Горня він узяв, але пити не поспішає.
— Я ж сказав...
— Не плутай! Ти сказав, навіщо прийшов. Але не відповів чому.
— Я — магус-законник. Чув про таких?
Клабаутерман рвучко киває.
— Розслідую справу про зникнення перснів, через які й було страчено всю команду "Цирцеї". Хочу зрозуміти, що ж сталося насправді. На жаль, подеста поквапився зі стратою, тому ти тепер — єдиний, хто знає правду про події тієї ночі. От я і пропоную угоду: ти допоможеш мені, я — тобі. Згоден?
— Треба подумати, — і клабаутерман нарешті відпиває із горняти!
Це точна ознака: розмова відбудеться, дух уже не вважає Оберто ворогом. Більше того, він сідає навпроти магуса і змінює свій вигляд — перетворюється на кумедно зодягненого чоловічка: його білі моряцькі штанці за північною модою заправлені в чоботи з височенними халявами, червоненька курточка розмірів на два менша, ніж треба б, але клабаутермана це зовсім не бентежить.
Оберто задоволений: коли пуеруло набуває людської подоби, він таким чином виявляє найвищий ступінь прихильності до співбесідника.
— Що б ти хотів знати? — запитує клабаутерман.
— Спершу розкажи про "Цирцею". Чому ти вчасно не помітив і не поклав край змінам, які відбулися із командою.
— Я спав, — просто відповідає пуеруло. — Розумієш...
6
Клабаутермани дійсно багато в чому подібні до духів дерев. Як і дріади, вони час від часу занурюються в тривалий, повний солодких переживань сон — швидше не сон, а сплячку. І в такі моменти дуже складно достукатися до них: навіть найнадзвичайніші події у зовнішньому світі не здатні пробудити заснулого клабаутермана.
Тому коли мешканець носової фігури "Цирцеї" ("Зови мене Гермар, — дозволив він Обертові. — Моє справжнє ім’я-для-друзів тобі все одно не вимовити"), — коли Гермар прокинувся, він зрозумів: відбувається щось несподіване. "Щось, скажу я тобі, мерзотне!"
Правду кажучи, його сон поволі перетворився на кошмар, жахливий і малозрозумілий; Гермар ледве встиг здогадатися, що до чого, і зусиллям волі змусити себе прокинутися. А інакше міг і померти — уві сні.
На "Цирцею" він потрапив нещодавно, коли вона зіткнулася із каперським когом і ледве вціліла в нерівній сутичці. Саме тоді колишня носова статуя і була потрощена.
У Ліссбоа — центрі торгівлі між ганзейськими купцями і торгівцями Середземномор’я, "Цирцеї" того разу довелося затриматися довше, ніж звичайно. Ця затримка, ясна річ, не пішла на користь: замість того, щоб, набивши трюми оселедцем, поспішати додому, команда змушена була викласти чималеньку суму за ремонт судна, та й життя в Ліссбоа коштувало недешево. Тому вирішили заощадити хоча б на новій носовій фігурі — купили зняту з розбитого холька. Гермар, який мешкав у ній, поспостерігав за новими попутниками, впевнився, що люди вони порядні, справу морську знають, — та й задрімав.
"Сплячка у мене якраз розпочалася. Якби знати, як усе обернеться... Потім я уже з’ясував: підсів до них тоді ж, в Ліссбоа, один пролаза на прізвисько Вугор (а справжнього свого імені він так і не відкрив). Команда у сутичці з каперами втратила п’ятьох: двоє померли, троє поранених, причому один — тяжко; звичайно, всіх трьох взяли з собою, але допомоги від них не було ніякої. Тяжкопоранений узагалі весь час лежав у напівзабутті, а його марення осідало на стінках тонкою масною плівкою, яка мерзенно смерділа. (Люди, ясна річ, цього не помічали). А потім він помер: до нього у сни залізла сирена-опівнічниця і перегризла нитку, яка поєднує сплячого з цим світом.
Мені б уже тоді стривожитися: я ж крізь сон відчував хворобливий запах, та вирішив, що це від поранених, незабаром вони оклигають — і все мине. Уві сні за зовнішнім часом погано стежиш... Вони, ті двоє поранених, давно повинні були б видужати, давно! Якби я вчасно помітив...
Тоді ще от що сталося: у "Цирцеї" почалися неприємності, пов’язані із торгівлею. Серйозні неприємності, бо споконвіку... ну, добре, здавна... тобто от уже років п’ятнадцять-двадцять за вашим літочисленням команда заробляла тим, що ходила між західним узбережжям та Ліссбоа: возила ганзейцям веннесійське скло і різні прящнощі, а сюди — оселедці. Тепер-от з’ясувалося: ганзейці більше не можуть торгувати оселедцем, оскільки — ха-ха! — оселедця у них і не стало! Закінчився. Він раніше на Балтику через датські протоки йшов, та раптом перестав, віддав перевагу голландським берегам. Чому? Є причини. Тобі їх знати не слід, та й для історії нашої вони не мають значення; закінчився оселедець і закінчився. Всяке в житті трапляється. Але тепер "Цирцеї" треба було міняти все: або закуповувати в Ліссбоа щось інше (а там увесь ринок, ти зрозумій, поділений і конкуренти нікому не потрібні), або пливти за оселедцем уже не в Ліссбоа, а далі та північніше, що просто не окуповувалося б.
Біда? Біда! Але ж жити треба, хоч якось (а бажано — не натщесерце, не харпаками на паперті). І Вугрик цей почав потроху нашіптувати решті, мовляв, почалися всі наші неприємності з каперів, але погляньте, їм якраз живеться дуже непогано; так, ризикують, але ж ризик — благородна справа! Хоча б попервах, поки не знайдемо, чим торгувати, давайте спробуємо, га?..
І нагода трапилася: наздогнали вони біля безлюдних берегів суперницю свою, "Пенелопу", яка відбула рейс набагато вдаліше, ніж "Цирцея". Ще й моряки тамтешні, коли пропливали повз них, непристойності різні вигукували, дражнили. Я крізь сон чув, але значення не надав. А потім і зовсім поринув у безпробуддя...
От тоді команда і наважилася. "Пенелопа" йшла повільно, завантажена так, що ледь не набирала бортами воду. А ці... фх-х-х!!! корсари! вибрали місцинку глуху, зручненьку, підстерегли і вночі напали! Знали, чим ризикують і на що йдуть: врятуйся з "Пенелопи" хоч один, усіх би спіймали й повісили. Тому і билися відчайдушно, навіть акули довгий час після того, як усе скінчилося, не наважувалися приступити до бенкету — так їх налякав терпкий, мускусний запах божевілля, яким просяклося усе навкруг!
На жаль, "Пенелопу" будували на півдні, і вона плавала без клабаутермана, тож не було кому попередити мене про те, що відбувалося. Крізь сон я відчував тільки нестерпний сморід — як я тоді думав, від поранених і полонених мареннями моряків. А вони... — (Гермар зітхає і надовго прикладається до горняти.) — їх наступного дня вбив Вугор. Вони, бач, були рішуче проти нападу на "Пенелопу" — єдині з усієї команди, але тепер, коли шляхів до відступу не залишилося... хто міг закластися, що ці двоє триматимуть язики за зубами?
Та спершу, ясна річ, поранених напоїли маковим узваром. "Не варто виявляти жорстокість більшу, ніж потрібно", — от такий був девіз Вугря. Як гадаєш, магусе, коли його вішали на цій вашій площі, правило було дотримане?
Добре, не відповідай. А я намагатимусь не відволікатися, а то ми і до ранку не закінчимо. Тож..."
У ті роки корсарство давно вже стало звичайною справою, багато дрібних суден промишляли ним час від часу, коли рейс виявлявся невдалим чи просто коли траплялася нагода напасти на жертву без найменшого ризику отримати відсіч. "Цирцея" стала лише ще однією із багатьох галер, що промишляли розбоєм. Її команда спершу щиро вірила в те, що розбій для неї — заняття тимчасове; вони теж намагалися здійснювати торговельні операції, але, як на зло, — даремно! Тож зрештою навіть намагатися перестали.
Гермар звинувачував у всьому підступного Вугра, який, на його думку, і підбурював команду на злочини, однак Оберто уявляв собі все інакше. Навряд чи одна людина, навіть маючи надзвичайний ораторський хист, могла б навернути два десятки бувалих у бувальцях моряків на те, що самі вони не готові здійснити. Тим більше (і Гермар це визнавав), Вугор не був чаклуном, користувався тільки силою переконанння.
Так чи інакше, але незабаром після нападу на "Пенелопу" "Цирцея" стала справжнім корсарським судном. Завдяки обачливому Вугреві команда примудрилася вижити у перші, найважчі тижні. Заходячи у порт, вони робили вигляд, що, як і раніше, торгують оселедцем (який відбивали у інших суден), вони поступово вчилися всім тонкощам розбійницького ремесла, але ще намагалися не втрачати людську подобу і досі запевняли себе, що настане день, коли вони залишать корсарювання.
"Душі неабияк прогнили у них, але все-таки здорове ядро залишалося. До тих пір, поки Вугор не підкинув їм ідею торгувати людьми. Заявив: розплющіть очі, ми ж своїми руками пускаємо на дно найдорожче, що є на тих кораблях, які обробляємо! Гроші, товари — так, це добре, але залишаються люди. Невже вам до серця різати горлянки тим, хто здається без бою? Невже вам легше пустити їх на прогулянку дошкою над хвилями, ніж продати в рабство туди, звідки їм не буде вороття? Так вони не зможуть видати нас, але залишаться живими.
Вугор умів переконувати!
Ти, певно, не відчуваєш, людино, як смердить вся "Цирцея", від кінчика бушприта до керманичевого весла, від "воронячого гнізда" до трюмів. А вона, повір мені, просякнута клейкою тугою, в’язким жахом, гірким відчаєм тих, кого возили в кайданах ці... дони удачі, як вони називали себе — покидьки! — от як їх слід було б називати! Один Вугор, звичайно, в усьому не винний, але він підштовхнув, а вони покотилися — нижче і нижче, з людей — у потвори, от на кого вони перетворилися за рік плавання на "Цирцеї".
... А я все спав, людино. І снилися мені страхіття, вони засмоктували мене в чорний, бездонний вир, і нитка мого життя стоншила до того, що я почав вірити, буцім усе, що відбувається уві сні, я переживаю насправді. Ще трішки, людино, і я б не прокинувся, іще трошечки...
Але та жінка... Сама того не знаючи, вона врятувала мене.
Шкода, що для цього їй довелося померти".
7
У благородних хижих птахів є правило: ніколи не полювати на здобич поряд зі своїм гніздом.