Краще йти спати, під цю музику добре спиться! — сказав один з солдатів і відійшов від гуртка.
— Це, мабуть, знову б'ють по наших бліндажах!..
Гурток батальйонерок і солдатів поволі розійшовся. Люди пішли ховатися в свої сховища під землею. Війна повернула їх до звірячого стану й вони знов спали на сирій землі, ховаючись у кам'яних дірах і щохвилини чекаючи на нову небезпеку.
Батальйонерки не спали майже цілу ніч. Під музику гармат треба було ще навчитись спати. Це була перша ніч, що вони спали в такому неймовірному місці, слухаючи гуркіт, що несподівано стихав, то знов зростав до безугавного гулу. Лише під ранок, коли канонада стихла, вони заснули.
Жанна довгий час сиділа коло підвалу й дивилась на обрій. Там між окресленням дивовижно поламаних будинків феєрично спалахували блискавки, що освітлювали ніч синім і жовтим світлом. Разом з блискавками лунав гуркіт, а іноді заходили несподівані уривчасті звуки сурми. Це десь зовсім близько рвався набій і вигравав дивовижні рулади, що нагадували звук сурми. Жанна відчувала, що канонада впливає на неї. Вона ще не відчувала страху, але гарматна стрілянина впливала на її тіло поза її волею. Жанна відчувала, що її серце б'ється не так, як завжди, що вона дихає теж інакше. Все її тіло настроювалось, щоб сприймати нове незвичне оточення, і це сильно гнітило. Ритміка крови була порушена. Тіло шукало нової ритміки, і це відбивалось на ньому, як відбивається на машині переключення електричного струму. Ніч у гуркоті й блискавках розквітала химерними маревами, що можуть приснитися лише божевільному. На обрію несподівано спалахували до жаху абстрактні сині й фіолетові вогні й від них ставало моторошно. Щось нелюдське відчувалося в них, стихійне, і розум навіть не міг уявити, щоб їх викликала звичайна людина.
Це — війна.
Жанна була розчарована. Вона ніколи не уявляла собі, що війна складається з бруду, з поруйнованих будинків, з гуркоту і блисків, що нагадують електричні розряди в космосі.
"А де ж люди?.. Де геройство?.. Рух?.. Патетичні вигуки?.. Хіба геройство в тому, що люди позалазили під землю і з тремтінням по всьому тілі чекають, поки коло них вибухне набій?.. Невже в цьому й полягає все геройство нинішньої війни!.."
З різними новими думками вона заснула на соломі, обіймаючи тепле тіло кота.
Новий день надійшов соняшний і тихий. Було навіть важко подумати, що вночі гриміли громи й коїлись якісь невідомі події. Батальйонерки сонно ходили між зруйнованих будинків, спали, їли. Їх ніхто не турбував, наче нікому вони не були потрібні, наче вони приїхали сюди з власної охоти на екскурсію.
Лише в середині дня містечко наповнилось криками і стуком возів. Везли поранених. Це були наслідки нічної стрілянини. Залляті кров'ю, що змішалася з грязюкою, перев'язані брудними ганчірками, їхали возами поранені солдати, їхні обличчя були страшні, землистого кольору, виснажені, неначе висмоктані. Легко поранені підтримували товаришів, що, конаючи, вже ледве стогнали. Це були щасливці. Вони вже більше не повернуться сюди. Вони віддали війні її данину. Руки, ноги й кров, що залишилися десь у шанцях, потім дадуть угноєння новим рослинам, що нагодують прийдешні покоління. Можливо, що в цьому лише й полягав увесь сенс війни.
Лише тепер Жанні стало страшно. Вона, нарешті, зрозуміла, що таке війна. Можливо, що її незабаром так само повезуть без ноги, або без руки, прострілену в груди, в живіт. Її прекрасне жіноче тіло буде знівечене й залляте кров'ю. О, який жах... Вона не могла дивитись на поранених і, закриваючи руками обличчя, одверталась.
Там десь зовсім близько, де вночі спалахували блискавки, стоїть величезна електрична м'ясорубка, що нівечить людей. Незабаром і вона піде туди й побачить це все. Очі Жанни ширшали від цих настирливих і страшних думок.
Батальйонерки допомагали пораненим, вони напували їх водою, перев'язували рани, допомагали зручніше вмоститися на возі. Жанна не могла навіть доторкнутися до них. Вона боялась, що зробить їм боляче, вона боялася тепер одного вигляду крови. Це було зовсім не те, що вона бачила в військових шпиталях. Там були просто хворі люди, тут же були жахливі створіння, що на їхніх обличчях була химерна ґримаса болю і страху. Жахлива ніч, що її бачила Жанна, до дрібниць відбилася на їхніх обличчях. Вони зфотографували її й фотографія була ще свіжа — не стерлась. Це зовсім не те, що вона бачила в журналах.
Лише провезли поранених, як містечко було обстріляне шрапнелями. Це війна, трохи запізнившись, посилала їм свій останній привіт. Шрапнелі рвалися над містечком і білі хмарки відлітали вбік від того місця, де на мить виблискував жовтий огонь і лунав глушний хряск. Батальйонерки поховалися по підвалах, і містечко враз наче вмерло. Тільки було чути деякий час роздратоване виття та хряск од шрапнелів. Одна з шрапнелів ударила коло будинку, де ховались батальйонерки, й кілька кульок упало в підвал. Жанна знайшла їх і зацікавлено розглядала кругленькі кульки, трохи побиті об каміння. Така важка кулька могла б ударити в неї, і Жанни вже не було б. Це було так просто й разом з тим дивно. Десь там далеко такі ж люди, як вона, посилали сюди ці страшні гостинці й вони нищили все навколо себе.
"Що це за війна, — думала Жанна, — коли навіть не бачиш, з ким воюєш і проти кого скеровані твої смертельні вдари!" Вона була кращої думки про людськість. Отруйна романтика сміливих вчинків міцно сиділа в її голові й тепер вся ця облуда йшла шкереберть, викриваючи своє справжнє обличчя.
Вона пригадувала Бойка й починала розуміти його зненависть до війни. Вона бліднішала, бачучи страшні наслідки патріотичних вигуків і псевдореволюційної фразеології патетичних промов. "Війна до переможного кінця" — звучало тепер інакше. Люди, радійте, коли вам поодриває руки й ноги, батьківщина буде з вас задоволена! Торохкотіння кулемету музичніше за тарахкотіння швальної машинки Зінґера. Жінки, ваші чоловіки на фронті мають велику насолоду, вони розважаються прекрасною музикою. Сурми набоїв, що вибухають над їхніми головами, сурмлять їм славу й перемогу.
Гасло за війну звучить облудливо й іронічно. Його іронія захована й людина може відчути її лише на фронті в шанцях, коли перша шрапнеля розірветься над її головою.
Слово "батьківщина" поволі ставало для Жанни абстрактним. Хто батьківщина і що таке батьківщина? Ці поранені солдати, Жанна, батальйонерки, чи Петроград, що байдуже реаґує на все, цікавлючись своїм особистим життям? Чи батьківщина просто земля, повітря, ліси, вода, де б вони не були, але навіщо тоді воювати?
"Ні, батьківщина — це Росія, — думала Жанна, — Велика Росія, могутня і славна" — і цілковита абстракція оберталася в Жанні в реальну річ, в річ, що її можна обійняти руками й що за неї вона могла воювати. Облудна романтика не вивітрюється так хутко. Щоб вона вивітрилась остаточно, потрібні не лише одні вражіння, треба, щоб життя навчило, дало свої вичерпливі докази, тупі, як зубний біль, але переконливі.
І Жанна почала розуміти, що це оточення, в якому вона перебуває тепер, це звичайні будні війни, і що війна — це буденна річ: один день війни — один день служби в різниці, ось скільки голів худоби порізано, а скільки ще чекає на різанину. Кухонна машинка, що за її допомогою роблять котлети. Лише гасла виправдовують війну і війна може виправдати лише гасла. А гармати й кулемети дезинфекціюють мозок, отруєний відозвами та промовами, які б вони не були.
Копи припинився обстріл шрапнелями, солдати і батальйонерки знову повилазили з своїх сховищ. Час біг марудно й лише нервував батальйонерок, що ще не звикли до цього. Швидше б уже туди, де б'ються, щоб покінчити з цим разом на завжди. Але солдати були іншої думки, вони з великою насолодою висипалися в цих напівзруйнованих підвалах. Вони розуміли, що значить відпочинок.
Поволі коло будинків знову зібралися гуртки, їм видали обід, що у зв'язку з прибуттям батальйонерок був поліпшений, і солдати з смаком виїдали з своїх казанків юшку й кашу, що була краща, ніж завжди.
— Одного з наших таки поранила шрапнеля! — говорив солдат, що нагадував сільського філософа. — І прямо в правицю!
— От щасливий! Тепер йому не доведеться йти в шанці! Тепер може й додому попаде! — підтримав його другий солдат, що вмочив обидва вуса в казанок. — А от Федорченко й одну руку й другу і ноги виставляв, щоб хоч зачепила краєчком, так нічого, не везе хлопцеві! Він усю війну пробув на фронті й хоч би що! Здорово набридло бідолаці! Іншим так ногу або руку одірве, а цей ввесь час так і бідкається в шанцях!
Батальйонерки з здивованням слухали ці незвичні розмови. В них для свіжої людини було щось ненормальне.
— Да, не доведеться вже йому йти сьогодні знову до Новоспаського лісу! Викрутився гад!.. От везе людині!.. Паршивенька шрапнельна кулька, і тепер він собі розгулює кандибобирем!..
— Я б не пожалкував, коли б мені навіть око вибили, тільки, щоб не йти!.. — відповів солдатик, витягнувши вуса із казанка і смачно обсмоктавши їх.
— Що й казати!.. Набридло це все! Ех, з якою б охотою я б поспав в себе вдома на печі! Тепло і затишно! Ех-ех-ех!..
— Я б і в касарні поспав, до пічки далеко, як і до царя!..
— А я б і тут спав би, тільки б не йти мені в той проклятущий ліс!
— От, коли б зараз хто прийшов з начальства і заявив: ідіть усі по домах, війна скінчилась!.. Я б йому все життя своє дякував!
Вони висловлювали різноманітні бажання й найменше, найдрібніше з них було неймовірне, його не можна було здійснити. Здавалося, щоб здійснити таке мізерне бажання, як поспати в себе вдома на пічці, — легко. Треба було б лише встромити рушницю багнетом у землю й піти собі, куди хочеш. Але це було неможливе, це було все одно, що піти одному проти всіх, проти всього світу, це було неможливе бажання. В інших місцях, де солдати були зорганізовані, це можна було зробити дуже легко, але тут ще було рано, і це зробило б такий маленький вчинок фантастичним. Оточення визначає закон, обов'язок і право. Треба було б спочатку розсунути рамці оточення, і тоді б навіть справді фантастичне могло б стати звичайним.
Увечері всі солдати, що були в містечку, пішли на зміну в шанці, в ньому лишилися лише одні батальйонерки.