Мені і вдома добре. От ми вже з тобою балакаємо чверть години. Ні, більше! Хвилин двадцять п'ять. Так? А за цей період я міг заробити тисяч чотириста п'ятдесят, якщо не всі півмільйона. Чистими!
Нарешті, ми приземлилися. Я на той час уже був повний готовченко. Пам'ятаю лише, як хтось десь мене тягне і щось мені перед очима спалахує.
Картинка номер один: на тлі барвистих стендів з журналами — ситі нелякані собаки.
Номер два: жодного плювка на асфальті! Якщо де й є харкотиння, то воно у них не зелене, й не жовте, а біло-прозоре. (А комір сорочки і на третій день не брудний. Бо бензин у них без свинцю, й фільтри — на кожній машині.)
Не встиг я ці враження перетравити, як ударив грім. Зранку того дня, як розпочиналися заняття, у мої двері (а нас поселили в гуртожитку й кожному дали окрему кімнату) постукав керівник програми.
Він сказав, що вони звірили списки і спохопилися, що нема Добрика. Я їм як міг пояснив, що Добрик захворів, а я — замість нього, як тренер-психолог і представник батьківщини, з метою пом'якшити "культурний шок". Бо я опанував іноземну мову. Не англійську, щоправда, а французьку, але то не має значення. Вивчив одну, вивчу ще одинадцять. А він мені каже: психолога нам не треба, тут всі розмовляють англійською, нам фахівці потрібні. Перелякалися, мабуть, що я — з каґебе. Вчора вони зв'язалися по телефону з "Краєм" і запитали, чому тут, серед бізнесменів, не Добрик, а я? Ті їм відповіли: дуже добре! Бо ми його тиждень по моргах та в Дніпрі шукаємо.
Я сказав керівникові, що з Добриком вийшла накладка і що я помиюся, вийду і все йому поясню. Ми домовилися, що побачимося через півгодини в лекційному залі. Тільки-но його "тойота" вирулила зі стоянки, як я схопив свій портфель і пострибав на вихід.
У дверях гуртожитку я збив з ніг бібліотекаря Любомира Бринчака, пенсіонера та патріота. Пан Бринчак вчитав у місцевій газетці, ніби до них їде делегація професійної молоді з України, й побіг запізнатися з братами. Я йому сказав, що всі брати зараз на викладах, звільняться пізно, коли він уже спить, тому краще нам зараз поїхати до нього і там про все побалакати.
Він завів своє широке, ще за часів Ейзенхауера склепане авто, і ми попливли в бік його хати.
— А чи, — розпитував він мене, — знають пани професіоналісти вкраїнську мову?
Я сказав, що не всі й не завжди, на відміну від мене. За що я, власне, і мушу тепер страждати.
— А для мене всі українці — як рідні брати, — сказав пан Бринчак. — Бандерівці вони, мельниківці, католики чи православні. То для мене не робить жадної різниці. Аби свої. Задля того свого часу я заложив тут студентський клюб, дружину з копаного м'яча і з кошиківки, запрошував мистців на виставки та артистичні забави, збирав гроші на рушник з образом Шевченка!
— Я також змалку люблю рідну пісню, — сказав я. — І за це не раз зазнавав прикрих нагінок.
Перед його будинком росли чорнобривці, часник, мак та гарбузи. Усередині на стінах в чистоті й шані висіли Святий Миколай, Матір Божа з Дитям, кольорові родичі з дітьми, гетьман Мазепа й обсипані вівцями Карпати. Мазепу тьмяними фарбами, позираючи на себе в дзеркало, відтворив, мабуть, сам пан Бринчак, дарма що він не мав вусів. Під телевізором лежала новенька відеокамера. В фотелі куняв кіт. Пахло старечею й райцентром.
Пані Бринчак мене розцілувала і стала нахвалювати своїх синів. Один із них вивчився на адвоката. ("У вас то, я знаю, — сказала вона мені, — зветься юриста".) А другий мав ступінь доктора й власну компанію, що виробляла та лагодила штучні зуби.
— Осьо, подивіться! — сказав пан Бринчак і підсунув мені якусь російськомовну газету. — Що вони тут про нас пишуть! Я того, звичайно, не передплачую. Вони мені самі відкладають, перше, ніж рециклювати папір. Бо я в бібліотеці колись тридцять п'ять років провадив славістичним відділом.
То була еміґраційна газета часів Андропова.
— Слухайте! — обхопив він мене. — Ви ж їхню мову знаєте. Напишіть їм листа. Щоб читачі зрозуміли, де тут брехня, а де правда!
Я пообіцяв йому все, що він просив.
Ми сіли обідати борщем, варениками та узваром. Усі страви, включно з узваром, були щедро змащені смальцем, сметаною та часником.
Бринчакова дружина спитала, якою мовою розмовляли у мене в родині і чи ходив я до церкви. Вона чула, ніби в нас за материнське та за Боже слово карали Сибіром.
— Аякже! — сказав я. — Але мої батьки мене змалку...
— А мої діти, — похвасталася вона, — за кожне рідне слово одержували по монетці, а за англійські слова ми із їхньої скарбнички ті гроші вилучали.
— А я, — сказав пан Бринчак, — над усе ставлю Бога, тоді Україну, тоді свою родину. А ще до емеритури я вів різні студії, видавав часопис, писав вірші, романи та спогади, стягав до бібліотеки українські книжки й зібрав словник усіх своїх псевдонімів. — Він підморгнув мені. — Вийшло небагато. З півтори сотні! А ви якісь маєте псевдоніми?
— А наш старший син, — пані Бринчак не дала мені відповісти, — ходив до гай-скул, потім до калідж, тоді писав маґістерку, а по маґістерці подався на докторат!
— А мої батьки, — сказав я, — зберігали у льосі книжки з забороненими комуністами літерами. Коли довкола не було шпигунів, вони давали нам, дітям, ті писання, щоби ми всотували ту свідомість.
— Гриць Проць, тоді Терень Гул, потім Левко Мосяжний, — загинав пальці пан Бринчак, — це все мої літературні імена. Якихось сто шістдесят. Небагато, правда? І Савка Киря, і Миром Чучверя — це теж я. Чи вам не траплялася книжка "Крізь поневіряння у бік соборності"? Це — мої спогади.
— Ось їхня знимка, — пані Бринчак зняла зі стіни фотографію, — не теперішня, зараз вони і самі мають діти, а давніша, як вони робили барбік'ю.
— О, — сказав я, — знаменито! — І опукло, в кількох словах пояснив їм, за що мене тепер цькують. За мою щиру відданість нашій справі. За те, що я всмоктав із молоком матері. За все це вони тепер мене лають окупаційними словами.
— От якби хтось зі своїх, з братів, — натякнув я, — простягнув руку гнаному!
Бринчаки перезирнулися, встали зі столу і побігли по різні боки. Бабуся вернулася з новою порцією вареників, дідусь — із книжкою спогадів, виданих за свій кошт.
— Може, ви хочете ще соди чи молока? — запитала пані Бринчак.
— У нас сода давно по талонах, — сказав я їй, — а молоко має синій колір. Як мені туди вертатися?!
— Ось тутка, — пан Бринчак розгорнув книжку спогадів, — про все є. Покажіть це своїм друзям. Бо тут я докладно описав, як ми колись боронили нашу будучу державність. Перед поляками, німцями, чехами, більшовиками й мадярами. Тому що всі ми — брати. Мельниківці, католики, бандерівці, ОУН, УПА, УРДП...
— Можна, — припав я до нього, — я у вас кілька днів поживу? В льосі! Або на стриху! Бо ви їх не знаєте! Вони мене здадуть у штрафбат і кинуть на Чорнобиль! А там же ж — ні клюбу, ні забав з мистцями, ні церкви.
— Церква у нас недалеко, — сказав пан Бринчак, — ходіт зі мноу, я підвезу вас.
Не встиг я розтумкати, що відбувається, як уже сидів у Бринчаковому авті, обмотаний пасками. Господар розповідав, як у тридцять восьмому році він із перев'язаними руками тікав від мадярівських гонведів.
— Та й потім, — згадав він, — в екзилі, ми мусили брати по кілька праць. О ні, ми пупа на сонце не виставляли!
— Любко! Зажди-но! — кинулася нам під колеса пані Бринчак. — Ви нічого не взяли до з'їдження!
Вона поклала мені між ніг слоїк з варениками і кальсони молодшого сина. Того, що з докторантури перескочив на зуби.
— Йой! — скрикнув пан Бринчак, коли ми виїхали із його крайгороддя. Виявляється, він забув подарувати мені показник видань про Східну Стрихівщину, що він його зложив, коли працював в бібліотеці.
Церква була зачинена, але пан Бринчак постукав і в отворі кованих дверей постав, мабуть, чернець, що зростом, обличчям та віком дуже нагадував Довбушів камінь. Бринчак мене тричі хрест-нахрест обняв і здав у руки ченця.
Ми піднялися нагору, до кімнатки без вікон, але з ліжком, тумбочкою та розп'яттям, де я й провів кілька ночей. У першу з них я, шукаючи лазничку, скотився зі сходів. У другу — потерпав від безсоння, а третьої — мав полюцію. Але що то був за сон, з ким я й що витівав — не пригадую.
Зранку я з двома церковними сестрами й каменем Довбуша снідав сухариками, молоком із пластівцями, повидлом і кавою та йшов на весь день у місто. А надвечір, близько сьомої, вертався до храму, бо після того вони замикалися й гасили світло.
Здаватися я не збирався. Зі мною був записник з телефоном Дзвінки Мак Кух (її колишній чоловік був з ірландців). Торік Дзвінка вперше приїхала на землю предків, де ми й познайомилися через одного критика. Вона була театральною режисеркою й шукала з ким би їй тут написати сценарій.
Я в двох словах розповів їй про свій задум відносно голоду на Україні тридцять третього року.
— На жаль, це в нас зараз не піде, — сказала вона.
— Чому?
— Публіка не повірить.
— Гаразд, — кажу, — в мене є й інший сюжет. Про карпатський схрон. От уже, й справді, що аж пищить, так проситься на екран.
— Прошу? — сказала вона. Я їй пояснив.
Вона відповіла, що ніхто цього не зрозуміє тут.
— Чому?
— Бо не ясно, що то є: драма, комедія, містері, горор чи документальна історія.
— Яке це має значення? Аби фільм гарний був.
— То у вас так. А в нас ти мусиш зарані визначити категорію. І запросити зірок. Бо інакше воно не ділатиме.
— А ми — сказав я їй, — виїдемо не на зірках, а на тому, що українська тематика — це для них цілина. Повна екзотика. Бо Захід видихся. їздять, шукають щось по джунглях та бантустанах. А тут у центрі Європи, ось ми, будь ласка, занедбана колиска! Джерело білої раси!..
— То не є політично коректно, — виправила мене Дзвінка.
— Що значить "некоректно"? — запитав я. Дзвінка пояснила.
— Та йо! — сказав я.
— Не журися, я маю ліпшу ідею.
— Яку?
— Нині попит на трилери про залізну завісу пішов на долину, — сказала вона. — Скрізь говорять про вашого Ґорбі. Сьогодні він зірка. Продюсери хочуть знімати фільми про гласність.
— Фуфло!
— Прошу? — не зрозуміла вона. Я їй пояснив.
— Певно, — сказала вона, — але нині то можна продати! Я маю ідею!
— Яку?
— Отже холодна війна скінчилася. Розпочалася відкритість. Але на місцях ще є бюрократи, які чіпляються за старі стереотипи.