Вона довго не думає, збирається, каже, мамо, я до сестри у Львів поїду, до Тамари. Приїхала у Львів, день побула у сестри, а там на поїзд і в Караганду, в сестри все й позали-шила, з одним чемоданчиком подалась. Мати жде місяць, нема Ліди, другий місяць. Пише Тамарі, де Ліда, що її нема так довго, поїхала до тебе і ні слуху. Тамара відповідає, що Ліда поїхала додому, нема її тут.
— Ото вже попобігала, ото вже було та було!
— А, показилась трохи та й перестала. Це ж тільки недавно приїжджала Ліда з чоловіком. Вона ж, бідна, не знала, де й шукати його в Караганді.
— А бідна. <
— На роботі його знайшла, той її радо зустрів, зразу до начальства, давайте квартиру. Дали їм квартиру, вже й дитина скоро буде.
— А цей же ж, що привіз з Кольського, він же ж і непоганий хлопець, на машині їздить в колгоспі.
— Та був і в колгоспі, і на базі, тепер на станцію їздить, що він там робить? Вона ж і славна дівчина, гарненька, смаглява, ще й губатенька.
— Отож і є, що губата.
— Любить же, мабуть, як привіз із такого краю аж сюди.
— Яка там любов, Манько.
— Та як не є. Правда, часом дуріє він, не знати чого, чи ревнує так. Позавчора каже, привезуть хлопці дерево, то ти їх і вгости. Вона, правда, варити не дуже й уміє і цей раз на горбику і розклала вогнище, картоплі напекла, сала винесла, розстелила на горбику — пийте, їжте. А Терещучка як не сказиться, по подвір'ю бігає та виглядає, що ж воно. То й дівчина з ними сіла, випили, вони нікуди не поспішають, уже й стемніло. А це приїжджає Вітька, розізлився, репетує. Начеб і затихло все, коли серед ночі, дивлюсь, вибігає за ворота, тільки майка біліє, а вона спочатку в берег, а потім через дорогу до мене. Я грудьми міцно притислась до підвіконня, важко дихаю на шибку — так, наче це за мною біжать з ременякою.
— Не займай їх і не займай, кажу тобі. В тебе своя воркута в хаті, думай, як ЇЇ виганяти.
— А хто ж займає, хто ж займає. Тільки от забігла до мене, боса, в сорочці, каже, тьотю Маню, він вас боїться, я трохи і тут посиджу. Я ЇЇ заспокоюю, питаю, що ж таке. А вона розказує, що от як найде на нього, то й кидається
битись, і наче ж не напивається, щоб уже так здуріти. З переляку, каже, і втікаю з хати, а приходжу, як уже спить.
— Оце вони такі, добра б їм не було.
— Я їй, правда, кажу, щоб розумніша була, може, він і не від зла це робить. Вона мені падає на коліна, плаче, я її притискаю до себе, гладжу, вона дівчинка хоч і невисока, але дебела, отак і сидимо проти місяця, як русалки, а Вітька біля своїх воріт або курить — жде, або й засне відразу, як вона каже.
— Не чіпай їх і не займай, нехай собі живуть, як знають, бо чужа сім'я — це як чорний ліс, і не йди до них, і не приймай до себе, бо ще й ти винна будеш.
— А хто ж іде, хто приймає, ніхто не приймає. Як у них така біда. Старий Терещук, бачите ж, відгородився од сім'ї, в хлівчику кімнатку зробив, сам собі живе, сам собі варить їсти. Терещучка півхати віддала синові з невісткою, сама в кухоньці тулиться.
— Отака їхня біда, і не займай їх.
— Думаєте що, і Вітька отак, бува, серед ночі постукає, питається, чи не заходила Галя, то я вдягнусь і сиджу з ним, поки йому не пройде і він не піде до хати. Через дорогу перебіжить, зіпреться на ворота і думає щось. Здоровий сам, руки як лопати, ніс великий, батьків.
— А цього бійся як вогню, бо все-таки чоловік, хтось угледить, то, вважай, все пропало. А той закусилівський — тихий, скромний, то не треба, щоб він чув про ці гуляння та біганину.
— Та ви ж самі бачите, що нікуди з хати не виходжу, як черниця живу.
— Я ж кажу, буде щось відомо, взнаю, що і як, той чоловік не любить говорити дурно, прийду і все розкажу.
— Спасибі, не забуду ж і я вас.
— А цих не підпускай до себе близько, нехай казяться, ти жди свого, буде і в тебе своє, радість своя, діти в тебе гарні виросли і люблять тебе, люди про тебе поганого слова не скажуть. л* і
— Вони, правда, останнім часом і мирненько живуть, вже не так бігають, як було, коли серед ночі підведусь, до вікна підійду, то бачу, що світло не гасне в їхній половині, кілька разів так дивилась, то все горіло.
— Може, в хаті гризуться, надоїло бігати серед ночі по селу або Терещучка що сказала.
— А що вона їм скаже, тихенько живе, добре, що її не чіпають та вітаються кожен ранок.
— А то бачиш, що робиться, яке життя, каміння з Кольсь-ка понавозив, а вона ще на горище повикидала, може, якби не те каміння, то й лад був би.
— Що там каміння, його й зовсім викинути можна.
— Нехай повикидають те каміння, бо я так думаю, що біда в тому камінні, яке воно є, з Кольська чи звідки.
— Та вже ж так, не як.
— Нехай воно їм заджумиться, те каміння, і не чіпай, і не ходи та не ходи.
— Та не так уже ж те каміння.
— Я тобі ще скажу таке та скажу таке. Той чоловік, чула ж, у Розкопані жив і на війну пішов, а його жінка, що вони тепер так рішають, була ж така дівка, ну от як і тепер, тільки що тепер старіша, а отака ж товста, гудзувата, і голова, скажу, здоровенна.
— Я ж її раз бачила на Містечку.
— Ото, може, й вона та вона. Ходить, як їй хто хвоста ззаду причепив. А от як надійшла така пора, що наші наступали, а німці вже втікали, а вони ще ж дівки були, боялись, то вони з Яриною Миколайчуковою на печі поховались, а в Яринки Віра мала на руках, а це ж вони в мене в хаті. То я тремчу й слова не можу сказати, бо що робилось! Уже ж знаємо, що наші підходять чи вже й у селі, а тут ще якісь бандюги бігають і де що запорвуть, та на себе. Вскочив один у хату — і до печі. Каже, злазьте, а то стріляти буду, сам у шинелі, в валянках, ну то Яринка злазить з дитиною, а він отак вовком дивиться, а ще хто там, питається. Ну, й вона починає злазити, а бандюга як угледів, що така корова зсовується, от його і взяло. Руками махає: не треба, не злазь, і сам на піч лізе. Ой, горе, що вже перетерпіли, не питай. І що думаєш, до Яринки почав лізти, знімай, каже, пальто, а вона ж з дитиною, тремтить, сердешна, а він — знімай, і все. Вона йому те пальтечко віддала, і бандюга почав під шинеллю на себе натягувати. Я, правда, змогла слизнути і до Яринчиного батька, так і так, і той з рушницею до нас. Вскочив у хату і — руки вгору! А той перелякався, пальто знімає і кричить, що ви отвічати будете. А батько йому — знімай, гад, а то вб'ю. Той, правда, зняв і в вікно. А батько як стрельне, то не знаю, чи поцілив, чи як, а та корова з печі не злізла, тільки виглядала, голову велику вистромила, дивилась.
— Та Господь уже з ним, як такі часи були. Мені тільки страшно, що якби ж воно та все по-людськи вийшло, щоб не було біди якої, а то що ж.
— Та я тобі скажу: не бійся і не бійся. А те, що колись було, то теперечки вже що ж, як є Ми ж про те нікому нічого не говорили, бо й вони люди чужі тут, то що ж уже казати, нащо казати.
— Ви ж дивіться, щоб якось воно та гарно було, бо так мені якось. •
— Ну, гляди, Манько, я тобі тільки добра хочу, то ти вже не встидайся, як де трапиться з тим чоловіком стрітись. А то, може, якось і тут у тебе встрінетесь, поговорите, я поможу, перекажу. * рг
— Спасибі вам та спасибі. Хай би вже щось вийшло.
— Та дай Боже. А я вже коли що попрошу — чи яєчок, чи чогось, то вибачай, бо мені не дуже й треба, то вже так коли.
— Та що ви, беріть, коли треба, мені ж одній де вже те все переїсти.
— А то бачила якось удосвітка, як Яринки Миколайчукової хлопець ніс городами капусту від тебе, то й собі подумала, чи не відкупити б мішечків зо два.
— Та яке там відкупити, що ви кажете, візьмете, для вас і не жалко нічого, беріть, скільки треба.
— То я вже піду, а ти знай про нашу мову, і ще скоро, може, так стане, що й я вип'ю чарочку за ваше здоров'я.
— І ви ж, глядіть, заходьте, а то, бува, немає вас і нема, а це вже, як не є, свої люди, то не забувайте, коли що треба, чи як.
— Піду.
І пішла, правда, не так, як хотіла попробувати — через город, щоб побіля Бойчукового подвір'я вийти на Містечко,— а прямо-таки до дорозі вгору, що одразу ж на Містечко й виводила.
КНИГА ДРУГА
І
В те літо, як помер батько, Яринка Миколайчукова прийшла до такої тями, коли вже почала все пам'ятати, і пам'ять її зберегла ранки росяні, кожну квіточку на городі і в садку, як схиляється калина за хатою під вікном, грушу стару після дощу, на яку вони вилазили, щоб злизувати росу з листя, бо вона була така солодка, і найсолодша в той день, як помер батько Гаврило, і нічого любішого не було Яринці, як бігати по садочку з подружкою Ганею, а потім іти до неї в гості чи й у своїй хаті сидіти, бо до Гані й страшнувато якось було забігати, бо там батько її лежав на печі літо й зиму, і не ходив на роботу, і вдома нічого не робив, і казали на нього Данило Ледачий, але прозивали усю їхню сім'ю Окраїнцями, не знати чого; однак Яринці така була добра їхня вечеря, хоч і жили вони біднувато, і чи й не щодень варили в печі буряки кружалками, а саме тих буряків, червоних, порізаних, найдужче й хотілось Яринці; і Гані їй чогось було жалко, бідні вони були, одна десятинка землі, та й ту не було як обробляти, бо батько такий був, що от Ганина мати прийде до Яринчиної, то й жаліється, що Данило їсть добре, а як робити, то слабий, і ту десятинку землі давали комусь із половини, а сама Окра-їнчиха ходила заробляти; але вони з Ганею жили дуже дружно і все бігали разом, що одна куди, то й інша за нею.
Дітей в Окраїнців душ шість було, третя дочка була Ганя, така, як Яринка, і ще троє менших. Яринка любила ходити до них надвечір, коли вони сідали вечеряти. Хата в них була низенька, як у Шевченка, і от мати виймає банячка з печі і подає вечеряти у великій череп'яній мисці, і всі з дерев'яними ложками сідають за стіл. А пара як піде рівним стовпом до стелі, а потім по стелі розходиться такими хмаринками.
Тоді Ярині таке все добре робилося в їхній старенькій хатині і пахніло найдужче буряками вареними, ще й такі червоні вони були, кружалками порізані,— ну так їх хотілося, не питай. Тоді вже Яринка не могла втерпіти і починала кликати Ганю: "Ганю, йди сюди, я щось скажу". А Ганя одне вухо наставить, а там же боїться, що поїдять і їй нічого не останеться, й питає: "Що, ти хочеш буряків?" От вона забирає з миски в полу, така блузка
полотняна була в Гані, ще й засмальцьована, і — вихором з хати.