Хлопець чув, що ті, хто довго жив у монастирях, не можуть їх покинути, бо не готові призвичаїтись до іншого світу.Вони втрачають щось таке в собі...
Скраю села була корчма, довга хата, коло якої стояли вози, і з кузні долинав звук молота по ковадлу."Зайдуть туди", — подумав хлопець про подорожніх, але ті навіть не глянули в той бік. Можливо, коня треба підкувати. Дався йому той кінь. Хлопець боявся цієї тварини, котра була єдиним свідком подій коло поганського капища.
Обличчя Тимофія і Андрія ожили.
— Дасть Бог, заночуємо в нашого приятеля. І ти з нами, лицарю, як не погребуєш...
Той уявив, як з"явиться у дорогій одежі з мечем у хижці вбогого хлопа, і його охопило гостре відчуття самотності.
— Ні, — сказав майже розпачливо, — Я поїду далі.
І щоб не слухати їхніх заперечень, вискочив на коня, крикнувши на прощання:
— Може, стрінемось у Добромилі!
Кінь охоче зірвався з місця і помчав у фіолетові вечірні сутінки дорогою, прокладеною усіма тими, хто шукає собі долі, чи навпаки тікає від неї...
— Що з вами? – спитав Олексій Іванович, коли вони вийшли нагору і їх стрінув гул вітру, що здійнявся надвечір.
— Та так, згадав собі дещо, — обличчя в Слуги з Добромиля виглядало якимось змученим.Та він випростався і сказав з іронічною посмішкою: Та ви не переживайте за дощ! Якби він падав насправді, Вирва вийшла би з берегів і затопила цілий Добромиль, а з полів, що на схилах змило б увесь грунт.Чи ви думаєте, що я хочу, аби не було врожаю? Се – ілюзія.Я навчився це робити дуже давно, не маючи учителя.Наді мною має силу лише магія життя.Ходімо, десь сядемо, і я вам розповім, як я заслужив собі репутацію святого юродивого у Добромилі.
— Отже, — почав він, вмостившись у кріслі, — добрі люди, котрих згодом стали називати єретиками, своіми розмовами заповнили в моїй душі пустку.До того ж я недаремно прожив кілька літ в монастирі, й приймав на віру людські слова.Тому решту мого шляху до Добромиля я зробив дорогою добра, спасаючи разом з душею тіло Тобто я не в"їхав туди ні переможцем-тріумфатором, ні завойовником, а приплентався голодний і зі зраненими ногами.
У першому селі я віддав пояс, обкладений сріблом, бідному священику, що мав п"ятеро дітей.
У наступному віддав чорну сукняну кирею вдові з малими дітьми, що не мали навіть сорочок.
Меч віддав парубку Ониську, котрий хотів податися в найми, а не мав на кого лишити недужу матір.
Срібний перстень з руки подарував молодій парі, яка йшла брати шлюб, кинувши його в кухоль з весільним медом, яким мене пригостили.
Чоботи-сап"янці віддав пастушкові-сироті, щоб мав у чому вийти до церкви.
Капшук з дрібними грошима дав чоловікові, в якого забрали нивку за борги.
А коня...Знаєте кому я віддав коня? Дівчині на придане.Вона мене поцілувала за це і то був перший поцілунок в моєму житті.
Решту одежі я виміняв на старе лахміття, за що мене нагодували.Тепер ніхто не міг би впізнати в мені Луку, бо така поведінка не була для нього звична.Чутки про мене сягнули Добромиля швидше, ніж я туди прийшов: юродивий, котрий роздає майно вбогим.Та в Добромилі я вже не мав чого роздавати.Люди чекали, що я повім їм щонайменше про кінець світу, чи зміни в їхньому побиті, сам не знаю, чого вони від мене чекали.А я натомість пішов на колишнє дворище купця і викопав його обгорілі кості, притрушені землею кимось милосердним з його земляків.Вчинив по-людськи, бо опирям се якось не спало на думку.Я ж не знав їхніх звичаїв.По тому відніс кості на гору, що мені сподобалася своїм веселим видом, і поховав на тому місці, де ми зараз знаходимося, де через кілька сот років збудували монастир.Зробив з двох патичків хрестик, помолився за упокій душі.Мені здавалось, що се не зашкодить моєму господарю, бо ж він хоч і опир, але був хрещений і ходив до церкви.Я сидів і дивився згори на Добромиль, намагаючись переконати себе, що я нарешті вдома.Найбільше сподівався, що хтось дасть мені пораду, з чого починати життя.Ось я зійду в Діл, й хтось обов"язково мене запитає, хто я такий, чого шукаю, як оті добрі люди, й дасть якусь роботу, будь-яку, щоб я міг роздивитися довкруг себе й заслужити поліпшення мого становища, так, як це було в монастирі Спаса. Я не усвідомлював, яка небезпека мені загрожувала.Молодий хлопець у ті часи міг опинитися в рабстві, як приблуда, бо хто міг поручитися, що я вільний? Хіба мій господар, Купець.
Та репутація юродивого дала мені тимчасову безпеку.Правда, жоден з майстрів не взяв мене учнем.Одні казали, що їм нема чого вчити Божого отрока, інші боялись, що я можу роздати їхнє майно убогим, а ще інші вимагали плати за науку.Отже, я мав нагоду пізнати різних людей, але всі вони вважали, що з моєю головою щось не так, а я вважав, що се вони не хочуть йти дорогою добра.Жебрати я не хотів, та мені й таке навіть не спадало на думку, бо се пристало лише немічним, а я був здоровий, хоча й охлялий з голоду.До двору тивуна я не пішов і намагався обходити його стороною.Досить з мене було Замку.На моє щастя, тивун подався у справах аж до Львова, а то він швидко прибрав би до рук волоцюгу.Ні, добрі люди таки дали мені гарну пораду.Коли нічого не маєш, тебе довго не будуть помічати.Ночував я на колишньому дворищі Купця з Добромиля, яке вважалося нечистим місцем.За роки, що минули від пожежі там зосталося декілька обгорілих колод, під якими я зробив собі лігво, прикривши його гіллям і насталивши постіль з трави.Ніхто уночі не посмів би мене потривожити.Я тримався за це обійстя, поросле бузиною й кропивою, бо воно пов"язувало мене з господарем. Той мусив бодай з"явитися мені уві сні, хоч по правді мене мучило сумління, адже я згадував про нього лише тоді, коли потрапляв у скруту.
Врешті від голоду моє серце стало битися нерівно і почали причуватися різні звуки.Однієї дощової ночі я прокинувся від того, що про мене говорили якісь мужі.
Перший сказав:
— Він один з нас, браття.
А другий:
— Я чув, що він святий.Роздав усе добро.
І третій голос заперечив:
— Та ні, він не святий.Він прикидається, аби ввести нас в оману.Хоча, я думаю, він з наших.
Мені стало смішно і я озвався:
— Ваш чи не ваш, але я хочу їсти.Як не маєте чим мене закропити, то дайте мені спокій і не заважайте.Я чекаю вістки від мого пана, Купця з Добромиля!
Одразу по тому щось зашуміло і на мою голову посипались краплі дощу.А далі невидимий голос мовив:
— Ну, звісно, я знаю, хто се! Вставай, відведемо тебе до твого пана!
Я охоче підвівся і виглянув зі свого куреня, проте нікого не побачив.
— Де ви? Куди мені йти?
Не питав, хто вони, бо здогадався, що то напевно добромильські опирі.
— Іди на свист! – наказали мені.
Може, то навіть були злі духи, однак я пішов, бо після того, що наробив, вже нічого не боявся.Та, зрештою, я був у себе вдома і вірив, що нічого злого зі мною не станеться, якщо поводитиму себе миролюбно й чемно.Я пробирався по бур"яні, перечіпаючись об обвуглені балки, а далі вийшов на чисте місце, а звідти на дорогу.Свист кликав мене на гору, де нині цвинтар, і я побачив якийсь двір, оточений високим дерев"яним частоколом.Брама сама розчинилася переді мною, і на подвір"ї , захаращеному діжками і підводами, я побачив дім, в якому блимало тьмяне світло.Очевидно, я мав туди увійти.
У просторій кімнаті з погаслим огниськом сиділо четверо старших мужів, а на чільному місці — мій господар, Купець з Добромиля.Він аж наче помолодшав, тільки виглядав дуже блідим.
— Ну, що тобі треба від мене, хлопче?
Я низько вклонився.
— Чого мовчиш, кажи!
Я нерішуче мовив:
— Якоісь поради, мій пане...Я ...я хотів би далі вам служити.
— І задля того, щоб мені служити, ти вбив мого найвірнішого, хоч і не наймудрішого, слугу, і мого ворога?
— Я їх убив захищаючись, про що дуже шкодую...
— Ні, він не наш! – буркнув старий опир, якого я впізнав по голосу, почутому щойно на згарищі.
— Гаразд, — мовив Купець з Добромиля, — а пощо ти моє добро роздав жеброті, наче Святий Миколай? Чого ж просиш у нас їсти? Хіба вони тебе не нагодували?
Один з опирів з рудою бородою засміявся скрипучим сміхом:
— Ні, на Святого Миколая він не схожий. Літами не доріс. Мабуть, прийняли за янгола, а янголи кажуть, не мають дірки в дупі, і тому не їдять...
— Правду кажеш, хоч я тим янголам під сорочину не заглядав, але треба вірити людям, — теж засміявся мій господар, а потім сказав без сміху: От, придивляюсь до тебе, хлопче, й думаю, чого у тобі більше: людського чи нашого? І дивно мені: людського у тобі мало, бо люди так не чинять, як ти. Люди – злі.А нашого теж у тобі небагато.Якесь з тебе чортзна-що!
Він аж сплюнув.Тоді я спитав, аби повернути розмову в бажане русло:
— Я теж хотів би вас, пане, спитати.Пощо ви казали мене позичити Ворожбиту?
— Колись взнаєш, — недбало махнув рукою Купець з Добромиля. – Ну, що, браття, мені з ним зробити? Найшов я його в самій сорочині на дорозі, хотів вивести у люди, а він знову валяється на пустирищі, голодний і обдертий.Який же з нього слуга?
Я подумав, що він справді має рацію. Адже згадував його лише, коли йшлося про мою долю.Тим часом купець говорив далі до своїх побратимів-опирів, ніби я не був присутній:
— Пощо мені здався взагалі слуга, коли я не маю ні товару, ні коней, ні дворища, та й не потребую того більше?
Я мовчав, похиливши голову.
— Ну, хлопче, ти й далі хочеш мені служити?
— Хочу.
— Добре, за те, що ти вважаєш себе моїм слугою і не боїшся говорити, що ти слуга Купця з Добромиля, я тобі допоможу. А також було вельми зворушливо з твого боку поховати мої кості на горі, що я любив з неї споглядати на мій Добромиль...Завтра тут проїздитиме валка з товаром.Знайдеш купця і віддаси йому сю золоту бляху.
Купець підсунув до мене круглу золоту бляху із витисненою бджолою:
— Знаєш, що се таке?
Щось ворухнулось у моїй пам"яті:
— Оберіг із самого Єрусалима?
Опирі почали дуситися зі сміху, а далі щось засвистіло, і зі стелі почав литися дощ.Я тільки тепер побачив, що над нами не було стелі, лише темне нічне небо. Далі зникли мужі, мій господар, і кудись ділися стіни...Я вже не знав, де я знаходжусь, бо стояла така густа чорна темінь, що я не бачив навіть своєї руки, і дощ цебенів як під час Потопу.Зате я в кулаці мав соломинку – бляшку з бджолою. Ви навіть не уявляєте, що се значило для мене! Я мав тепер місце в сьому світі.