Після того як Громницький зрікся, др. Окуневський вже не поїхав агітувати за інших, а на мене напав у Львові, буцімто я скомпрометував і себе, і партію тим, що упав. "Якби,— каже,— ви були вибрані, були б великим чоловіком, а так..." Відомо, що др. Окуневський не має права так сказати, бо 1) він же сам був проти мене і 2) йому радикальна партія байдужа — і він тільки нам плутав, що ми мусіли публічно заявити, що не вважаємо його зовсім своїм заступником в сеймі. Що ж до слави, то Барвінський чей же славніший від мене, бо вибраний без боротьби. Моя слава — в принципах радикалізму, і тут я чистий. Що ж я тому винний, що провідник селян і виборці в Бродщині — скоти? Що вони мене надували і безсовісно зрадили, як, зрештою, і багато інших, бо остаточно голосували за Бар-вінського через те, що дістали гроші? Мені тепер навіть сором був би, якби такі люди вибрали мене послом. Та це нічого, добра наука для мене, я все-таки кинув там добре зерно, котре незабаром мусить зійти. Селяни вже задумалися, що вони зробили...
Коли вже мова про др. Окуневського, то скажу Вам, що найбільша його хиба та, що він не принципіальний, а вузько утилітарний діяч. Вищих поглядів він просто не розуміє, а імпонують йому подачки вроді гімназійок і т. д., через те я дуже боюся, щоб він нарешті не пристав до Барвінського, як вже був пристав до новоерівців, ступивши до їх клубу. Як радикал, він зразу добре стояв... в очах усього краю, та що з того, що він нас не послухав, а робив на власну руку, а іноді проти нас, ну і впав.
Кажу Вам це про др. Окуневського через те, що, наскільки розумію, Ви можете мати на нього гарний вплив".
Чи Павлик справді сподівався через Соломію подіяти на Окуневського? Певно, навпаки, найбільш він боявся дрібноліберальницького впливу Окуневського на Соломію. Годі й казати, що він і душею, і серцем не бажав шлюбу Соломії. Сказати їй про це він не смів. Потім це зробить. Але і сам втратить на цьому. Він ніби передчує оту незалежну, що не терпить ніякого примусу, навіть свавільну, коли йдеться про щось значне, Соломіїну вдачу. Але то буде пізніше...
Після вистави Павлик поїхав до Гривінського. Він чекав довго. Нікого не було. Випадково з розмови сусідів він довідався, що співачка разом із батьком, вуйком Латинським і Окуневським пішли до "Гранд-отелю", де була найбільша кав'ярня.
Роздратований, що Окуневський, очевидно, забув або не хотів сказати про нього, Павлик пішов до кав'ярні. Він розумів, що чинить неделікатно, але бажання побачити особу, про яку він стільки думав і яка називала себе його ученицею, було настільки сильне, що він і незчувся, як увійшов до зали. Пильно оглянувшися, він нікого знайомого не зауважив і швидко пішов геть.
Та дарма! Коли він повернувся до виходу, вся компанія, що сиділа в кутку, де не достеріг їх короткозорий Павлик, побачила його. Окуневський кинув Соломії:
— А ось і Павлик!
Соломія підняла голову, і в ту мить її омріяний кореспондент зник за дверима.
На ранок роздратований Павлик, який навіть за ніч не заспокоївся, побіг до "Швейцарського" готелю, де зупинився Окуневський.
"Ба! — пише Павлик.— Він почав зі мною любовну розмову, котра скінчилася таким виводом, що ми двоє таки не можемо любитися. Обговорили ми і його стосунки з Вами, і тут ми майже зовсім зійшлися в поглядах, хоть серед цієї розмови він сказав досить мені терпке слово про один мій лист до Вас, той, де я зву себе нещасним, що пізнав Вас. Тут же Окуневський сказав мимоходом, що бачив мене в кав'ярні "Гранд-отелю", де сидів з Вами, і задумався над тим, під яким претекстом встати і закликати мене до Вас, бо про мене думав, що я Вас бачу та жду, аж Ви мене попросите. Я, звісно, не пішов би до товариства Окунев-ського... але якби я Вас побачив, я був би пішов, хоть би ви були в кігтях у самого чорта. Я в жодний спосіб не витерпів би, бо на те я йшов до кав'ярні. Та Ви, певно, сиділи плечима від мене, та й Окуневського я не бачив, бо я був би шукав очима вас. Фатально!"
Під кінець розмови Окуневський сказав Павликові, що Соломія дуже зараз зайнята в театрі і він не зможе зустрітися з нею, адреси Соломіїного мешкання він Павликові не дав. Павлик ходив цілий день під театром, маючи надію ненароком зустріти Соломію, але йому не пощастило, і ввечері він поїхав у свою Коломию, написавши Соломії досить роздратованого листа:
"Не прощу Окуневському того, що очевидячки не хотів, щоби ми побачилися, хотя я його розумію: любов сліпа і нікого в світі не бачить, крім себе. До того ж йому, очевидно, бачиться, що я можу йому пошкодити перед Вами. Можете запевнити його, що я не конкурент йому і вважав би за недостойне таку іграшку з Вами. Ви мені дорогі не в тому смислі і не в тій цілі, що Окуневському. Тут совість моя чиста, і через те я сміливо можу повторити Вам, що не пущу Вас з рук..."
Він говорить з нею одверто і не жаліє для неї прикрих слів, якщо йому видається, що її вчинки суперечать тому ідеалові артистки-співачки, який він для неї вибрав. Він сердиться на неї, коли вона намагається вести себе відповідно до галицьких норм. "Дивіться,— пише він,— ...щоб вони своїми етикетами і всякими глупими "не випадає" не вбили у Вас людину... Ви мусите бути вищі над тими всіма штучними загородками між людьми — мусите зблизитися до типу російської образованої і вільної жінки, котрій ніхто не закине нічого негарного".
Якщо колись у листах до Італії він прагнув бути помічним їй у розширенні кругозору, то тепер він намагається дати Соломії якнайбільше знань про героїнь, котрих вона грає в опері. "Як Ви не читали "Фауста" в оригіналі німецькім або хоть у перекладі Франка... то Ви навіть не знаєте, хто така Гретхен, яку мусите співати і грати. Це есенція жіноцтва — високосимпатична, глибоко нещасна, але і досить дурна. Якби Фауст замість того, щоб побачити в ній виключно спосіб для заспокоєння своїх страстей, побачив був у ній людину-товаришку, котру треба підняти до себе — на висоту всього наукового образования, то й самому не потрібно було б робити такі дурниці, як зрікатися своїх наукових дослідів, та й Гретхен не пропала би. Та й пропадають ті Гретхен задурно — за украдення у них найпростіших людських прав".
Соломія так само переживала невдачу з першою зустріччю і, щоб не ризикувати більше і обійтися без Окуневського, запросила Павлика спочатку на виставу "Аїди", яку дуже любила. Після вистави потрапив він уперше до вбиральні співачки, а потім зустрівся із Соломією у неї вдома.
Того дня, коли він мав бути в гостях у Соломії на вулиці Домбровського, Павлик зранку не міг знайти собі місця. І коли прийшов до її будинку, довго ходив під вікнами, вичислюючи, котрі Соломіїні, а потім піднявся на другий поверх. Серце йому стукотіло десь аж у горлі, він думав, що від утоми, і зупинився перепочити. За дверима хтось старанно виспівував вправи для голосу. "Тямуща артистка",— подумав Павлик і спустився вниз, на вулицю. Він не хотів заважати.
За півгодини він знову стояв перед дверима з номером десять. Зустріла його Олена, яка мешкала разом із сестрою. Провела в кімнату, всадовила; за хвилину мала увійти Соломія, нерви Павлика були напружені до краю. "Але увійшли Ви,— згадував він пізніше,— з таким чудним виразом лиця, що я його не забуду ніколи; там було щось такого рідного, милого, що я бажав би, бодай цей один вираз перенести з собою на той світ".
Соломія була рада Павликові щиро і сказала йому про це. А він по-дитячому безпосередньо вигукував:
— Так добре, так добре! — і енергійно потирав свої маленькі долоні, захоплено поглядаючи на Соломію. Павлик нервово ходив від буфета до дверей і знову вертався до неї з тим своїм весело-розгубленим "так добре, так добре!".
— Що "так добре"? Що це вам так добре, пане Павлику? — питалася Соломія. Бачила, що подобається цьому старому, як на її погляд, чоловікові, а проте такому знаменитому і доброму.
— Ах, доле! Я по своїй нервності боявся, аби не строщила вас доля між тими вагонами, що збіглися коло Мілана.
Соломія, всміхаючися тим словам, бо хто ж то в двадцять років вірить, що може потрапити в катастрофу і загинути, накривала на стіл.
— Доля, як знаєте, сліпа, люта і невмолима. їй зовсім байдуже, чи впаде вона на такого, що мало вартий на світі, чи на такого, що був би ще чимало зробив для людськості... От російського композитора Чайковського холера вихопила в самім цвіті життя і творчості. Та й чи його одного?
— Пане Павлику, ви стверджуєте, що нервові, то мусите не говорити на такі сумні теми,— обережно зауважила Олена.
— Та що ви! Мені грізне найбільш імпонує. Знаєте, трагіка боротьби долі чи природи з людиною... мене завжди дуже вражає. Я рахую кожне людське зітхання!
— Ой горенько! — зітхнула чутлива Оленка.
— От, наприклад, я читаю все, що пишеться в російських газетах про погибель на морі корабля "Русалка" з кількомастами людьми. Люди в розпуці молили бога про поміч, так, що могли гіркими сльозами зворушити все небо,— обличчя Павлика стало таким змученим, таким беззахисно вразливим, що Соломія ненароком подумала, що живеться цій людині вельми важко,— та ба, чи поміг!.. Картина така, що мало чоловікові провалитися крізь землю, аби її не бачити. А скільки-то таких картин день у день на морі й на суші. От вам яка доля! Але, даруйте, що це я розбалакався...
— Прошу до столу,— запросила Соломія і м'яко додала:— Вам, певно, треба трохи відпочити, працюєте ви дуже багато...
— Ваша правда... Я нервовий, та не так із праці, як із слабості. Знаєте, я відколи себе пам'ятаю, мало коли відчував себе здоровим... Та й у житті доводилося проходити такі митарства, такі гори людських непорядків і притому працювати чимало... А відпочивати? Як каже Ого-4 новський, у могилі спочинемо... Та, панно Соломіє, радий працювати так, щоб за коректою прийшла тихесенько і смерть або щоб лягти на ніч і не встати. Гірш вогню боюся довго хворіти...
Соломія наливає чай, припрошує, їй хочеться звернути гостя з таких важких думок. І справді, важко повірити, що людина носить у собі всі оті страхи. Так справді можна вмерти, серце не витримає.
— Чи любите ви свою роботу, пане Павлику? Чи пишете щось нового? Уся наша родина в захопленні од вашої "Ре-бенщукової Татьяни"!
— Що можу сказати, моя робота мені таки подобається! Тільки багато сил іде на формальні речі, знаєте, переписування, виправлення чужих статей, коректура, адміністрація...