А нумо, перестрінемо та провчимо.
— Провчимо, провчимо їх триклятих! — гримлять запорожці. Іде орда з ясиром, з тягарем. Поволі. Скриплять немащені гарби, іржуть коні, реве награбована худоба, блеють вівці. Плачуть, нарікають бранці нещасні, невольники збідовані, нагаями катовані... Іде орда. Нічого не сподівається. Аж тут із двох боків:
— Слава Богу, Слава Богу!
Козацтво з голими шаблями. Як вихор! Змішалася татарва, стривожилася.
— Бий, рубай, січи! Не щади клятих бусурман! — кричить князь Богданко.
— Бий, рубай, січи! — кричать полковники, кричать сотники, десятники кричать...
Мов той буревій у лісі, що не щадить ні дуба могутнього, ні билиночки слабої, ломить, гне, з корінням вириває, так запорожці лютують...
Не знає шабля їх пощади!
Хто з бусурман відважніший, завзятіший під козацькими шаблюками паде, а в кого відваги не стало, врозтіч іде, життя втечею рятує. Все лишає на ралець запорожцям: і ясир, і табуни коней, і стада худоби, гарби, добром, награбаним у християнських землях, наладовані. Все лишає, життя рятує.
Радіють запорожці перемогою, свого дорогого отамана похідного славлять, величають за лицарство, за завзяття, за розум отаманський.
Славлять і добичу ділять на три частини: на святу Покрову, на церкву січовую й на козацький монастир Межигірський — четвертина, на січовий скарб — половина, на курені — четвертина.
Козацтво дорогого сукна і саету понабирало на святочні одяги, шабель, пістолів і рушниць та стрілива немало.
А бранці до козацтва славного запорізького руки простягають, подяку їм складають:
— Дяка вам, дяка, лицарство хоробре, дяка вам, завзятці, дяка, оборонці народу християнського, що визволили нас із неволі важкої, бусурманської! Дяка вам, тричі дяка!
А князь Богданко відділ козацтва вибирає:
— Відпровадьте їх, отих бранців нещасних, відсіля, аж у безпечні сторони. Нехай цілі та здорові додому повернуть.
І простягаються з подякою до князя руки невільників і невільниць:
— Дякуємо, дякуємо, дякуємо!
Щасливий князь Богданко в цій хвилині, такий щасливий! Та враз і шибнула думка в голові:
"Гей, коби так Всевишній допоміг мені мою Оленочку визволити!" І стискає рука руків'я шаблюки:
"Визволю, визволю тебе, Оленочко моя! Скоро вже сподійся мене в гості, клятий потурначе, кривднику мій!"
Через місяць вернув на Січ князь Михайло Ружинський із братом Кириком.
— Ну, от і молодець із тебе, Михасю, й брата витягнув із Кракова на Січ від ляшки-чарівниці, й наші справи, я певен цього, добре повів,— говорив князь Богданко на радощах, із князем Михайлом вітаючись.
— Кирика я витягнув на Січ, та чи вибив йому ляшку-красу-ню з голови, не скажу певно. Хіба, може, тут забуде...
— Може. Хоч кажуть, віддалення ще більш прив'язує, тугу збільшує. Та побачимо. Так буде, як буде. Все-таки запізнається із січовим життям. Але нашу справу, справу загальну, запорізьку, ти добре полагодив? '
— Авжеж, брате! Найдалі через три дні посли від Степана Баторія прибудуть тутечки на Січ. Я з Кириком поспішив наперед сповістити скоріш кошового, щоб міг підготувати січовиків на їх приїзд. А то, знаєш, наші братчики січові готові не дуже чемно прийняти Баторієвих послів.
— Розумно зробив ти. Ходімо зараз до кошового! Куй залізо, козаче, поки воно гаряче!
Пішли.
Князь Богданко зараз-таки при вході сповістив кошового Пав-люка, з чим прийшли.
Зрадів кошовий, став,щиро руки стискати обом братам.
— Молодець ти, княже Михаиле, молодець! Тебе б у канцлери, теє,— хвалив кошовий князя Михайла,— треба, треба підготувати товариство на приїзд послів, а то вони не дуже долюблюють цих панів.
*> Незабаром загриміли січові литаври:
— На раду, на раду, січова громадо!
І збіглося товариство, цікаве, чого скликають раду. Виступив кошовий, говорить:
— Товариство славне! Приїхав князь Михайло Ружинський. Послав я його був у Краків до нового короля Польщі, щоб за наші межі погодитися, щоб польський король ствердив універсалом існування й права Війська Запорізького.
— А навіщо нам його ствердження? Що він нам? — кричать уже деякі запорожці.— Ми й без його універсалу славна Січ Запорізька!
— Не треба, не треба нам його універсалу! Кошовий каже:
— Дозвольте, панове товариство, мені далі говорити.
— Говори, говори, батьку кошовий! Але королівського універсалу нам не треба!
Кошовий говорить:
— Ви кажете, що не треба, а ось я вам хочу доказати, що таки треба. Багаті, гарні та родючі наші запорізькі землі, правда? Такі землі хоч кому — ласий шматок. Ану ж, як не Баторій, то котрийсь із його наслідників схоче й по них простягнути руку...
— Хай спробує, провчимо! — кричать запорожці. А кошовий:
у— Провчити можна! Але в кия два кінці — звісно. А що, як із другого боку, разом у змові вдарить султан турецький, а з третього — хан татарський. Чи в силі будемо ми всім їм разом раду дати?
Товариство мовчало. А кошовий говорив:
— А так ми згодимося з Баторієм, дістанемо від нього на письмі ствердження нашого існування. Коли котрийсь із його наслід-ників забажає нашої землі, ми йому тиць під ніс Баторіїв універсал: "А це що?" І перед другими державами тодунакше виглядатимемо! Скажемо: "Боронимо своєї землі й права свої, стверджені королем!" Так воно, товариство славне. Тому я прохаю вас, як прийдуть Баторі-єві посли, ввічливо та з почестями належними прийняти їх. Я знаю, багато з вас має болючі спомини з рідних сторін, не один із вас не з добра кинув рідне село чи місто та на Січі захисту шукав. Я це знаю, але прохаю вас ще раз ввічливо прийняти послів. Цього вимагає добро нашої спільної матері-Січі.
— Добре, добре, батьку кошовий! Послухаємося твоєї ради,— гукнули всі запорожці в один голос.
— Дякую вам, товариство славне, дякую! Це для добра усіх!
Третього дня, 4 серпня, в суботу прибули посли. Привезли запорожцям дари багаті й клейноди нові: прапор малиновий хрещатий, булаву, самоцвітами висаджену, й перначі та бунчук золочений.
І знов скликав кошовий запорожцівтіа раду.
Гідно та з почестями привітали запорожці королівських послів.
Вітав їх сам кошовий промовою короткою та простою, а потім писар січовий уже довгою та крутою промовою. Величав писар у промові хоробрість і розум Степана Баторія. Виказував радість, що король бажає разом із Військом Запорізьким боронити християнських земель перед бусурманською навалою. Хвалив і "вельможних панів послів" за їх посвяту й розум.
Виступив і Баторіїв посол із крутою промовою. Говорив довго польською мовою та сильно латинськими словами перетиканою. "Широко й далеко,— говорив він,— гримить слава Запоріжжя, лицарства славного запорізького, заборола християнського світу перед бусурманом. Мій король уміє цінити ваші заслуги й тому радо признає існування й права славного Війська Запорізького".
І відчитав королівський універсал:
"Ми, Степан Баторій, король Польщі, Великий князь Литви й Руси, чинимо відомо, всім загалом і кожному зокрема, кому це знати належить, що знані нам хоробрість і заслуги славного Війська Запорізького, й, узявши на увагу ці послуги його для християнства, ми признаємо за славним Військом Запорізьким володіння городами Трахтемиро-вом і Чигирином та всім Дніпром від Трахтемирова до Лиману, а вбік од Дніпра на захід — по річки Буг і Синюху, а на схід аж до річки Донець та Дін".
І далі було там ще багато похвал та признань "славному Війську Запорізькому Низовому", а під сподом:
"Стверджуємо це все нашим королівським підписом і печаттю королівською. Дано в нашому столичному городі Кракові Р. Б. 1576 місяця Августа 20 дня".
І передав універсал кошовому. Кошовий передав його січовому писареві до перехову в січовій канцелярії.
Кошовий подякував послам за труд й запрохав їх на "небагатий та непишний січовий обід". Але цей "набагатий та непишний обід" не був звичайний січовий обід. Готував його найкращий поміж січових кашоварів, було чимало всякого м'ясива, були меди та вина дорогі.
При обіді знову поплили промови, одні одних старалися перевищити в чемностях та похвалах.
Прощали королівських послів залпом із самопалів та січових пушок.
Вдоволені вертали посли:
— То, пане добродію, не що-небудь, ота Січ,— говорив один посол до другого,— це сила! За їх плечима можемо бути безпечні перед бусурманами.
— Ба,— казав другий,— коби й нам не загрозили?
— Га, це вже від нашої політичної мудрості залежить, щоб уміти з ними все в приязні жити,— говорив перший.
— Та так! — признав другий посол.
А князь Богданко, як посли від'їхали, подумав: "Тепер можу вже рушати на Аслан-Кермень. Боже, поможи мені визволити Оленку мою!.."
XII
— От і гарно, що ти здорова та повеселішала, княгине,— говорив Пшерембський, як по довгому часі завітав до неї,— тішить, дуже тішить мене, що ти, княгине, весела. Я рад тобі неба прихилити, щоб ти тільки забула його, свого першого чоловіка. Забудь його, забудь, княгине!
Княгиня не відповідала. А Пшерембський далі наставав на неї:
— Ти ще не перестала його любити?
— Ні, ще не перестала,— відповіла княгиня Оленка коротко. Пшерембського втішило, що вона так відповіла йому.
"Ще не перестала,— повторив він у думці її слова й думав далі,— значить, не каже вже, що ніколи не перестане його любити. Це добрий знак, а ще кращий знак, що вона весела. Вона буде моя!"
— Ну, бувай здорова, княгине! Зоставляю тебе саму, не буду докучати. Ждатиму, поки сама не покличеш мене й не скажеш: "Я твоя".
Вона подумала:
"Будеш ждати до Страшного Суду. Там покличу тебе, обжалую перед Всевишнім. Тут не діждешся ніколи".
Мовчки рухом голови попроїдала його. Та він оглянувся, нагнувся до її руки та поцілував палко. Мимовільним, скорим рухом відтягнула вона руку від його губ і встала.
Він іще раз поклонився і вийшов.
А вона підійшла до невеликого заґратованого віконця й гляділа на клаптик неба, що виднів над подвір'ям. Вечоріло вже. На небі запалювалися перші зірки. У вікно несло свіжим та милим запахом із недалекого квітника. Ніжненький легіт подував крізь грати, ласкав її біле лице.
— Боже, Боже, як гарно на твому світі, як любо! А там у нас, на Україні, там іще краще! Там не мусила б я так сидіти, як тут, у заперті. Богдане, Богданочку мій, чи прийдеш ти по мене! Та коли? Чи довго ще ждати, каратися мені тут у клятого потурнака в неволі? Чи видержу я? Ба видержала досі, не пропала тоді, коли не було надії або була маленька й непевна, то тим більше видержу тепер, коли напевно знаю, що він прийде визволити мене.
І вже веселіша закликала до себе Катерину та Оксану.