Ой боже мій! Ой боженьку наш!..
— Марино, Марино, та опам’ятайся, що ти кажеш?! — роздратовано скрикнув Кармелюк.— На те ж я і втік, щоб урятувати вас од панської неволі, від голоду, від канчуків!
Марина заплакала ще дужче.
— Врятувати від злиднів, од неволі панської прийшов я до вас. Я ж і цю гадину знищив заради тебе, бо вона підкупляла собаку-управителя, щоб мучив вас. І кару ж, і гріх узяв я на себе заради вас,—казав далі Кармелюк, стискаючи руку Марини.— Ось на перший раз приніс я вам,— він засунув руку в кишеню й висипав на ослін жменю золота.
Марина глянула на золото, і коли вона побачила його, забобонний страх відбився на її обличчі.
— Ніколи! Нізащо! — крикнула вона й, вирвавши спою руку з Кармелюкової руки, мимохіть відступила назад.
Цей рух дружини, сповнений жаху та огиди, відбився болісним поштовхом у Кармелюковому серці.
— Бери, Марино, не бійся, гроші чисті,— промовив вій суворо,— немає на них чужої крові, тут тільки мій піт, МОЯ кров.
Але тому, що Марина не зробила жодного поруху, щоб узяти їх, то Кармелюк зібрав гроші з ослона й сам опустив їх у скриню, сховавши на дні серед ганчір’я.
Марина все плакала.
— Та чого ж ти все плачеш, Марино? — промовив Кармелюк з їдкою досадою, зупиняючись перед дружиною.— Чи краще тобі було б, коли б я зогнив там у москолях, а ти б засохла тут у злиднях?
— Ой, що казати! — скрикнула крізь сльози Марина.
То чи ти ж хоч рада, що я повернувся до тебе?
— Навіщо питаєш? Хіба не знаєш, що один ти в мене на цілому світі? Ти та двоє безталанних дітей. Побачила тебе,— наче на світ народилась. А от...
— Що "от"? Чого плакати? — уже лагідніше сказав Кармелюк, притягаючи до себе дружину. Не оставлю я тебе до самої смерті. Не дали нам люди по-людському жити,— то будемо ж самі добиватися своєї долі,
— Якої долі? Якого щастя? Ось прийшов ти до нас, а завтра й підеш, а коли вернешся? Тільки бог знає. Стану я тебе ждати щодня, щохвилини. Стану думати, що схопили тебе, забили в колодки, що вбили тебе! Ой Іване, Іване, не життя це, а мука, пекельна мука! — заломила руки Марина.
Розпач дружини, її горе знову схвилювали серце Карме-люкове й заглушили холодну досаду, що вже була опанувала його.
— Хто каже тобі, що я покину вас? — заговорив він гаряче.-— Тепер ніхто не розлучить нас, я прийшов забрати тебе зараз же з собою.
— А діти ж, а діти ж як?
— І їх, моя люба. Всі разом підемо зараз.
— Куди ж? ‘
— ■ В ліс, у темний ліс, Марино, а звідти в Бессарабію.-—
Кармелюк пристрасно пригорнув до себе дружину.— Темний ліс — надійний захист: там — ми пани, там — наша воля.
— Ні, ні! — скрикнула од жаху Марина, вириваючись з обіймів Кармелюка.— Довідаються, догадаються, кинуться доганяти.
— Побояться: не Кармелюка їм ловити! — перебив її гордо Янко.
— Ой, що там, що там казати! Узнають, що вбита пані, побачать, що ми втекли, і зразу піймають. У панів тисячі рук, вони ліси всі викорчують, а до тебе докопаються, заб’ють у колодки, закатують. Діти мої безталаннії, чи на та-, ку ж долю вигляділа я вас?.. Немає в мене живого місця на тілі, вимучилась я, перевелася геть! Ні, ні! —• скрикнула вона з припливом нової енергії.— Нехай уже я краще умру тут зі своїми дітьми, хоч у рідному кутку!
Марина впала на лаву й заридала гірко, невтішно.
При цій мові дружини гірка образа ворухнулася в душі Кармелюка, але вигляд цієї справді замученої жінки заглушив її теплим почуттям.
— Ну, гаразд,— заговорив він лагідно,— боїшся ти панської лари — зоставайся поки що тут, я сам з усім справлюся... Сам усе приготую... Потерп тільки місяць, другий, і підемо ми зовсім з рідного краю. Підемо в Бессарабію, купимо собі землю й заживемо, як жили колись: тихо та радісно, та любо. Що я можу один зробити? Одне тільки — врятувати свою сім’ю! Ти спочинеш у мене, розцвітеш знову, як квіточка, дружино моя, безталанна, замучена, люба!
Та ласкаві слова чоловікові не розбудили в Марині ані енергії, ані віри.
— Тішиш себе нерозумною думкою! — заговорила вона, встаючи з лави й повертаючи до чоловіка набрякле від сліз обличчя.— Куди ми підемо? Хто нас випустить? Піймають, зв’яжуть, заб’ють до смерті. Ой, не буде нам долі, не буде!
— То що ж, по-твоєму, краще було й не приходити до вас? Краще було залишити вас пропадати тут як собак? — запально крикнув Кармелюк.
— Ой, не знаю, не знаю нічого!.. Убий нас краще, Івапе: однаково нам не жити!
— Слухай, Марино,— із зусиллям промовив Кармелюк, ледве стримуючи бурю, що знялася в душі,— риба, кажуть, шукає де глибше,, а людина — де ліпше, а ти вперлася на одному, як квочка, та все товчеш: "Смерть, смерть!" Смерті не клич, вона й сама прийде, а поки жива людина, доти вона й думає, як поліпшити своє життя. Люди розбили нашу долю... Добре тобі жилося без мене? А знаєш, скільки б тобі довелося ще так помучитися самій, коли б я не втік звідти, скільки часу ще довелося б терпіти голод, нужду й катування і від пана і від економа? Двадцять два роки?! Та чи можеш ти розумом своїм осягнути — скільки це? То ж ціле життя. І ти б не перенесла його. Повернувся б я сюди і знайшов би від тебе тільки хрест похилий.на цвинтарі або не застав би й того, коли б панові заманулося проміняти тебе на пару котів. А сини? Діти мої єдині? Вижили б вони таке життя? Упізнали б свого чужого батька? Та чи можна, все це знаючи, боятися тікати? Та від такого життя можна сторч головою в пекло полетіти. Та чи не краще тобі спробувати зі мною щастя, аніж умерти тут і дітей звести з світу? А ти... Ех, Марино, я ж того й прийшов сюди, що душа моя кров’ю обливається, згадуючи вас. Міг же я й зостатися в москалях, міг забути вас і зажити ласо, коли б спокою захотілося. Не захотів! Утік на волю. Серце, серце! Воно не давало мені спокою ні на волі, ні в неволі. До вас кликало, до моїх безталанних, окрадених. Гадало хоч тут знайти свою краплину щастя... Ох, та що там!
Але Марина безнадійно хитала головою й тужно ридала...
Довго ждав Андрій свого батька отамана, хотів був усе покинути й бігти до нього, але Дмитро, повернувшись, заспокоїв, а через день повернувся й Кармелюк.
Повернувся він похмурий, суворий і на ходу кинув Андрієві:
— Спочину. Без великої потреби — не турбуй.
— Що це з батьком отаманом? — спитав Андрій у Дмитра, який шукав свою манерку на горілку.
А що?
— Та от — темніший ночі.
— Хто його знає! Коли ми з ним розлучалися, він полетів додому, мов куля, гарячий, мов порох! А от повернувся, наче кіт із води.
— Щось, мабуть, дома...
— Дивна річ! У солдатах тільки й говорив і думав, що про дітей та про жінку, та про свої Головчинці. Заради дітей, виходить, і втік. Чи не знайшов він більше їх, аніж залишив?
— Не похоже. Марину все село знає. Тихіша води...
— А нижча трави? — солдат цинічно посміхнувся.—* Ні, хлопче, жінка — ескадронний чобіт: хто б не взяв — тому й прийшовся. Знову ж і те розповідав, що хороша, як лялечка,— солдат вибив куценьку люльку об-чобіт і глянув запитливо на Андрія.
— Правда. Тільки на все це... От хіба неволя? Пан або управитель, а то й економ...
— В акураті, брат!..
— Ну, тоді й думати нічого. Гвалтівника повісить, щеня об камінь, а жінку з шеренги!
Солдат засунув у зуби куценьку люльку й зосереджено запихкав, ніби всмоктуючи в себе їдкі струмочки жовтуватого диму.
А Кармелюк лежав нерухомо в печері на розстеленій киреї, підклавши під голову схрещені руки. Він не спав. Очі його були розплющені.
В діру печери, прикриту навислою згори зеленню кущів, видно було частину лугу, яскраві плями сонця на зеленій траві, блискотливу гру тремтливого листя — всю красу й пишноту весіннього ранку.
Та Кармелюк не бачив нічого... Він ііе думав, власне, ні про що, але вся його істота була перейнята одним почуттям. Нараз ніби щось обірвалося в його душі. Ніби він забув, утратив зразу щось таке, що давало йому й зміст, і енергію життя... Серце його щеміло від болю, і він виразно чув кожен напружений його удар, що стукав у груди.
Він чекав убогості, горя, але такої безодні нещастя, яку він застав у своєму рідному гнізді, він не уявляв ніколи. І страшенний жаль до нещасної дружини, до невинних дітей стискав його серце, душив груди, але разом з тим десь далеко, в тайнику душі розросталося все ширше й ширше почуття невдоволення, розчарування й досади.
Якийсь внутрішній голос шепотів Кармелюкові: "Так ось те щастя, за яким ти так нудився в солдатах? Заради якого ти, на одчай душі, тікав? Дурню, дуршо! Чи не такий же ти самотній і в своїй рідній хаті, як і в солдатській неволі, як і в пралісі?" "Ні, ні,— намагався заперечити Кармелюк,— діти ж мої, малята безталанні, хіба вони відречуться від свого нещасного батька? А дружина? Вона ж любить, любить!" — настійно промовляв він сам до себе. л
І зараз же інший голос додавав гірко: "Любить. Але як?" — "Зраділа!" — "Еге ж, зраділа. А як дійшло до того, щоб розділити з чоловіком і радість, і горе, й небезпеку — то що заспівала? Догадаються, мовляв, що вбив пані, кинуться доганяти, піймають її з ним і вважатимуть, що вона його спільниця!.."
Ох! Кармелюк схопився рукою за лівий бік грудей: при згадці про ці жорстоко-одверті жінчині слова він відчув гострий біль у серці.
А пам’ять з безсердечною чіткістю відтворювала перед ним усі слова, всі рухи дружини, і чийсь холодний голос, всередині в ньому гостро питав: "Чи так же люблять? Хто любить, той не роздумує, не розважує, той каже коханому: "З тобою на край світу! Краще вмерти з тобою, аніж без тебе жити!" Хто любить,— той рветься розділити з другом усі небезпеки й муки. Хто любить — той не дорікає другові за пережите горе й лихо, той, побачившії його, забуває все... А Марина?"
Кармелюк знову стиснув груди рукою.
Йому пригадалися жах і огида до нього, які охопили Марину, коли вона довідалася про вбивство Доротеї... Її докори, скарги, зойки й сльози без кінця...
То чи любить вона його справді? Чи любила й раніше? Чи намагалася хоч раз заглянути йому в душу, розділити його тягар? Одне тільки слово і є в неї на всі випадки, па всі питання: "Про інших думати нічого. Є свої діти, а тому треба думати про себе, треба скорятися, мовчати й чинити панську волю"...
"Ні, ні! Це горе, злидні й довга мука говорять її устами, вона любить його. Вона — добра, милосердна...