Лежав довго, не маючи сил поворухнути ні ногами, ні руками.
— Пити… Ради Бога, пити… — прохрипів натужно.
Йому подали череп’яну пляшку з водою. Пив лежачи, захлинаючись, — аж поки висушив до дна. Лише годі відчув, що життя повертається в його знесилене тіло.
Потім поволі підвівся.
Татарчуки з острахом відступили — такий він був дужий та страшний, вхопилися за ножі, що висіли в шкіряних чохлах при поясі.
— Ти що?
— Я? Нічого! Не бійтеся! — стенув плечима Івась. — Лише хочу спитати вас — куди ви мене везете? Що зі мною буде? Хто ви, нарешті?
Молодший відповів:
— Мені невідомо, що з тобою буде. Це знає наш хазяїн, Шакір-заде. Ми веземо тебе до нього додому. Він прибуде завтра. Тоді й дізнаєшся про свою долю… А ми з Алі — його батраки.
— А тебе як звати?
— Я Керім.
— Звідки ж ти так добре навчився говорити по-нашому?
— Я тум. Батько мій — татарин, а мати — українка з полонянок. Вона й навчила балакати по-вашому. Таких у Криму багато.
— Чому ж мене ви схопили і тягнете хтозна-куди?
Керім враз посерйознішав, кинув швидкий погляд на свого товариша, та, переконавшись, що той ніяк не реагує на їхню розмову, бо не розуміє її, повів далі:
— Бачиш, ми з тобою батраки. Ти належав своєму хазяїнові, як я своєму. Шакір-заде може мене побити, примусити працювати, може навіть продати іншому хазяїнові, тобто кожному, хто добре заплатить. Він не має права лише вбити мене, бо життя моє належить Аллахові…
Івась аж присвиснув.
— Чекай! Невже ти хочеш сказати, що й мене продано?
— А чому це тебе дивує?
— Ну, як же! У нас не заведено торгувати вільними людьми.
— Так то ж вільними. А ти невільний, ти батрак, це те ж саме, що ваш кріпак! Пригадай, хіба ваші беї не продають своїх кріпаків?
— Буває, продають… Та я ж не кріпак!
— Не знаю, я сам бачив, як розмовляв твій господар з моїм. І не краєм вуха чув їхню розмову, бо перекладав її… Одно мене здивувало: не мій хазяїн платив за тебе твоєму, а твій — моєму. Скільки — не знаю, але що платив — бачив на власні очі.
— Так ось воно що! — Івась враз усе зрозумів: Хуржик просто спекався його, щоб заволодіти Катрею. — То він заплатив Шакіру-заде за те, щоб той перепродав мене, чи за те, щоб убив?
— От цього не знаю. Та коли б він мав убити тебе, то не розпорядився б допровадити додому, а прикінчив би десь ближче, в степу, щоб сліду не було.
— І то правда… А скажи, Керіме, тобі не страшно, що ви нарветеся на царські війська, що стоять у Криму, і вони вас покарають? Адже це злочин, що ви схопили мене!
— Ні, не боїмося. Тут, у цій пустельній місцевості їх немає — аж до Кезлева.[5] Та й зараз царському війську не до нас.
— Чому?
— Вчора ми дізналися, що турецький падишах об’явив війну цариці Катерині. Тож невідомо, чи утримаються орусутські військові залоги в Криму. Бо наш хан спить і бачить, як випре їх з півострова.
— Ось як! — вигукнув Івась, вражений несподіваною новиною. — Тепер мені стає зрозуміло, чому мій хазяїн наважився позбутися мене! Він теж, мабуть, дізнався про початок війни і подумав, що війна все спише… Який негідник! Керіме, відпусти мене — я хочу порахуватися з ним! Я уб’ю його!
Керім пильно глянув на свого полоненика і усміхнувся. Усмішка враз скрасила його — була гарна, якась тепла і щира. Навіть — довірлива. Було хлопцеві не більше сімнадцяти літ, мав він чорне лискуче волосся, карі очі, злегка смугляву шкіру і правильні риси обличчя, як у більшості тумів. Щось у ньому було від батька-татарина, але немало рис успадкував він і від матері-слов’янки. І цей сплав Азії та Європи несподівано дав світові новий тип людини, поширений по східній Україні та на Балканах — міцних чорнявих красенів-чоловіків та не менш міцних, тілистих, іноді злегка кирпатеньких чорнобривих красунь.
Івась з надією дивився на хлопця.
— Ну, чого вагаєшся? Зроби добре діло — відпусти. Скажеш — утік.
Керім заперечливо похитав головою.
— Ні, ми цього не зробимо. Хазяїн заб’є нас до смерті!
— Та яке ж він має право? Сам же казав, що твоє життя належить Аллахові.
— Е-е, ти не знаєш наших звичаїв. Він не заб’є нас, а зробить так, що сконаємо самі поволі. Та ще й намучимося. А тому, що ти втік, він нізащо не повірить. Отож бачиш — ми не можемо тебе відпустити. А хоч би й відпустили, то ти не дістанешся до своїх. Наш край пустинний.
— Куди ж ви мене завезли?
— Ще не завезли. Але завеземо. На півострів Тарханкут. Чув?
— Ні, не чув.
— Ну, то почуєш і сам побачиш. Давай руки — зв’яжемо! І — по конях!
— А може, так? Я не втечу, їй-богу!
— Та ні, давай краще зв’яжемо руки, щоб нам спокійніше було.
Керім усміхнувся своєю приємною посмішкою, а його товариш суворо прикрикнув:
— Руки назад, урусе! — і скрутив їх міцно.
Вони допомогли йому сісти на коня і рушили понад берегом моря на захід сонця.
2
Тим часом у Лубнах життя текло, як і раніш, буденно, одноманітно: люди вставали до сходу сонця, порали худобу та іншу живність, по неділях та святах ішли до церкви, їхали в поле — жали, косили, звозили на стодоли врожай, поспішали до чинбарень, броварень, млинів, кузень та виконували десятки інших робіт, без яких немислиме впорядковане людське життя.
В господарстві Хуржиків теж усе йшло, як і раніш. Параска затоплювала вдосвіта піч, варила сніданок та обід, гріла баняки окропу для прання, замішувала й запарювала в цебрах щось їстівне для худоби, птиці та свиней. Катря доїла корів, а Василь годував усе, що мукало, мекало, бекало, кувікало, іржало та квоктало.
Господарство було велике і роботи вистачало всім.
Однак попри цю зовнішню і видиму сторону життя була сторона і внутрішня, невидима сторонньому окові або майже невидима.
Катря кожну мить відчувала на собі пильний, доскіпливий, але люблячий, ласкавий Василів погляд. Спочатку вона боялася хлопця, уникала зустрічі з ним наодинці, та згодом зрозуміла, що звідси ніяка небезпека їй не загрожує. Хлопець по-справжньому покохав її і ладен був виконати першу-ліпшу її забаганку. Після свого невдалого освідчення, отримавши одкоша від дівчини, він надовго втратив рішучість, а після смерті матері замкнувся в собі, уникав і Параски, і Катрі, сумував, а то й плакав нишком, ховаючись із своїми слізьми, щоб ніхто не бачив і не чув. Та минали дні й тижні, і Катря знову почала помічати, як Василь з якоюсь затаєною журбою поглядає на неї, намагається потрапити їй на очі, виконує за неї якусь частку її роботи, щоб їй легше було. Однак приставати до дівчини чи знову напрямець сказати їй про свої почуття не наважувався.
Та тривало так не довго. Одного разу, в неділю, коли Параска пішла до церкви, а Катря в кухні мила посуд, раптом прочинилися двері — і зайшов Василь.
— Ти сама? — запитав тихо, хоча й знав, що Параски дома немає.
— Сама, — відповіла дівчина, стривожившись. — А що?
Василь зачинив за собою двері, пройшов до столу і поклав на нього якийсь згорток.
— Ось приніс тобі. Йди сюди!
Катря витерла рушником мокрі руки. Підійшла.
— Ну, що там?
Василь відступив на крок.
— Дивись!
На столі лежала барвиста плахта, на ній — квітчаста хустка, а поверх усього — разок червоних коралів, нанизаних на шовкову нитку.
— Катре, це тобі, — сказав парубок зовсім тихо і, побачивши, як дівчина почала бліднути, заспішив: — Катре, не відмовляйся! Візьми! Це від щирого серця! Подарунок від мене!
Катря підняла перед собою руки, ніби хотіла відштовхнути його.
— Ні, ні, я не заробила такого подарунка! Що це тобі спало на думку? Що Параска скаже? Що люди подумають? А батько, коли приїде?
— Сховай! Віднеси в село, додому! А потім принесеш, як своє, — і будеш одягати без страху! Знатимемо лише Бог та ми вдвох — ти та я!
— Ну, з чого б це? Як можна?
Василь зашарівся, аж скрикнув:
— Катре! Ну, хіба ти не бачиш? Я ж кохаю тебе! Я так кохаю тебе! Коли б ти тільки знала!
Дівчина похитала головою.
— Ну, ми ж уже говорили про це. Тобі відомо, що я не кохаю тебе…
Після цих слів Василь схопився за голову. Його вузьке, гостре обличчя враз посіріло.
— Невже ти так сильно любиш Івася? Катре! Ну, залиш мені хоч надію! Я ждатиму тебе все життя! Ждатиму, поки ти станеш вдовицею, а тоді прийду до тебе — і впаду на коліна! Якщо в тебе будуть діти, я стану їм батьком! Тільки не губи мене, не розбивай мого серця!.. Ну, все ж у житті може трапитися: коханий розлюбить тебе, захворіє на чуму чи на віспу в дорозі і не повернеться додому! А ти ж молода, тобі жити та жити! Навіщо ти сама у себе відбираєш щастя?
— Страшні слова ти мовиш, Василю, — тихо відповіла Катря. — Страшні слова… Я не вірю їм! Зате вірю, що повернеться Івась. Не може не повернутися! Яка там чума!
— Господи! Порятуй мою душу! — вигукнув парубок і підняв руки до божниці. — І навіщо я народився такий нещасливий!
Катрі стало шкода хлопця. Вона обняла його і, як мати, поцілувала в голову.
— Василю, не побивайся так. Не одна я на світі. Ти ще знайдеш своє щастя! А мого не чіпай!
— То візьми подарунок хоч на пам’ять!
— Ні, не візьму! Це ні до чого.
Кров схлинула з Василевих щік.
— Боже! Май до мене хоч крихту жалю!
Він жужмом схопив зі столу свій подарунок і, не дивлячись на дівчину, прожогом кинувся до дверей.
Катря перехрестилася.
— Господи! Порятуй його, божевільного!
3
Після приєднання Криму до Росії в 1783 році багато невільників з України, захоплених під час останнього походу кримчаків на Слобожанщину, повернулося назад, на батьківщину, але значна частина їх, переважно жінок, що вийшли заміж за татар і мали дітей, зосталися в Криму. Тут були їхні сім’ї, їхні оселі, а дома за вісімнадцять років, що минули, усе змінилося — батьки, либонь, померли, брати та сестри обзавелися сім’ями і розділили батьківську землю та всіляке добро.
Такі залишилися в Криму. А серед них і Керімова мати.
Івась побачив її зразу, як тільки привезли його в невеличке селище Сарису, що лежало на березі моря. Керім зупинив коней біля крайньої убогої хатини, складеної з жовтаво-білого ніздрюватого вапняку, і погукав:
— Нене, нене!
З хатини вийшла ще не стара жінка в барвистих татарських шароварах і такій же барвистій хустці. Однак з-під тієї хустини вибивалися біляві коси, а очі були такі синьо-волошкові, що відразу стало зрозуміло — ні, це не татарка!
Жінка кинулась до Керіма — обняла, як малого, рукою покуйовдила його чорнявого чуба.
— Приїхав! А я ждала тебе завтра або позавтрьому, — вона говорила по-українськи чисто і співуче, як говорять на Слобожанщині.