Навпаки, ще й вимінювала Дуська у голодних за пару картоплин чи окраєць хліба — то скатертину ткану, то якусь одежину, то намисто коралове чи персня золотого. Голодна людина усе віддасть, аби ще один день позіпати і на світ подивитись, хоч знає, що цим не порятується і завтра все одно здохне. Так світ влаштовано, що мудріші, передбачливіші, хитріші — виживають і множаться, віялка життя людську масу перелопачує, одбираючи живучіших, кращеньких, а усіх інших — у полову, у послід, у смерть. І це — справедливо, бо — в природі речей. Не про кусень хліба, що його з'їдять родаки-блукальці, думав Коршак, одвернувшись до стіни і сховавши голову під подушку, бо вже у вухах кололо од злою сичання Дуськи, а думав про момент політичний, про партійну лінію на повне винищення куркуля. Уже запитував у нього Галан. дільничний інспектор, вкладаючись у світлиці на м'яку, розпушену Дуською перину: "Що то за зайди, Якове, до тебе прибилися, звідки вони?" Галана теж можна зрозуміти: головою відповідає він перед вищими властями за кожного чужака, що на кущі його з'являється. Людина — не голка, рано чи пізно, а відкриється, що Яків Дахновець розкуркуленого родича пригрів у себе, переховував, та ще й махновця колишнього. І візьмуть його, Якова, за штани, і усі його недавні заслуги котові під хвіст будуть.
І ледь у вікні засіріло, подався Коршак через город, щоб хвірткою не грюкать, на пожежню, осідлав жеребця і поскакав до Мрина. Знав-бо, що контора біля Красного мосту ніколи не спить, цілодобово відчинена для отаких, як він, відданих державі робітників та селян і її охоронцям — мужнім чекістам. Ще місто дрімало, останні сни, тривожні, бо час такий — тривожний, вирішальний, час нещадної класової боротьби, додивлялося, а він уже коло двору райвідділу ДПУ жеребця прив'язував. Прийняв раннього відвідувача черговий по відділу Шльома, пакульський сам. Він ще рундук на причалі мав, підторговував, як і батько Дахновця. А потім червоні Шльому мобілізували, відтоді притулився він коло нової влади, у начальники вибився. А вовчарі його жінку Сару на вербі розіп'яли, дворище спалили, дітей Шльоминих Свменова Христя порятувала. І не хотілося Коршакові перед Шльомою сповідуватися, бо хто зна ще, що то за Шльома, хоч і в органах. Розказував Громницький Якову, за чаркою, що Шльома у двадцять дев'ятому році Христю з її дітьми порятував, переступивши через класову ненависть: відпустив з поїзда, що розкуркулених віз, у мертві записавши. Так було чи ні, колись власті розберуться, ще й на таких хитких шльом час прийде, але поки що — Шльомине зверху. І розказував Коршак про Семена, сестриного чоловіка, усе, що від Катерини і самого Семена знав. А Шльома записував, відтак дав Якову унизу розписатися. І відпустив Шльома Дахновця, пообіцявши, що органи сьогодні ж розберуться, але руки на прощання не подав і були його очі, чорні, єврейські, під сивіючими уже. густими бровами — смутні.
І повернувся Коршак до Пакуля того ж ранку, і снідав, на кухні, разом Із сестрою та чоловіком її, І ніхто, навіть Дуська, не знав, що він встиг у Мрині побувать. Увечері, уже стемніло, уже Семен із Катериною у закутку хлівця на сіні спати вклалися, і Дуська, дочку приспавши, у спальні зачинилася, Яків на ґанку сидів, гостей піджидав. І не забарилися гості. Тихими тінями ковзнуло з городу трос депеушників у формі, і дільничний Галан, у цивільному, з ними. "Чужі є в домі?!" — строю запитав інспектор міліції тренованим голосом". — "А що, а що, товаришу начальник?.." — вдавав із себе розгубленого сільського дядька Коршак. "А те, громадянине Дахновцю. що проводиться нічна перевірка на предмет виявлення елементу…" — підігрував Галан. як на виставі у сільському клубі. "Чужих нема, нема, дорогенькі, тольки сестра з чоловіком, із Таврії вони приїхали, гостюють…" — заспішив Яків, киваючи Таланові на хлівець, але Галан і без нього знав. Миттю стали гості по обидва боки дверей, а вже Семен, голоси почувши, на поріг хліва ступив. "Хто такий?! Документи!.." А які у нього документи? І зв'язали Семенові руки за спиною, до сільради повели, а Катерини — не чіпали. Але й вона потеліпала слідом, тільки й сказавши Якову на прощання: "Будь ти, юда поганий, проклятий навік, бо ніхто, окрім тебе, туточки про Семена мого не знав, се ти усе зробив, за шкуру свою злякавшись! І нога моя відтепер не переступить порога твого, бо не братеник ти мені, а хужей ворога лютого, луччей я під тином із голод} здохну…" — "І здихай, як такая розумака!" — відповів Коршак і хвіртку на гак залізний защебнув за нею. Тихо було в селі, і пес не обізветься. Псів і котів сільські комсомольці з дрібнокаліберок перестріляли та у район одвезли ще у тридцять другому році, а хто і сховав свого песика у погріб, то досі, із голодухи, з'їв його. Лише солов'ї витьохкували на левадах, грізного політичного моменту не розуміючи. І вклався Яків спати на сіні у хлівці, ще теплому од тіл родичів його, і спав безтурботно, із почуттям виконаного громадянського обов'язку.
А тади уже машина, вантажівка, з ДПУ, по селах ночами снувала і отаких, як Семен, пов'язаними у кузов кидали та до мринського допру везли, під охороною хлопців із ліворверами.
Дак Семена повезли, а Катерина слідком, серед ночі, попішкувала.
І просиділа яна болєй тижня під стіною тюрми мринської. Був хрестик у неї золотий, на золотому ланцюжкові, од матері, і перстеньок золотий був на пальці, од Семена, як побралися, дак вона усе теє у торгсин здала, за кулидочку хліба і трохи якихось там харчів. Але не приймали у неї передач для Семена. Далєй добилася вона до слідчого, а слідчий їй і каже: "Якщо хочеш, молодице, живою лишитися, ні в які двері більше не стукайся, а іди куди очі бачать, і подалі, бо уже твого чоловіка нема у нас, відправлено його далеко, без права переписки, бо він — контрреволюціонер здавна і ворог відвертий радянської влади". А його нікуди далеко і не відправляли, а вивезли у ліс коло Крутьків і тамочки розстріляли, прикопавши в яру, разом з багатьма такими, як він, нещасними. Дак сеє усе уже пізніше, у шістдесяті годки, одкрилося, як стала Катерина добиватися, бо дозволили. А тади вона через крутьківський ліс брела, мов сновида, і не знала, що поблизу тіло чоловіка її у братській могилі лежить.
Дак і не йшла яна через крутьківський ліс, бо серце, може б, і здригнулося, як той страшний яр проминала. Се я точно з вуст Катерини знаю, бо ми дівували разом і потім родалися, докуль і жива була. А як сказали їй, що вже нема Семена у допрі мринському, і ніде нема, пішла Катерина з міста куди очі бачать, через луги та ліси, дороги не шукаючи, обминула хутір Козачий, і до Русалчиного озера ноги її принесли. А брела вона ближчей до могил родних, щоб коло матері з батьком та дитинки її, що світом не помилувалася, прикопав хто, як голодною смертю помре. Хоч і було ще у неї у вузлику харчів трохи, які виміняла на хрестик натільний золотий і перстеньок обручальний у торгсині, але жить уже їй не хотілося, бо не було для кого жить. Дак добрела вона до Русалчиного озера і побачила край лісу хату лісника, і город, бур'янами зарослий, коло хати, і колодязний журавель у дворі. А її спрага мучила. Біля двору попелище вона побачила, могилкою попіл згорнено, а на тій могилці — хрестик із гілок, сухим очеретом зв'язаних. І ступила Катерина на дворище, але не було видко навколо ані душі живої, двері розчинено навстіж, і ніхто не відгукнувся на поклик її. Дак сіла вона на призьбі, щоб спочить і далєй хилитатися, коли се чує — наче хтось стогне за вуглом хати. Глядь, аж там, на сонейку, ночви дерев'яні, а в ночвах хлоп'я лежить, геть опухле, і мухи його обліпили. Зігнала Катерина мух, а хлоп я очі розплющило І шепоче: "Так дооре, мамунечко, на сонейку помирать…" А се Василько був, Василь Васильович, що й досі, од самої війни, тамочки лісникує. Дак се йон уже сам, як трохи оклигав. Катерині розповів. Батька їхнього органи ще ранєй забрали, зв'язки з лісовиками, що хати, звісно, лісникової не обминали, пригадавши. Буксирна бригада геть усе у них вичистила, самі вугли хати залишивши. Як почалася голодна весна, матка першою померла. Дак матку ще люди з хутора Козачого похоронили. А далєй не стало і на хуторі кому хоронити, люди брели світ за очі і помирали в лісах. А дві сестрички Васильчині, маленькі, пригорнувшись одна до одної на холодній печі, в одну ніч Богові душі оддали. Копать могилу Василько сили не мав, а пригріб тіла сестричок там, де мати попіл із печі висипала, і хрестика із гілок у тую могилку встромив. Далєй ліг у ночви, на сонейку, і став смерті дожидатися. "Як побачила я сеє все, — розказувала мені, плачучи, через багато вже літ Катерина, — як почула, що дитятко мамочкою мене назвало, наче душа мені в тіло повернулася, бо до того уже й душі не було. Уже мені жити захотілося, аби хоч хлоп'я теє порятувать, бо порятувать увесь світ, що гине, людина безсила. Назбирала я трісочок, закип'ятила у горняткові водички, у кип'яткові жменьку борошенця розвела, що я у торгсині на золотого хрестика і перстенька виміняла для Семена, але не прийняли у мене передачі. Напоїла я хлоп'я затирашкою тою. ночви у тінь перетягла, яно і заснуло, бідне. Далєй давай я по узліссю зіллячко збирать, а мене матка покійна трохи навчала, зіллячко варить та дитятко моє одпоювать, хоч і сама голодна тинялася, мов напівсонна. Але мені уже жити сильно хотілося, для Василька свого, бо я ж досіль діток не мала, лиха доля зав'язала мені вузлом. То як стала я в Чортовому болоті жаб ловить, а коли й рибину яку в Русалчиному озері піддурю, бачила, як сеє Семен робив, голими руками, попід верболозами, та кропиви, та листячка у чугунці наварганю, — уже ми з моїм синочком не на часник дихаємо, уже про живе думаємо. І жили ми з ним тую весну і початок літечка — як на острові, у тій хатці край лісу. А се уже літечко достигло, уже сяка-така ягода зачервоніла, уже нам легшей. Уночі притиснеться до мене Василько, а йому тади годочків сім було, тольки ж худе, як скіпка, засопе під вухом, ніч не сплю, слухаю теє сопіннячко, душею відживаю. Бо ж добре мені за Семеном жилося, хоч і трудно, робили як кляті, тольки ж материнських радостей я не зазнала, а тут — таке щастячко.