Як нема Громницького в селі, віжки — у моїх руках, що хочу, те й роблю. Та й Громницький переді мною стелеться і липне, як банний лист, бо я у будь-який момент можу на нього просигналити, угорі прислухаються до сількора Дахновця.
А позавтра викликають мене до району, сам товариш Смульсон хоче бачити й чути. На великому коні ми з тобою, Дусько, на великому…" І казала до Якова Дуська майже словами батька його покійного: "Тольки ти, чоловіче, сильно не висовуйся, а роби так, щоб не потонуть у хвилях жисті перевертної. Бо власть — се таке, сьогодні — одна, завтра — друга, а ти у мене — один-однісінький". — "Не кажи такого, — оскалився дивно, наче й сміявся, і не сміявся, Яків. — Бо як на тебе просигналю, що ти у постійність сеї власті не віриш, то й тебе заберуть, а що я без тебе робитиму, жонка в хазяйстві треба…" — "Другу таку дурну знайдеш!" — відмахнулася Дуська, але відтоді ні про що таке з чоловіком не говорила, остерігатися стала. "На позавтра сидора якогось приготуєш, щоб було що там хоч із рукава на зуби покласти, — розпоряджався Коршак, вкладаючись спати. — І знімеш стегенце з перекладини, у чисту латку загорнеш, для редактора. Йон мене підтримує і висуває, а за все платить треба, покуль ще ми не в соціалізмах та комунізмах". — "Сидора то я зберу і для товариша редактора приготую, — підтакувала Дуська. — А ось хліба — нема, якби ж ти ранєй повідомив, черствий окраєць залишився, завтра тольки заходжуватимуся з діжею. Купиш собі хлібця городського".
З тим і спати вклалися. А вранці, попоравшись, поки Дуська на стіл готувала, заходився Коршак галіфе приміряти і чоботи нові, хромові, з рипом. Чоботи купили в місті, ще раніш, так і лежали в скрині, не було перед ким красуватися. А галіфе пошив для Якова Варфоломей Кошик, по-вуличному Штунда, він у церкві не молився, а щонеділі ходив у Крутьки, де був молільний дім баптистів. Колись, коли Демид Волохач, Вовчарем прозваний, порядкував у Краї, Штунда такі штани для нього пошив і піднісся. Мало хто знав про те, хто й знав, забув давно, а Коршак знав і пам'ятав. Якось Коршак стрів кравця на селі, одвів убік од людей і мовив: "А добренне галіфе ти колися пошив для Вовчаря!.." Штунда аж зблід, а руки самі потяглися цигарку скручувати. По хвилі відповів, запобігливо зазираючи у вічі: "Дак я й тобі такеє ж галіфе зварганю і копієчки з тебе не візьму, ти у нас тепер — сількор, заслужена людяка…" А за тиждень справді приніс, додому, як на тарілочці, і не узяв ні копієчки, од чарки — і тої відмовився, не пив, віра його штундистська не дозволяла. Було галіфе з темного, ворсистого сукна, капшуки — як лантухи із салом, висіли по боках, на сідниці — чирва із блискучої свинячої шкіри і такі ж наколінники. Як пройшовся Коршак по світлиці хромовики порипують, галіфе шерхотить капшуками та шкірою, одразу видко і чутно, що — начальник сільський, ще й сількор, у районі знаний.
Дак ще йон, мо', й галіхва того не зносив, бо йому і зносу не було, а Штунду бідного продав властям, таки продав. У тридцять сьомім годочку, коли зверху спустили план по жертвоприносіннях людяцьких і треба було той план виконувать. Се ж і мого чоловічка тади забрали. І стрілися ми із штундихою у черзі з передачами, коло стіни тюремної. Дак там ні про що такеє не розмовляли, одне одного боялися, та й чужих навколо швендяло чимало, а вже як верталися разом із Мрина, розговорилися. Вона й призналася, що за штани, які у громадянську ще войну Штунда для Вовчаря пошив, його аж теперечки підмели. І ніхто про сеє в селі не знав, а Коршак знав і піднісся властям…
Удосвіта запряг Яків кобилку з пожежні, щоб своїх коней не ганять, поклав у сіно сидора, наготовленого Дуською, поклав клуночок із стегном для редактора та й рушив до Мрина. Уже дніло, але сонце ще не зійшло і морозний туманець стелився над Страхоліссям. Як проминав улоговину, в якій міліціонери минулої зими застрелили Левка Жилу, кобила наполохано пирхнула. Глянув Коршак на улоговину, і здалося йому, що по снігах глибоких, не тонучи в них, бреде Левко Жила, п'яно розмахуючи руками, і тіло його наскрізь світиться, наче банка скляна. І хоч ні в що таке давно не вірив він, але хвисьнув пугою по худоребрих боках кобилки. Та стрельнула ком'яхами снігу з-під копит і помчала щодуху. А страшок ще довго лоскотав морозцем спину Якова, хоч у кожусі був. І подумав Коршак, що увечері, якщо затримається на нараді, не вертатиме цією дорогою, а поїде через хутір Козачий, поза Чортовим болотом, хоч там і вовки водяться. Але вовків він не боявся, хай вони його бояться, а краплі крові Левкової таки є на ньому, хоч і не він стріляв у того базікала дурноязикого, а міліціонери стріляли…
Дак се тольки перша кров, як і перша любов, пам’ятається і людякою нудить, а далєй стало йому за звичку людопродавство сеє.
А я мечтаю собі, що таких людяк час вимагав, од вищих начальників воно починалося, не од Коршака, то хтось би другий трапився, а усе б так само робив.
Поліття на таких коршаків і вправду наставало, і спливали вони, наче п'явки, і впивалися в людей. "Тольки б не списувала я усе теє на врем'я, бо у всяке врем'я людина людиною залишається, душу од зла уберігаючи, а коршаки — коршаками.
Сонце уже на Собакаревій горі його наздогнало. Далі дорога була вкочена, кобила підбігцем рушила. А Коршак ще й підганяв, щоб встигнути, поки редактор газети Сапон не пішов на службу. Ось уже і Ялівщина, пригород Мрина, а там і вуличка Піщана, де зелений, шилівкою оббитий дім, у якому Сапон із дружиною та дітьми малими мешкав. Постукав Яків пуговищем у вікно, господар на ґанок вийшов, хвіртку прочинив. Уже він був у френчі шерстяному, захисного кольору, такому ж галіфе і хромовиках начищених, як начальник відповідальний. Шкірянки і шинельки із моди виходили, їх колишні бойові комісари та депеушники хіба що доношували. Коршак клуночок із сіна дістав і поніс перед себе, щоб із вікон будинків по той бік вулиці менше видко було. Дружина редактора, у халаті теплому, уже стояла в коридорчику і солодко наспівувала до Коршака: "Балуєте ви нас, Якове Оверковичу, гостинцями своїми, ой балуєте…" — "Дак се ж од зайчика, од зайчика для дєтви вашої стегенце. Покуль у нас єстяка, чому ж дєтву добрих людей не побалувать…" Сапон і не глянув у бік клуночка у руках Коршака, наче й не відав, про що ідеться: "Добре, товаришу Дахновець, що ви не запізнилися на нараду, бо ми вас до президії вписали і уже у райкомі схвалено…" І налив він чаю, солодкого, для гостя, поставив склянку на край кухонного столу, а сам пив навстоячки, бо уже поспішав. "Звиняйте, Якове Оверковичу, — метушилася дружина редактора, — що хліба нема, тепер у нас за хлібом черги величезні, а пайка чоловік ще не одержував". І підсунула до Коршака блюдце з двома білими сухариками. Яків сьорбнув чайку, з морозу тепле на душу ішло, відтак звів очі на господаря: "Що яно буде, товаришу Сапон? Куди такому, як я, приміром, темному сірякові повертать голоблі, щоб од головної валки не одстать?" Редактор сухарика догриз, запив чаєм, витер губи білою хустиною, озирнувся на дружину, що коло грубки поралася і, здасться, не дослухалася до чоловічої розмови: "Не гірш од мене ви, товаришу Дахновець, знаєте, судячи з ваших дописів до газети, куди повертать, і вже повернули упевнено". — "Дак із мене грамотяка неважний. Спасибі вам, що в правильні слова мою коряву писанину обгортаєте, як моя жонка огірки у листя хрону…" — "Може, слова деякі вам і виправляємо, для цього ми, газетярі, партією призначені. Що ж до ідейного стержня — то він ваш, не скромничайте. А буде — війна нещадима із куркулями, підкуркульниками і торгашами за хліб для пролетаріату. Бо пролетаріат у містах росте численно, партія на індустріалізацію узяла курс. А він, пролетаріат, їсти хоче, а не порожні полиці у магазинах розглядать. Зерно ж тим часом непманами та куркуляками купується, перекуповується і гноїться. На війні як на війні, усього буде, ми ні перед чим не зупинимося, та й народ не дозволить зупинитися, іншої дороги у нас нема, у соціалістичне майбутнє, до повної перемоги. А з цим упораємося, одразу за рішучу колективізацію візьмемося". — "Добровільно у колгоспи писатимуть чи як воно буде?" — обережно запитав Коршак. "Хто розумніший, добровільно запишеться і все нажите оддасть, і найскоріш, — значимо глянув на гостя Сапон. — А в кого у голові клепки нема, того примусимо, усе геть одібравши, до останньої нитки. Сил у нас вистачить, бідняцька маса підтримає партію стопроцентне".
Уже як приїхала по господаря редакційна бричка, з м'яким, шкіряним сидінням, реквізована, певно, у якогось непмана, і вони поспіхом чай допили та у двір вийшли, додав Сапон притишеним голосом: "Я цього вам не казав, а ви — не чули. Але поговорюють у партійних колах, що самому товаришеві Сталіну, коли він на заготівлю хліба до Сибіру поїхав, один тамтешній мироїд бовкнув: "Потанцюй, так продам хлібця…" А товариш Сталін, судячи з розгрому троцькістської опозиції, танцювати уміє… Не потрапте, товаришу, під машину колективізації, бо вона ні перед ким і ні перед чим не зупиниться. А на нараді я про вас добре слово обов'язково скажу, і партійному секретареві товаришу Смульсонові у доповідь я вписав про вас, так що ви сьогодні — на коні. Але дуже легко завтра і під конем опинитися, час переживаємо відповідальний і жорстокий. Усе од вас залежить: впишетеся в нього — ваше щастя, не впишетеся — жодні сількорівські й інші заслуги не порятують, не такі, як ваша, голови невдовзі з плечей летітимуть…" З тим редактор забрався на бричку і наказав візниці правувать до райкому. А Коршак поволі поїхав у бік Народного дому, до початку наради ще був час. Обдумував, що Сапон йому сказав, і ще далі, у завтрашній день зазирав. Зупинявся коло крамниць, мовчки дивуючись із довжелезних черг за хлібом і порожніх, як до непу, полиць. І все тривожніше ставало йому на серці, бо ятрило, як їм із Дуською та дитям малим доведеться виживати у новій веремії, життя круто на слизьке повертало. І правда, летітимуть голови на крутому повороті. Але до чужих голів Коршакові байдужки, ще й помогти може. Головне — аби власна голова вціліла.
Проте за червоним столом президії робсількорівської наради сидів із незворушним, кам'яним, майже як у партійного секретаря чи начальника Державного політичного управління району, обличчям.