І тут, як сніг на голову, — Катерина. Уже поночіло. Яків попорався і замками хліви обвішував, коли хтось постукав у хвіртку. "Хто се-бо там ще?" — поспитав обережно, притулившись до стіни стайні, щоб із тінню від паркану високого злитися, невидимим стать. "Дак се-бо я, Катерина, сестра твоя! — одгукнулася радісно. — Думать не думав про таку гостю пізню?!" А й правда, думать не думав. Але зумів голос зробити зичливим, таки ж сестра рідна: "Де ж се ти узялася у таке врем'я?" І хвіртку, із засувами навпомацки упоравшись, прочинив. "Дак поїзд запізнився. А що, думаю, робить? Та й потьопала, на ніч глядючи. Страхолісся минала, а вже вовки у хащах перегукуються. Доров, браток, ну, як ти тут поживаєш?"
Як переступила гостя поріг хати, Яків сказав голосно: "Ось, Катерино, жонка моя, Євдокія Гнатівна, господиня, знайомся". І промовисто глянув на дружину, вони уже навчилися очима розмовлять, без слів, і розуміли одне одного. "Чого се її принесло?" — мовчки, але стурбовано запитала Дуська, а він, так само мовчки, тривожно, виправдовувався: "Одкуль я знаю? Може ж, ненадовго…" І вже бачив, що Дуська його наїжачилася і ошкірилася нутром, як псина коло кістки, коли хтось пройде лише мимо. Ні з ким і ніколи не зживеться половина його, на роду їй написано — господинею буть, і ні з ким куснем хліба в урожайний рік не поділиться. Бо ще повитуха пуповину не одрізала, а вона уже знала, як на цій землі жити, щоб вижить. "Ну, драстуй, Дусько, тепер будемо родаками", — мовила Катерина і ступила ближче, щоб обійняти невістку. Але Дуська млинком крутнулася — і до печі: "Дак сідай, Катерино, до столу, дорогою гостей будеш. Борщику трохи посьорбаємо, хоч у печі вже геть захололо". І усміхалася, як ударниця на картинці в газеті, лицем самим, а не душею.
А вже як сіли вечеряти, почала казать Катерина, і трохи відлягло на серці у Якова: "Хай і гостею буду, хоч у батьковій хаті. Не засиджуся я в кублі вашому, бо приїхала ненадовго, по придане своє приїхала. Посватався тамочки до мене чоловік один, Семеном звати. Воював йон молодьонком у загоні батька Махна, тади був деся аж у Бассарабії. А се повернувся, влада дозволила, остепенився і хоче жисть почати спочатку. Я про себе теж усе чисто йому розказала, як у мене воно склалося. І стали ми з ним під вінець. Під вінець ми стали, сяку-таку вечірку відбули у дядька нашого. І тольки б жить, але ж у нього, Семена мого, ні кола ні двора, усе у тії войни пропало, у братеника підсусідком. І я у дядька — на пташиних правах, ні дочка, ні наймичка, а так, хтозна-що. А землі у тих краях вистачає, тольки засухи часті, тому й голодуха недавно страшка була. Дак звернувся Семен до властей, і нарізали нам земельки добренної аж п'ять гектарів. І зліпили ми руками своїми куреника із саману, тепер треба далєй хазяйство розбудовувать. Семен — людяка роботяща, але треба нам поміч якась. І приїхала я, щоб свою частку од батьківщини узять. А далєй уже будемо самі на ноги спинатися".
Нічого не сказала на те Дуська, швиденько миски зі столу прийняла і буркнула до Якова: "Ходьом-бо спать, кому-кому, а мені вставати із півнями, ще й дитя серед ночі не один раз розбудить!" Постелила Катерині на лежанці у світлиці, чоловіка, наче під конвоєм, до спальні повела. Лише і встиг Яків пожалітися сестрі, яке тяжке життя настало, податками влада замучує, примушує зерно за безцінок здавать, і вже вони з дитям малим заледве кінці з кінцями зводять, тільки й того, що не голодують ще. А в спальні Дуська, щільно причинивши двері, половину ночі сичала до Якова: "Де яна, сестриця твоя, узялася на наші голови, чого се яна з простягнутою рукою по наше добро приперлася?!" Слухав Яків мовчки, про своє думаючи, відтак мовив твердо: "Як не крути, Дусько, хоч на стінку дерися, а тут і Катеринина частка єстяка, такий закон нової влади. Та й за старими законами із голими руками у заміжжя її ніхто б не відправив. Відчіпного доведеться дать. Бо, як піде по управах, хужей для нас вийде. Оддамо їй по-доброму корову стару, і що у скрині матчиній жуки доїдають, хай забирає. А болєй — нічого". Проплакала Дуська до ранку, до стіни одвернувшись, так шкода їй корови стало, що оддавать доведеться, а під ранок змирилася і вже була до Катерини як ласочка.
А вранці, коли поснідали, мовив Яків до сестри так: "Ледве животіємо ми з Дуською і дитям малим, се правда. І помочі нам ніодкуль нема, не багачку якусь я узяв за себе, а гаку ж, як і сам. сироту, голу й босу. Але тобі, Катерино, поможемо, од свого дитяти смачнішу скибку одриваючи. "Забирай корову батькову, і що у скрині матчиній — усе забирай, до останньої лахманини. І хай таланить вам із Семеном, багатійте, мо', коли і братові своєму, каліці, поможеш…" Туї заплакала Катерина гірко: "Побійся Бога, Якове! Двір як дзвін, і не порожній, залишили нам батько з маткою, і я в цьому хазяйстві робила тяжко змалечку. І Миколай, брат наш, — одрізана скибка, ні на що сеє йон не посягає. Та й батько покійний не лише катеринки та миколки у матрац пхав, а й дещо залишив, що не гниє і в ціні не падає. Се мені матка перед смертю признавалася, тольки ж без неї йон тим капшуком розпорядився, тобі оддав. Дай хоч дещицю із того спадку, за хати і хліви мою частку, щоб ми із Семеном побудувалися, я ж бо зовсім із сього двору іду і усе вам із Дуською залишаю. Бо й люди осміють тебе, і Бог — на тім світі спитає тебе за твою несправедливість…" Закашляв Коршак сміхом холодним, постукуючи куксою по столу: "Сміх у голяків сільських, сестро, я не боюся, плював я на них із великої гори. А начальники, пакульські і не тольки, давно мною підмазані, яни туточки у мене пили і їли од пуза. Бога ж давно нема, щоб ти, темна людяка, сеє знала. Бога товариші більшовики одмінили, раз і назавжди. Бери, що даю од щедрот своїх по-доброму, і йди собі на своє сідало, бо по-поганому і того тте одержиш…"
Дак похилитала Катерина по селу, щоб комусь корову тую стару продать, не вести ж її аж у Таврію. І зустріла вона на селі Левка Жилу. А той якось що перед сим на Прісці Совишиній оженився, і вже дитятко у них знайшлося. Дак йон купив тую корову чи не за два червінці, так люди балакали. А що Катерина не торгувалася чи й пожалів молодицю, бо ще з Микиткою Ступою вони друзяками були, випивали разом на пожежні, погодився одвезти її у Мрин, до поїзда, по первозимлі. Дак Катерина пов'язала у два клуночки, щоб через плече, що там у материній скрині було, рушників трохи, полотна та одежі старої, у сани поклала.
Нокнув Левко Жила до коття, і поїхали. А Яків із Дуською і за хвіртку не вийшли, наче не рідна кров вона Коршаку, а людяка чужовенна. А трохи погодєй якось що крам у кооперацію привезли і давали по тих уже карточках пайовиків. Коршак трохи не перший прибіг і хапає, і за себе, і за Дуську свою. А в кутку крамниці, біля бочки з повидлом, Левко Жила з такими ж, як сам, випивохами горілочку смоктав. Се уже коли б не розливна була, пий — не хочу. "Риковкою" звали, такий начальник великий у Москві був, тади начальника того кудись поділи і стали співать: "Спасибі Постишеву за міцну й дешеву!.." Познєй і про Постишева заборонили співать, бо і йон ворогом народу виявився. Дак Левко і гукає на всю кооперацію п'яним голосом, насмоктавшись тої "риковки": "Що ж се ти, Коршак поганий, сестру родну голою-босою заміж оддав, на чужину спровадивши, а сам крам гребеш, як багатиня?!" Дак Коршак тольки блимнув на Левка злющими очима — і ходу з крамниці, нічого не відповів. А люди, хто там був і сеє все чув, животи надривали услід, регочу чи. Але то такий був пам'ятало, що до смерті не забував. І скоро оддячив Левкові, ой і оддячив, ані людей, ані Бога не побоявшись. Познєй се йому у звичку стало, доноси на ладяк писать, і люди стали боятися, мовчки ковтали, що б не зробив Коршак. А тади гомону серед пакульців багато було, читали тую писульку його на Левка Жилу в газеті, по руках довго газетка ходила, дивувалися і кляли останніми словами. Але з Коршака усе як із гуся вода. Уже йон берега пустився совістю своєю.
Уже йон Бога одцурався.
Тепер я, Дахновець Яків, за старшого у колгоспі зостався, і покладено на мене долею усе, що ми за останні годки розстаралися гуртом, новим хазяям на тарілочці піднести. Бо вітер життя воєнного покотив начальників, наче листя сухе по вигону: кого — в армію, кого — в евакуацію, подалєй од фронту, а хто колгоспну худобу погнав і тольки смуга за ними, навряд чи й вернуться. І чим болєй на тій тарілочці буде, тим мені луччей од німців. А ще луччей, як кой-що з тої тарілочки і мені особисто перепаде. Уже я трохи і розстарався, виконуючи наказа товариша Сталіна, щоб залишити ворогові голе попелище. Уночі запріг коників пожежних і перетяг молотарку з поля ближчей до города свого, у виярок за Студницею. Гіллям та сіном її прикидав, як зумів. А як сеє все минеться і устоїться, розберу її тихцем, до себе перетягну. Як воно буде за німця із земелькою, хто зна. А хлібець молотити доведеться. Дак стану я наче емтееса для своїх односельчан і потечуть у мої засіки мірчуки за мірчуками. Дак сів я серед дня на коника, щоб колгоспні поля об'їхать, аби менєй розтягали, а болєй для нових хазяїв, що підходять, берегли. І, маючи у голові своїй поглянуть, чи молотарочка моя ціла, ніким сильно ручим не розтягнена. І, коло зробивши, звернув я ніби ненароком у виярок за Студницею. А там повно листівок німецьких, певно, німець з аероплану накидав, а вітром їх по полю котило і в яр. А читать нема кому, солдатики наші уже за Невклю драпонули. Оглянувсь я навколо, чи ніхто не бачить, і підняв одну, став читать. І написано в тій листівочці, що більшовикам тепер — капут, а німецькі війська нам волю несуть. Дак усе сеє — брехня. Бо такої волі, яку нам більшовики дали, ніхто другий ніколи не дасть. Бо уже більшої волі не буває. Більшовики нас од Бога звільнили. Як у тій казці: хап Бога за бороду і — в мішок червоний. І нічогісінько нема над людяками, самі небеса порожнющі. І нема жисті після смерті, її попи вигадали і нас, простаків, раєм та пеклом дурили. А нема жисті після смерті, отже, нема нічого, окрім сих декількох десятків годків куцих, які тобі природою, випадком одведено, і руки тобі розв'язані, старайся, ворушись, покуль живий, що ухопиш, тольки й твого.