Вона згадала, як прийшла до нього безпомічною лаборанткою, як він сам, засукавши рукави чесучевого піджака, учив її найпростіших, найпримітивніших речей, як навертав на читання літератури, як підбирав тему, як потім вона сама йому обридала, а він терпляче слухав, виправляв, заперечував. Він слухає терпляче їх усіх, вони по клітині, по молекулі розкрадають його мозок і серце.
Неля так розхвилювалася, що пролила собі на сукню вино й, затуливши обличчя рукою, побігла на своє місце. А Дмитро Іванович і собі розгубився, крутив у руках чарку, не знаючи, що тепер з нею робити,— випити чи поставити. На щастя, ніхто не звертав на нього уваги, й він лишився віч-на-віч із своїм хвилюванням і своїми думками. То було гарне хвилювання й гарні думки, і він попустив їх, попустив, оддався на їхню волю, як оддається стомлений верхівець на волю розумного коня. Йому думалось про те, що добре приносити комусь щастя, що тоді й сам почуваєшся гарним і, навіть усвідомлюючи це, не одбираєш од себе, а додаєш собі. Особливо, мабуть, коли робиш добро повсякчас, день у день. "І таки робиш. Через себе — для людей. Або й... через людей — для себе. Бо просто так: "загальне благо", "добро для всіх"—слова, та й годі. Нема такого лакмусу, щоб їх перевірити. Це потрібно для самої людини. Для мене насамперед, і тоді буде для багатьох. Усі казали про Нелю: манірниця, чепуруха, а я побачив, що є у ній щось — вогник цікавості, серйозність, настійливість, і от вона таки знайшла своє. І з нею знайшов я".
Дмитро Іванович був у тому настрої, коли все здається прекрасним, коли людина забуває прикрощі, коли вона настроєна тільки на добре.
Навіть утома, яка, почував, сьогодні дужче, ніж будь-коли, налягла на плечі, не могла зіпсувати йому настрою. Що ж, утома... Старію, од того нікуди не дінешся. О тій хвилі, коли споглядав заставлений стіл, йому спливла на думку дивна аналогія. Він подумав про життя як про велетенську сулію, з якої він усе надпиває і знає, що остається не багато (й то гущі), й страшно стає думати, скільки там лишилося.
Він таки допив чарку й пішов на балкон. Там розташувалися курці, переважно молодь. Вони зручно прилаштували на карнизі пляшку й чарки, потягували коньяк, потягували сигарети, вели жваву дискусію. Дмитро Іванович підійшов і собі. Він любив отакі дискусії, де не вельми дотримувалися послідовності, а то й логіки, де не раз гіпотетичне видавали за доведене, де час здебільшого вимірювався світловими роками, а простір — безконечністю, а потім несподівано опинялися на вузенькому плацику власних дослідів, власної лабораторії, у конкретному часі сьогоднішнього дня.
— ...Ви все про безсмертя, про тисячоліття людини!— гарячкував розігрітий коньяком, завжди сором'язливий Юлій.— А що воно може дати? Десять разів перше кохання? Дудки. Радість юного пізнання життя? Хріна з редькою. Це буде нудне життя в проміряному в усі кінці світі. Я не вірю, що наука зможе дати людині нові чуття чи обновити старі. Тут-таки,— тицяв він пальцем у груди Вадимові, — що ти мені не кажи: дух і тіло. Вона зможе дати механічне тіло. А дух пригасне. Дух не в божому розумінні, звичайно. Та й для кого ця безконечність життя? І для Гітлера, для Герострата, для тупого босяка теж? Для обраних? Ще гірше. Я навіть не вірю, що розв'язання нашої проблеми дасть користь. Ну, нагодуємо людство, а що тоді воно робитиме далі? Еге ж, Вікторе Васильовичу?
Він оглядався, шукаючи підтримки, й найчастіше звертався до Борозни. Може, тому, що старший серед них віком і науковим званням, а може, й справді довіряючи його обізнаності та ерудованості. Треба думати, це дуже не подобалося Вадимові, котрий вважав себе не менш обізнаним і ерудованим, а те, що Борозна стояв на щабель або й два на науковій драбині вище за нього, викликало особливу неприязнь. Але він умів триматися. І далі кидав слова зверхньо, мовби знехотя:
— Голодна теорія.
— Я не зовсім з вами згоден, — звертаючись до Юлія, несподівано підтримав Бабенка Борозна. — Людство не може жити без руху, без мети. А це його одвічний біль, одвічна мета. Згадайте хоча б: уся дотеперішня література збудована на хлібі: Тесленко, і Золя, і Мирний, і Достоєвський.
— Нагодувати людство — це не мета,— сказав Юлій. — Це клопоти дня.
— Їх ще треба позбутися,— сказав Борозна.— На землі ще й зараз голодують мільйони людей.
— Припустімо, розв'язали,— сказав Юлій.— Але хіба матеріальний добробут зробить кращою душу? Дідька лисого. Може, навіть навпаки. Отож і виходить, що нагодувати людей — мета утилітарна.
— Про це добре казати на повний шлунок,— припалив цигарку Борозна. — Це мета благородна, та й, опріч усього, в ній самій — рух, прагнення. Тут я більше солідаризуюся з Вадимом.
Але ця солідарність, очевидно, й була особливо неприємна Вадимові. І він спробував якось одмежуватися од Борозни, знайти іншу стежку, пішовши по якій, одколовся б од Борозни й не заперечив того, що казав допіру.
— Іноді мені здається,— сказав він вагомо, і ця вагомість, як завжди, закликала до уваги, змушувала слухати, — що людство втомилося. Весь час відбувається девальвація прагнень, ідей. Світ старіє. Старіють континенти, системи, цивілізації. Рух іде по замкненому колу. Він не збігається з прагненням.
— Але ми прийшли до того, щоб пізнати цей закон і заволодіти ним,— твердо сказав Борозна. — І не звалюйте все в одну купу. Світ — він не однаковий. І люди не однакові. Деякі випадають з загалу. Але під впливом обставин змушені маскуватись. Значить, вони усвідомлюють, що їхні думки не повноцінні, ущербні, несуть шкоду суспільству.
Вадим красивим, ледве помітним порухом губів випустив кілька майже ідеальних кілець диму, що жовто засвітилися проти відчинених дверей, попливли вгору й сховалися в темряві, його обличчя, його погляд були сповнені неприхованої іронії.
— Це ми кажемо, що володіємо світом, — вдавши, що не збагнув натяку Борозни, сказав Бабенко. — Насправді ж володіємо лише його тінню, її для нас досить, та й часто ми думаємо, що вона світ. Чи володіли ним ті, що жили до нас? Греки, наприклад. Чи володітимуть ті, що прийдуть після нас? Якими б швидкими ракетами вони не літали, світ теж полонить їх.
Дмитру Івановичу було трохи неприємно слухати це. Розумний, практичний до останньої нервової клітини Вадим сповідав невіру й скепсис. Дивно, але взагалі чи не найчастіше саме практичні люди, котрі можуть до міліметра вирахувати свої вигоди й не упустять жодної, на людях залюбки говорять про такі речі. Він не міг пояснити для себе, чому це так. Чи це машкара, чи підсвідоме намагання погамувати щось, знайти ще один полюс, між якими можна врівноважити власну душу, чи просто бажання полоскотати нерви, а чи й похизуватися. І Дмитро Іванович був задоволений, що Борозна загнав у глухий кут Вадима, який стверджував, ніби думка людей нині плине тільки в технічний бік.
— Скажіть йому, Дмитре Івановичу,— звернувся до Марченка як до почесного і авторитетного судді, чиєму рішенню підкоряються всі, Вадим. Але було в цьому звертанні Й щось таке, заховане глибоко, так глибоко, що, либонь, про це знав лише він, а інші ледве чи здогадувалися, що його, Бабенкова, думка, незалежно від того, що скаже суддя, залишиться єдино правильною.
Дмитро Іванович таки вловив це, але не образився. Він посміхнувся своєю м'якою посмішкою і розвів руками:
— Я скажу тільки одне — скептики ніколи нічого не дали світові.
Він хотів примирити, але несподівано зачепив Вадима дужче, ніж сподівався, і той струснув красивою головою, одказав з гідністю:
— Вони зганяли зайвий запал з ентузіастів. Ще й давали їм привід знову шукати.
— Але піддаймося настрою навіть найбільшого, геніального скептика, тоді що — побіжимо топитися? До речі, — він почервонів, але не зупинився.— Я колись пережив такий настрій. І то ні з чого. Паскудна річ, скажу вам. Крім того, я впевнений, що отой геніальний скептик ще чи й побіжить сам. Та й ви, Вадиме, теж стверджуєте, що світ творять ентузіасти. Які, звичайно, часто сумніваються. Й повинні сумніватися. Але тільки на користь справі. А ви сумніваєтесь не там, де треба.
Він і справді хотів примирити тих, що сперечалися (не поступаючись, одначе, правотою), це зрозуміли всі, хтось за спинами навіть сказав уголос:
— Дмитро Іванович, як завжди, шукає золоту середину.
— "Неушкоджений серединою пройдеш", Овідій, — знову посміхнувся, нітрохи не образившись, Марченко. Він звик до своїх молодих, запальних співробітників. Власне, й любив їх за молодечий запал, сміливість, безоглядність. Він-бо знав, що на тому тримаються всі відкриття, всі шукання, всіляко стимулював їх, тільки намагався утримати од крайнощів. Це, останнє, мабуть, підказував досвід, вік — адже й сам був з ентузіастів, ще й зараз кипів і горів на тому пекельному вогні. Проте з роками він навчився оцінювати людські можливості. Молодості часто здається — вона все може. То не так. То буяють фізичні сили. Не раз вводять в оману. Іноді навіть підмінюють талант. А розум завжди повинен відчувати кордон, відчувати простір, який можна забудувати й не розкидати цеглу по пустирях. Середина, золота середина — це зовсім не посередність. Крайність — вона приваблює, збуджує, але часто обманює. Молодість любить крайність, і це добре, бо намагається розбудувати якомога далі, але все ж межу повинен вказувати досвід. Цього, звичайно, не розуміли, та ще й не могли розуміти його молоді колеги.
Крім того, суперечка почала прибирати для Дмитра Івановича небажаних обрисів. По-перше, вона виникла довкола його слів, а по-друге, хоч і знову ж до певної міри, предметом її був він сам. Недарма хтось щойно сказав: "Дмитро Іванович, як завжди, хоче знайти золоту середину". Певно, дехто з них думає про нього як про середню людину. Середню людину — волею, характером і здібного науковця. Це його майже не ображало, з цього приводу мав свою думку. Він мислив приблизно так: подвиг — це зблиск, це жертва, він викликає захоплення, він завжди на видноті, а чесно прожите життя — людина не кривила на всіх життєвих шляхах, нікому не перейшла доріг, і, може, вона нічого не досягнула, тільки жила правдою, приносила суспільству користь — хто помітить? І не буде їй пам'ятника, та й за віщо пам'ятник — за те, що не робила підлоти? Щоправда, він себе до таких людей не зараховував, але вважав, що стоїть недалеко від них.
З погляду поступу наукового Дмитро Іванович не був середньою людиною.