Мов лоза, падають вороги під страшними ударами, бойові коні топчуть трупи найманців. Козари подаються, ось вони не витримують, і мізерні залишки їх скачуть до воріт, рятуючи своє життя. Ратибор покинутий напризволяще. Він безтямно дивиться, як тане під мечами яровитів його сила і міць. Сльози люті і відчаю ллються по зелених щоках, руки стискуються в безсилій ненависті.
— Гей, підійми меч, батьковбивця! — пролунав грізний голос.
Перед Ратибором — Святобор. Священним вогнем палають його очі, в руках — меч Києва.
— Колись ми змішали кров свою! — невблаганно веде річ молодший брат. — Тепер хай розсудить нас та кров! Батько і ненька хай стануть на боці правди!..
Дзвонять мечі. Коротким і страшним був двобій. То ж не тільки рука Святобора тримає меч Кия, то прокляття матері, дух батька, мука народу, страждання замучених — все вкладено в дзвінку, караючу сталь.
Мов блискавиця, впала криця на голову зрадника і розкраяла його навпіл. Заіржав чорний кінь жалібно, кинувся геть, а мертвий Ратибор гримнувся на камінь майдану.
А Святобор вже біжить по сходах до кам’яного ідола, розрізує пута, звільняє Ружу, цілує її. А рядом з ними кричить-заливається плачем малий Святобор. Батько бере його на руки, підіймає вгору, щасливо сміється.
— Кричи, синку! Кричи! Воля прийшла на землю яровитів!
— Воля! — реве юрма, і тисячі рук, ніби слаутинська хвиля, колишуться над майданом.
— Воля! — відгукуються лівобережні простори, і луна котиться понад полями, лісами, лугами, несучи радісну вість родам яровитів.
А Глиця вже протискувався крізь юрму до Святобора, витирав на ходу сльози щастя, стримував рукою шалений стук серця.
Співай, серце, співай! Воля усміхнулася яровитам! І в тому всьому є велика частка труда Глиці, його безсонних ночей, його мук, пристрасті, серця і душі.
На майдан дружинники несли статую Світовида, співаючи хвалу, встановлювали її на старе місце, розпалювали вогнище, а на нього розкладати багаті дари…
Глиця знав — ще тяжкі будуть в майбутті шляхи, ще багато мук і злигоднів витерплять сини Світовида, відбиваючи грудьми своїми навали напасників… Та все ж грядуще вже не страшило їх! Вони сміливо, відважно, нестримно підуть йому назустріч, проти бурі, проти невідомих небезпек, зберігаючи серед важких випробувань в серцях своїх частку животворного вогню батька свого — осяйного Яр-бога…
А Славута гримів урочисто-переможно, на гребені темно-синіх хвиль творив дивну легенду і ніс її в грядущі далекі віки, до своїх нащадків, розповідаючи високим горам про великий подвиг дітей своїх…