Коли нідерландські селяни, піднявшись багатотисячними натовпами, написали на своїх знаменах "хліб і сир", ті, проти кого йшли ці селяни, знали, що голодний народ вимагає "хліба і сиру" у тих, хто його має з лишком і здобув, несправедливо віднявши шматок у безсилого. У Шпейєрі та прирейнських провінціях добре розуміли те, чого добивалися народні маси, які виставили на своїх знаменах селянський чобіт. "Бідняк Конрад" добивався того ж, чого й селяни у Нідерландах і у Шпейєрі, чого добивались маси народу, що зібрались навколо відставного солдата Ганса Мюллера з його червоним плащем і у кривавого кольору шапочці; навколо двірника Георга Метцлера і навколо Геца Фон-Борліхінген — залізна рука. Хоч вождів цих стотисячних народних зграй і називали "пророками вбивства і бісами розбійницьких зграй", хоч зляканий Лютер і громив їх своїм посланням "проти вбивць і розбійників селян", хоч врешті ці народні рухи закінчились тим, що там замордували кривавими муками одного народного вождя, там поклали на місці до сімнадцяти тисяч трупів народу, там до двадцяти тисяч, караючи бунтівників "не тільки ранами, а й скорпіонами" і перетворюючи квітучі і велелюдні краї у пустелі, — однак те, чого добивалися ці люди, рано чи пізно дісталося отримати дітям та онукам загиблих під час кривавих смут, і в результаті виходило, що недаремно лилася кров і смерть сотень тисяч народу була не безплідною.
Того ж самого, по суті, добивалися, якщо не для себе, то для своїх онуків і правнуків, і ті, видимо, люті і дикі люди, голови яких стирчали на кілках, а ноги і руки вивішувалися для всенародного огляду, хоч при політичній недалекоглядності своїй і загальній нерозвинутості, вони іноді помилялися і не завжди їхня пика колола тих, кого слід. Різниця лише в тому, що там, у Європі, це почалося раніше, як і вся Європа раніше від нас почала жити історичним життям, а у нас в загальному повільному поступальному русі до політичного і громадянського розвитку, запізнились і народні рухи.
Як би там не було, та загибель Чуприни та його зграї не зупинила гайдамаччини. Загальний народний вибух продовжував підготовлятися, а до того часу окремі зграї, під керуванням таких же сміливих, як Чуприна, ватажків, продовжували тривожити ситих, безтурботних панів, нерідко залишаючи по собі згарища і руїни.
В історії гайдамаччини цього часу видається ще одна помітна постать — це ватажок Чортоус.
Не минуло й двох років після поразки зграї Чуприни в ялтушківському лісі, як почали ходити на Волині чутки, що сильна гайдамацька зграя вийшла з-за ріки Синюхи, пограбувала різні панські маєтки у київському воєводстві, заглибилась далеко у Полісся і повертатиметься через Волинь. Але де вона з’явиться з лісів і зарослів на полях і яким саме шляхом йтиме — ніхто не знає. Загальний жах поширився поміж мешканцями через ті чутки. З кожною милею від Рівного до Полонного вони ставали страшнішими і страшнішими. Тільки й мови було всюди, що про гайдамаків. Там бачили якихось підозрілих людей, чи то бродяг, мабуть шпигунів гайдамацьких; в іншому місці розповідали, як гайдамаки спалили дім з господарем і всім його сімейством. В овруцькому повіті, вони ніби-то перетворили на попіл ціле містечко, а євреїв вирізали до єдиного. У мозирському пограбували костьол і кілька упіятських церков, а ще десь вдерлися у монастир, спалили монахів і розпороли їм жили. І з кожним днем сили гайдамаків у цих розповідях збільшувались, так що їх вже нараховували, мабуть, удесятеро більше, ніж їх було насправді. На дорогах безперестану зустрічались шляхта і євреї, які перевозили дружин, дітей і краще з рухомості у міста та невеликі укріплення у магнатських маєтках, де вони сподівались знайти який-небудь захист.
Словом, явище було таке саме, як і в пугачівщину, коли дворяни бігли у міста, а воєводи, воєводські чиновники і канцеляристи бігли з повітових міст у губернські і разом з тим тягнули з собою казну, щоб віддати її під міцну охорону комендантів і обер-комендантів.
У Рівному було досить надвірного війська. Та чутки так налякали магнатів, що князь Любомирський, боючись, що гайдамаки не заволоділи Рівним, де не було укріплень, вирішив, для більшої безпеки і спокою, перевезти свою вагітну дружину у Полонне, де був укріплений замок. Інший Любомирський, Антоній, перебував на той час з дружиною у своїх сандомирських маєтках, і тому, на пропозицію Мартина Любомирського вирішив шукати захист в укріпленнях Полонного. Він рушив з Рівного у супроводі численного конвою рейтар і козаків, а піхоту послали уперед. У славутських лісах зустрів князя і княгиню молодий Любомирський, Мартин, переможець ватажка Чуприни, з сильним загоном війська і чотирма гарматами, з яких під час перепочинку у лісі, наказав для забави княгині розтрощити кілька сосен. Діставшись благополучно Полонного, вони застали усі заїжджі двори і міщанські дома наповненими шляхтою, яка зібралась туди з близьких і далеких околиць, шукаючи прихистку у фортеці.
Але довго не було відомо напевне, куди повернули гайдамаки. Посилали розвідувати євреїв, та вони поверталися ні з чим, бо хоч їх і спокушувала багата нагорода, яку їм обіцяли, та побоювання потрапити до рук гайдамаків придушувало навіть жадібність до грошей.
Врешті князь Мартин Любомирський вислав вісім вірних і моторних козаків, давши кожному по десять червінців на дорогу, і обіцяв дати вдесятеро більше тому, хто привезе правдиві звістки про напрям руху і сили гайдамаків. Козаки відправились кожний у свій бік, і довго не було про них ні слуху, ні духу. Врешті четверо повернулись ні з чим. Шляхта, зібравшись у Полонну, будучи змушена дорогою ціною платити за незручні приміщення і непридатні харчі, почала вже ремствувати, що її годують байками, що якби гайдамаки і були де-небудь, то мали б вже повернутися у свої кубла, тому стала роз’їжджатися по домівках. У цей час двоє з висланих козаків Гладкий і Лобода, повернулись з розвідки. Їх відразу представили князю Мартину Любомирському. Обидва прийшли пішки, у селянському одязі, і принесли такі вісті:
Довго і важко по одному пробирались вони лісами і непрохідними місцями. Врешті випадково зустрілись біля одного хутора у глухому бору біля струмка і тільки там отримали правдиві звістки про гайдамацьке становище від старого пасічника. Старий знався з гайдамаками, а козаки вдали з себе таких, що теж хочуть пристати до молодців. Він і наставив їх, як до них пробратися, і як він їм сказав, що гайдамаки купують коней, то вони повернулись у містечко Звяхло і, помінявши там свій козацький одяг на селянський, купили за гроші, дані їм князем Любомирським, ще по одному коню і вже знайомими "манівцями" (напрямки) рушили до гайдамацького кубла під виглядом парубків, які привели коней на продаж. Гайдамаки стояли від Полонного милях у десяти посеред дрімучих лісів в урочищі Обозовище. Козаки-шпигуни застали вже там своїх товаришів-козаків Кирила Ласуна й Івана Ворона, також відправлених на пошуки. Ті прикинулись, ніби пристали до гайдамаків, і робили вигляд, що незнайомі один з одним. Особливо Ласун сподобався гайдамакам і жив з їхнім старшиною запанібрата. Він ходив у золоті і сріблі, ніби якийсь вельможа. Тай й на всіх гайдамаках вони помітили золоті паски, червоні суконні кунтуші, шовкові жупани і соболеві шапки, а зброя у них така дорога, що й турецький паша не посоромився б носити збоку. Гладкий і Лобода продали їм своїх куплених коней з сідлами. Гайдамаки заплатили їм за них щедро. Ворона намагався триматися від них подалі, щоб не викликати підозру, придивлявся збоку, погладжував вуса і зрідка підморгував їм, насупивши брови. Але Ласун допомагав торгуватися при продажу коней, пив могорич і просив їх ще привести коней із сідлами, а між тим крадькома шепнув Гладкому і Лободі, що ватажок Семен Чорноус досі не зібрав усіх своїх молодців, розісланих за здобиччю, яких у нього чоловік триста з лишком, що поки з’єдналися лише два загони, а двох других дожидають, що вони через два дні виступлять звідти дві милі далі, в урочищі Мазепина Могила, де був призначений збір усім зграям. Звідти вони планували пуститися далі шукати щастя. Ласун звелів Гладкому і Лободі летіти птахом і повідомити князю Любомирському таємно, щоб усі були готові і тримали ногу у стремені і ні з ким би не говорили, тому що у гайдамаків скрізь шпигуни. Коли ж гайдамаки перейдуть до Мазепиної Могили, то Ласун обіцяв залишитися з ними, щоб їх обманювати, а Ворона втече і проведе військо польське прямо до гайдамаків.
Почали готуватися до походу, нікому не розголошуючи мети цих приготувань і чекаючи прибуття Ворони. Гладкий і Лобода були нагороджені, і їм звеліли до часу сховатися. Та ось на третю добу, опівночі, з’явився біля брами Полонного гінець на стомленому, загнаному коні і вимагав, щоб його негайно пропустили до замку. То був Ворона. Та його важко було впізнати: він був у багатому кунтуші з рубіновими гудзиками і з гайдамацькою зброєю. Вартовий офіцер, за попереднім розпорядженням, відразу відвів його до вартівні, куди невдовзі прийшов і князь Мартин Любомирський. Вклонившись князю у коліна, Ворона почав розповідати, що коли другого дня після прибуття до Мазепиної Могили прийшла до табору друга зграя, він, скориставшись загальним гамором і метушнею, пішов від гайдамаків, не будучи ніким помічений і переслідуваний. Ворона додав, що треба поспішати через те, що наступного дня і решта гайдамаків приєднається до ватажка, а через кілька днів вони виступлять у степи, до Костянтинова, на який мають намір напасти серед біла дня, пограбувати і запалити, тому що відчувають себе достатньо для цього сильними. Нинішнє становище їх заросло молодим бором і є досить просторим. Але оточити їх можна, тому що становище розташоване на острові, оточене рікою і грузьким болотом, через яке не пройти ні людині, ні коню, ні собаці. Ворона говорив, що треба взяти із собою хліба та інших припасів днів на чотири, оскільки він обіцяв вести військо лісами і зарослями, і тільки одного разу переходитимуть село, аби переправитися там через Случ. Піхоту і гарматників треба везти підводами. Гайдамаків підбадьорила удача, тому вони не дуже обережні, бо ніхто досі і в очі їм не зазирнув; а між тим їхні шпигуни, які були і в Полонному, донесли їм, що укріплюють замок, що їх бояться, і тому гайдамакам і на думку не спаде, щоб хтось здумав шукати їх.