Шляхів, як дістати листа з скрині, я не бачив. Тільки випадок міг допомогти мені, але надіятись на випадок я не мав права.
Мене пойняв такий розпач, що я не спав цілу ніч, але нічого придумати не міг. Єдиний вихід — їхати на ставки, простежити за злодіями під час їхнього побачення.
І ось ми з Сіреньким подалися на "об’єкти".
Саме почалося виловлювання мальків коропа з нерестових ставочків. Я дивився, як спускали воду, і коли коропенята залишалися всі в маленькій канавці, їх виловлювали сачками з тонесенької матерії, яку називають газом. Коропенят, або ще — сьоголітків, рахували стаканами. Мені цікаво було дізнатися, яке потомство залишила одна коропиха... Сто тисяч штук! Чудово!
Сіренький смикнув мене за бік:
— Скоро дванадцята година!
Я нервово бив себе хвостом по ребрах, часто облизувався, важко дихав.
— Заспокойтесь, прошу вас,— благав мене Сіренький.
— А чим ми допоможемо, чим ми запобіжимо лихові? — сказав я і поплентався за Сіреньким до місця зустрічі злодіїв.
Ми сіли в траві і чекали, поглядаючи на сонце. Коли воно стало на обід, з’явився Пуголовиця. Він прийшов сюди не од ставків, а прямо з висілка, щоб робітники не побачили, що він ходив на шосе. Незабаром з’явився і Ракша, без машини.
— Сьогодні вночі,— пошепки промовив Ракша.
— Давай! — згодився Пуголовиця.— Я думаю, що найкраще буде о другій ночі.
— Згода. Ось тобі те, що ти просив.— І Ракша дав Пуголовиці дві пляшки горілки.
— Оце добре! Я вже сказав своїм, що у мене сьогодні іменини...— зареготав той.
Я слухав цю змову в якомусь заціпенінні, але раптом мене осяяла думка.
— Еврика! — вигукнув я.— Я викрию їх! Мій план затягне мотузок на шиї злодіїв! Іди, Сіренький, додому і не спускай очей з Пуголовиці, а я... У мене виник план "Блискавка"...
Я кинувся слідом за Ракшею, який простував по шосе. Коли він сідав у свою автомашину, я плигнув у кузов і поїхав з ним.
В дорозі, хоча й їхали ми з півгодини, я не хотів марно гаяти час і віддався філософським роздумам.
Навіщо людина п’є горілку?
Виявилося, що знайти відповідь на це питання було дуже трудно, бо я не бачив ніяких логічних мотивів, що спонукають вживати алкоголь.
Випивши горілки, людина робиться дурнішою. Ця істина настільки очевидна, що доводити її нічого. Але ж людство в цілому і кожна людина окремо прагнуть стати розумнішими! Як розв’язати цю суперечність?
Дехто каже, що, випивши, людина веселішає. Але ж це веселощі дурня! Хто не бачив усмішки п’яного? Він сміється без усякої причини, як сміються лише дурні!
Дехто каже, що людина інколи п’є з горя, щоб забути горе. Але це — лазівка для п’яниць, бо ж, перше ніж випити "з горя", людина має звикнути до горілки...
Розмірковуючи отак, я не міг знайти ніяких поважних причин до вживання горілки.
План "Блискавка"
План "Блискавка"! Він з’явився зовсім несподівано. Але це тільки так здається. Коли весь час думаєш, шукаєш, б’єшся над розв’язанням складного завдання, то часто-густо рішення приходить тоді, коли ти вже втратив всяку надію. Очевидно, й план "Блискавка" був наслідком безсонної ночі.
Ми приїхали на околицю міста і спинилися біля маленького будиночка, в якому жив Ракша. Я попростував за ним у двір і, озираючись на всі боки, причаївся коло паркана. В кімнату я спочатку боявся заходити, але, побачивши, що вікно відчинене, зайшов і сховався під ліжко.
Ракша обідав, а я, хоч як мені хотілося їсти, анічичирк. Після обіду він відпочив годин зо дві і нарешті зібрався їхати.
— Сьогодні вночі — сказав він жінці на порозі.
— Ой, кинув би ти це... Навіщо воно тобі? — сумно промовила дружина, і я враз відчув до неї симпатію.
— Годі! — суворо сказав чоловік.— Гляди ж, якщо не вернусь, кинь листа у поштову скриньку.
— Та знаю...— зітхнула жінка.
Я простежив за її поглядом і побачив краєчок конверта, що виглядав з-за дзеркала на комоді.
— Фу-у-у! — зітхнув я на повні груди.— План "Блискавка" буде виконано!
Мій лист запакували в скриню. Я візьму Ракшин лист і вкину його до поштової скриньки. Як я не додумався зробити це раніше? Не довелось би мучитись з писанням. Та, як слід порозмисливши, я прийшов до висновку, що добре зробив, що написав листа, адже я навчився писати, а це ще знадобиться в житті! Правда, я не збирався займатися літературою, таж уміти писати треба не лише письменникові.
Я зайшов під ліжко непомітно і тепер боявся налякати хазяйку своєю несподіваною появою. Скориставшись з того, що вона забігалась, проводжаючи хазяїна, я вислизнув надвір.
За будиночком цвіли яблуні і груші. Ніжний аромат наповнював усе навколо, гули бджоли, зеленіла трава, цвірінькали птахи, собаки у дворі не було... Мене так тішила святкова природа, що на очах виступили сльози зворушення.
"Як гарно навколо!" — подумав я і в цю мить почув шепіт Ракші:
— Дурна! Гроші! Гроші — це все!
— Боже! Який примітив! — похитав я головою.— І це людина!
Настрій мені було остаточно зіпсовано.
Коли клацнула клямка хвіртки, я сміливо попростував до хати.
— Господи! Яке страховище! — сплеснула руками жінка, побачивши мене, але я прошмигнув біля її ніг і сховайся під ліжко. Сидячи тут минулого разу, я помітив нору, але не полював, щоб не звернути на себе увагу. Тепер я сів біля нори, і за десять хвилин в моїх пазурах була миша.
Я виліз з-під ліжка, кинув здобич на підлогу і глянув на хазяйку. Все! Стосунки між нами були налагоджені.
Через півгодини я спіймав ще одну мишу, а через годину третю. Захопленню хазяйки не були меж, а я тільки поблажливо посміхався.
Увечері, скориставшись з того, що хазяйка вийшла з хати, я витяг листа із-за дзеркала і поклав під ліжко. Хвилину я прислухався, стримуючи внутрішнє тремтіння. Ні, хазяйки не чути. Тоді я схопив листа в зуби і виніс його надвір. Тут я побачив цеглину і засунув під неї листа. Серце мені несамовито калатало. І це зрозуміло. Коли б жінка побачила мене з листом, план "Блискавка" зазнав би такої ж долі, що й план "Вибух".
Віддихавшись, я сховався у бур’яні. В кімнату я вже не рискнув заходити, бо боявся, що замкнуть двері і зачинять вікна на ніч. Тим більше, Ракша, від’їжджаючи, наказував:
— Гляди, щоб не забула зачинити вікно на ніч!
Тривога не покидала мене. Щоб заспокоїтись, я виліз на дах, тут повітря було більше, і я відчув себе краще. Конверт синів з-під цеглини, і, хоч я знав, що люди у темряві не бачать, мені весь час здавалось, що жінка помітить конверт. Тільки тоді, коли вона замкнула двері, я став дихати рівніше.
Швидше б кинути листа в поштову скриньку! Але ще рано, по вулиці ходили люди, проїздили автомашини. Я сидів, прислухаючись до звуків. Минали години. Місто поволі засинало...
Пора! Я зстрибнув з даху, взяв листа в зуби, переплигнув через паркан і подався до поштової скриньки. Вулиці передмістя тихі. Але ці тихі вулиці мають свої мінуси — тут можна натрапити на собаку, на п’яного або на закохану пару. Сторожко прислухаючись до кожного шереху, я біг вулицею, а серце, здавалось, ось-ось вискочить з грудей.
На моє щастя, поштова скринька була недалеко. Я всунув листа в щілину і зітхнув на повні груди. Нарешті! Останню кнопку плану "Блискавка" ввімкнуто!
Я повільно попростував до Ракші, щоб простежити, куди він везтиме крадену рибу. Я знову зліз на дах і, вмощуючись спати, з задоволенням подумав: "Дорого ж ви заплатите за цю рибу!"
Але сон не йшов. Я уявляв ставок, чудових красунів коропів, яких так уважно відбирали на розплід, уявляв пики браконьєрів — вдоволені, хижі, огидні, і мені так ставало погано на душі, що хотілось плакати. Тоді я згадував про лист, вкинутий у поштову скриньку, і настрій мені трохи кращав.
Десь перед світанком загурчала автомашина, але не спинилась біля Ракшиного двору. Через якийсь час машини пішли одна за одною, а Ракші все не було. Нарешті а зметикував: "Навіщо йому завозити рибу додому? Щоб хтось побачив?"
Мене вихором змело з даху. Я вибіг на вулицю і, стрибнувши на першу автомашину, що йшла в напрямку нашого висілка, поїхав додому.
Що там діється? Чи не придумав чогось Грей?
Коли ми проїздили біля ставка, я сплигнув на землю і подався до садиби нашого рибгоспу.
План "Легенда"? Hі!
У рибгоспі щось сталося. Серед двору стояла чужа "Побєда", біля контори товпилися люди, коло дверей комори стояв вартовий з рушницею. Серце мені радісно закалатало. Мій лист уже надійшов!
Я пошукав очима Сіренького і, не знайшовши, попростував до кабінету директора, де теж стояв вартовий з рушницею. Мені захопило дух. За столом сидів старшина міліції, перед ним — Ракша.
Директор, старший вартовий і Сіренький сиділи біля старшини і допомагали йому допитувати злодія.
— Наслідки мого плану "Легенда",— промовив Сіренький, показуючи на спійманого Ракшу.
— Що?! — витріщився я.
— Коли ви поїхали, кинувши мені незрозумілі слова про свій план "Блискавку", у мене виник план "Легенда". Як бачите, він спрацював непогано!
— Це наслідок мого плану "Блискавка"!
— Слідство починається. Послухаємо. Я певен, що це результат мого плану.
— В чому ж він полягав? — холодно спитав я.— Просто, як все геніальне! Ми забули про одну річ. Існує легенда, за якою, коли кіт або кішка перейде дорогу людині, то тій не пощастить. Я вирішив скористатися з цієї легенди і перебіг дорогу Пуголовиці, а потім — Ракші. Зробивши це, я спокійно пішов спати. І от наслідки!
На якусь мить у мене ворухнулась заздрість, що Сіренький так легко і так дотепно знайшов засіб боротьби з ворогами, але тільки на мить. Уже через секунду, закликавши на допомогу свою свідомість, я сказав Сіренькому:
— Ой, Грей! Який же ти наївний! Це звичайний забобон, якому вірять лише старі бабусі і шофери. Послухай, що я зробив,— і я стисло розповів про всі нічні події.
Та Сіренький затявся. Ми трохи посперечалися і вирішили послухати допит, щоб з’ясувати, чий же план спрацював. Тим часом міліціонер допитував Ракшу.
— Звідки ви знаєте Петренка?
— Я підвозив його якось на автомашині і познайомився...
— І ви йому запропонували покрасти коропів? Покрасти державне майно?
— Ні, це він мені запропонував. Сіренький штовхнув мене під бік:
— Чуєш?!
— Ви знаєте, що риба, яку ви намірялися покрасти, племінна, призначена для розведення і зариблення Дніпровського моря?
— Ні, не знав.
— Може, й Петренко не знав? — вкинув слово старший вартовий.
— За Петренка не скажу,— ніби не помічаючи глузування, відповів Ракша.
— Ага, не знали...— промовив міліціонер і, допитливо глянувши на Ракшу, несподівано спитав: — Ракша, вас уже раз спіймали на крадіжці державного майна?
Я чекав, що злодій знітиться, але він відповів цілком спокійно, навіть зухвало:
— То інша річ.