Він був вдівцем. Через такий вибір впала на Трахтенів велика честь, з чого особливе дуже раділа Трахтенова жінка Рухля. Вона була дуже мари-морайна, ходила з оголеною мов коліно головою і носила шовковий чипчик прикрашений нашивками із перлин. Вона вважала для себе за велику честь стати тещою рабіна, а за найбільше щастя для Етлі бути рабінкою. Натомість Хаім так дуже цим не захоплювався, бо знав, що Етля при своїй красі, образованию і гарнім посагу знайде доброго жениха. Але коли його жиди присіли і засватали рабінови, то хай буде і рабін. Це також добрий жених, а жадна ра-бінка ще з голоду не вмерла. А така родинна сполука між правовірними жидами також значить богато.
Отак він собі думав.
Етля мусіла перепинити науку у Львові і вертати до дому. Ці гоімські науки нічого не варті, а їй треба перейти науку жидівську і навчитися того, що їй, як жінці правовірного цадика, треба знати, її чоловік занимає таке важне становище у релі-гійносуспільному життю жидів, а його жінка не може бути звичайною жидівкою, але мусить приміни-тися до свого чоловіка.
Хаім привіз Етлю зі Львова фірою, а до дому при-ймив старого досвідного маламеда Шльойму і держав його у себе. Він мав навчити молоду жидівку талмудських мудрощів та викурити з її душі все погане,' чого вона набралася у христіянській школі. Це було Етлі не понутру. Вона привикла у христіан-ській школі вчитися чого иншого і вчилася добре. Вчилася живого, а тепер заставили її вчитися мертвеччини так дуже відсталої від теперішнього життя. Вона вчилася ще дитиною єврейського письма, та згодом богато з цього забула і маламед мусів зачинати все наново. Впрочім хочби вона це все ще до тепер тямила, то цего було за мало для жінки рабіна. Вона вчилася тепер неохотно. Та старий Шльома йшов старою втертою методою і поборював нехіть своєї учениці невсипучою опірністю по-втаряючи аж до утоми, аж до охриплення одно і це саме так довго, доки учениця цього собі не затямила. Поступу над її наукою мав наглядати рабін з міста і казав з часта хочби раз на тиждень привозити Етлю до себе. Дівчина зразу не вдавала собі справи з цього, чого від неї хотять і до чого її призначують. Говорили їй, що вона має вийти заміж за рабіна тай більш нічого. її серце не знало ще любови і цим питанням, яким має бути її чоловік і якого вона бажалаби собі, вона не турбувалася. Аж одного разу приїхав на кобилячу голову пан рабін. Приїхав з великою парадою, як пристало на такого достойника, в товаристві кількох поважних жидів хаситів. Вони вважали собі за честь і обовязок його супроводжати. Він приїхав до Хаіма Трахтена на обговорини і хотів при цім подивитися на свою вибрану "кале".
Хоч пора була погідна і тепла, він носив на голові шапку рамовану кунячим футром. Одягнений був в святочний атласовий жупан, оперезався шовковим вузеньким поясом. Коли поли жупана розходилися, видно було білі шнурочки, понашивані до ка-мізельки. Відтак короткі по коліна штанці, а далі білі панчохи і патинки.
Та мимо свого важного становища і гарного богатого одягу він був такий, що дівчині не міг подобатися. Він був низький, широкоплечий, з невеличким животиком. На плечах у його сторчала велика мов гарбуз "розумна" голова, вкрита рудим низько стриженим волоссям, від котрого звисали поперед вух довгі, гарно закручені пейси.
Лице округле, жовтаве, густо вкрите веснушками. На лиці ріденька борода і невеличкі, мов мишачі хвостики, вусики. Очі сірі скриті глибоко в голові, але бистрі і хитрі, брови білі, а носик маленький, мов бульбянка, туби грубі і слиняві.
Хаім приняв гостя з великою пошаною. Про цей приїзд довідалися жиди, з сусідніх сіл і зараз усі і малі і великі поприходили та поприїздили поглянути на святого чоловіка та добути від його благословення. Його посадили на почотному місці і засвітили на столі перед ним у шабасових ліхтарах для вшановання дві свічки. Тоді Хаім привів за руку дочку показати рабінови. Маламед сказав врочистим голосом до Етлі, що вона доступила великої ласки у Бога, бо судьба призначила її бути жінкою отсего святого чоловіка, великого, мудрого, глибоковче-ного, богобійного цадика.
Святий чоловік дивлячися на таку вродливу кралю, блиснув очима мов кіт, якому миш показали, зацмокав губами, аж йому дуще заслинилися. Етля була справді гарна дівчина, вісімнайцяти літ. У неї струнка не висока стать з високими гарно витонченими дівочими грудьми. А до цього її гарна розумна головка з подовженим лицем смаглявої легенько румяної цери, чорними великими бровами, очима і волоссям, гарним носиком і малиновими усточками. У неї було рівне високе чоло, що вказувало на велику інтелігенцію. Волосся заплітала в дві грубі коси. Тепер приличности і смиренности ради вона скрила цю буйну дівочу косу під хустину. Та волосся не повинно бути для рабіна цікаве, бо зараз по весіллю обітнуть цю косу із ритуальних причин і обстрижуть голову по при саму шкуру.
На Етлю зробила особа рабіна цілком инше вра-жіння, як цього жиди сподівалися. Зразу вона була цікава побачити свого наміченого мужа, коли їй сказали, що він приїхав. Думала, що це буде справді якийсь чоловік, на котрого можна поважно дивитися. Та тепер побачивши на почотному місці за двома, горючими у срібних ліхтарах, свічками таку мацапуру, та почувши врочисту співучим голосом вимовлену промову маламеда, вона станувши перед рабіном, коли нагадав, що це намічений для неї муж, розсміялася йому в вічі, вирвалася із батькової руки і втікла аж до огорода, де скрилася між коноплі. І тут ще довго сміялась якимсь нервним сміхом, котрого не могла вгамувати. Вона затискала собі рота рукою і сміялась, аж їй слези в очах станули.
Усьо сталося не програмово. Бо на промову мав щось відповісти рабін, а опісля Етля мала сказати кілька єврейських слів, котрих навчив її маламед. Вона мала при цім вклонитися низенько рабінови і ждати доки він ще дечого до неї не заговорить, або скаже їй відійти. А тимчасом молода дівчина на вид такої смішної фігури розсміялась в голос і вже було по церемонії. Рифка заломила в одчаю руки, а жиди вайкнули з обурення. По такім зневажливім привітанню міг рабін обидитися і поїхати собі геть. Та такого смачного куска не хотілось йому покидати. Він пояснив присутним, що вона ще дуже молода і треба над нею попрацювати, а певно позбудеться гоїмських примхів, а маламед обіцяв врочисто, що цього певно доконає, зробить з неї правдиву дочку Ізраіла, що буде достойною жінкою великого цадика. В Рифку аж душа вступила почувши таке, аж руки в гору піднесла, бо їй вже здавалося, що всі надії бути тещею рабіна, пропадуть.
Тепер стали Трахтени приймати гостей. Знатніших посадили при столі, а рабін сидів окремо. Жиди, що стояли в сінех і довкруги коршми, почували себе щасливими, коли Хаім давав їм по кускови хліба з ра-бінського стола.
По цім пирі, який після наших поглядів про гостинність, не був зівсім величавий,— мусів рабін при-нимати інтересентів, давати ради і благословити.
Над вечером рабін від'їхав, а доперва тоді Етля зважилась вилізти з конопель і піти в хату. Вона бу-лаб і з голоду вмерла, а другий раз рабінови не показалася. Наймичка Ханя піднесла їй тайком дещо перекусити.
Рифка побачивши її стала на неї сварити, лаяти, та штовхати по жидівськи кулаками. Аж батько у це вмішався і оборонив дівчину від стусанів. Етля каже крізь сльози:
Ви справді хочете мене видавати за цього шім-панса в атласах?
Вус гайст шімпанс? — питає Рифка мала-меда.
— Ех вайс ништ. Епис гройс мис дус зан (певно щось великого).
Етля від разу перестала плакати, бо її страшно смішно стало.
— Шімпанс це є така малпа,— каже сміючись із свого дотепу,— малпи є ріжні, але цей ваш цадик на шімпанса похожий...
Маламед цим дуже обурився. Рифка вайкала і ломила руки, а Етля ще дуще сміялася.
Рифка товкла їй перед носом кулаком об кулак:
Ти виродна дочко, ти мене в могилу заженеш, ти стягнеш на нашу голову Боже прокляття... ти...
Штіль! — крикнув Хаім поморщивши брови, і вийшов з хати.
Маламед бачив, що буде мати богато праці з цьою упірною мов коза, шикси... А ця наука мала трівати цілий рік.
І так справді було. Етля начеб нарочно хотіла цей речинець проволочи і вчилася не радо. Повтаряла за маламедом слова наслідуючи його співучу інтонацію, з чого хотілось їй дуже сміятися, але при цім думала об чім иншім і нічого її голови триматися не хотіло. А як лише наука скінчилася, вона пряталася у який затишний куток, найкраще в огороді в коноплі, або між фасолю і читала Шілєра, Лєсінга, Гайне. Це розумієся були книжки єретицькі, заборонені і з ними мусіла вона скрива-тися. Усі книжки, які собі привезла зі Львова, вона сховала у одної своєї товаришки в місті і брала по одній до дому.
Наука, за яку її тепер заставили, мала так довго тревати, доки вчений маламед, а за ним і рабін з міста не скажуть, що вона вже настільки знає, що може стати достойною жінкою цадика Мозеса Зільберштока, сина Арона, сина Авраама і т. д., хто зна чи не з коліна Лєві.
При такій роботі застав її того четверга Андрій, коли хотів продати її батькови пшеницю і три штуки рогатої худоби. Андрій пустився виходити до сіней, як стрінувся з Хаімом на порозі. По привитанню приступили зараз до діла. Хаім сказав, що завтра пришле до Заріча свого шітера (спільника) і він купить худобу, а гроші — то Хаім заплатить на другий четвер, як Андрій туди переїздити-ме до міста. Згодилися і за пшеницю. На прикінці розмови Андрій хоч як спішився, не втерпів, щоб не спитати, хто є ця панна в другій кімнаті і чого вона так співає:
— Це моя найстарша дочка Етля. Ви її певно не памятаєте, як вона перед кількома роками тут жила. Вчилася кілька літ у Львові, а тепер вернула до дому, бо засватана за рабіна.
Це сказав Хаім з гордістю в голосі начеб хотів сказати: у нас бачите так, ми не Що будь...
Дай Боже в добрий час,— каже Андрій,— та що вона там так виспівує з цим старим жидом?
Вона не співає, а вчиться з ученим маламе-дом, якого я нарошно для неї спровадив...
Та кажете, що вона кілька літ у школі у Львові вчилася...
Це що иншого. Вона там вчилася науки світської, а не вчилася того, що треба знати жінці рабіна. Такою не може бути перша ліпша жидівка, то мусить бути раритна дівчина...