Мовляв, є хлопчик з гусаком. Хлопчик, який виймає дерево з ноги. Є навіть хлопчик, який пісяє. А в них буде па колгоспній площі хлопчик з бичком. Прототипом послужить Гриша Левенець з його бичком. Це вже вирішено безповоротно. Вилити можна з бронзи, можна і з нержавіючої сталі. Метал краще передасть пластику живого тіла. Можпа і з мармуру, ало мармур для степової України не характерний. Сприйматиметься як щось чужорідне.
Голосно зробив "хе-хе!" Самусь, решта мовчала якийсь час, бо скульпторова ідея не те що приголомшила людей, а видалася трохи незвичною, щоб не сказати більше.
Все ж дядько Обеліск не міг довго витерпіти, і він не витерпів, спитав з не властивою для нього обережністю:
— А бичок — це ж як? Живий?
— Ну, справжній бичок. Так само, як і хлопець. Та ви можете подивитися. Гриша Левенець, встань, хай товариші...
— Сиди, Грпшо, сиди,— сказав Зновобрать,— ми й так знаємо. Тут пе те. Тут, кажсться-говориться, про символи. Чи бичок — символ нашого життя?
— Все може бути символом при відповідному оформленні,— пояснив скульптор.
— Бичка не водрузиіп,— сказав Обеліск. Скульптор не зрозумів і попросив повторити.
— Кажу: бичка водрузпти не можпа, бо він живий.— Обеліск аж зіпрів од такої недогадливості цього столичного вусатого та бородатого художника.
— Дозвольте! — вигукнув скульптор.— Але ж скульптура зображує здебільшого тільки живі предмети! Неживі — це вже антураж, це пе мистецтво.
— Ага,— присунувся до пього ближче Обеліск.— А що, по-вашому, тако обеліск? Живий чи неживий предмет? І що воно означай?
— Обеліск? Це специфічний зпак... Від древніх єгиптян. Це не скульптура і по мистецтво. Просто зпак, або символ...
— О-о! Чули? — повернувся до всіх Обеліск.— Правильно! І я кажу. Обеліск — це знак, або символ, а символ живіший за все живе! От ми знищимо старе життя як клас і на знак цього водру-зимо в новому селі обеліск. Треба, то змайструємо його самі. Отак, чоловіче! А вже як тобі кортить поставити живе, то водрузи грудь!
— Грудь? — отетерів скульптор.— Яку грудь? Про що ви, шановний?..
— А таку, як люди ставлять. Передову.
— Ви маєте па увазі погруддя, тобто бюст?
— По-твоєму бюст, а по-пашому грудь. Хоч ту ж Сашку, матір Гришка оцього, бери й водружай. Передова доярка.
— Це в мої задуми пе входило,— поважно мовив скульптор.— Я прибув до вас не для спорудження офіціального монумента, а для творчого розв'язання проблеми. І я пропоную вам цілком оригінальне рішення. Хлопчик як символ всемогутності життя, що народжується, і бичок — як ознака колгоспного добробуту і досягнень радянських учених по виведенню високопродуктивних порід.
Ніхто не зважав па Гришу, піхто пе питав про його згоду не то що стати прототипом дивної скульптури, а хоч предметом цієї дивної суперечки, тому всі здивувалися, коли віп протовпився до застеленого червоним сатином столу, за яким сиділи члени виконкому, і неголосно, але досить твердо і вичерпно промовив:
— Не моє діло, що там стоятиме, але ні з яким бичком, апі без бичка мепе там не буде. Бо хто я такий? Вже коли хочете поставити символ нашого села, то поставте трактор і дядька Безкоровай-ного па ньому.
— Тю! Та я не висиджу! — хмикнув Безкоровайпий.— Вже тоді хай Самусь. Він молодший.
— Все правильно! — вмить відгукнувся Самусь.— Можна й посидіти. Молодець, Грилю!
— Трактор — це банально,— скривився скульптор.— Окрім того, хто ж стане ліпити трактор? Вже коли треба, то ставлять справжній трактор на постамент — і без клопотів. Але таких СР-моробних пам'ятників уже повно. До того ж, зауважте, це просто пам'ятник техніки. Без людини. Людина сюди не вписується. Візьміть масу трактора і масу людини. Трактор задавлює. Людина надто мізерна. Вона загубиться в цій масі заліза.
— Як то загубиться? — скипів песподівано для самого себе Гриіпа.— Дядько Безкоровайний загубиться? Та чи знаєте ви...
Він міг би багато сказати скульпторові, але не сказав нічого. Знов пішов на своє місце, а груди йому розпирало щось незбагненне, кортіло не знати й чого, обурення проти скульптора за те, що хотів його виставити па привселюдну ганьбу з бичком, породжувало вперте бажання ось тут одразу прийняти рішення па все життя, заявити, може, й перед усіма про те, що... Про що? Може, що сяде па трактор і покаже, що пе загубиться на ньому, як і Бсзкоровай-ІІИЙ? Може, може...
22
Хоч як прикро, але доводиться обмежуватися в своїй розповіді, бо й життя, по суті, не що інше, як суцільні обмеження. На одні мп пристаємо добровільно, до іпшпх навертаємо себе примусово, і тільки в цьому знаходимо свободу, бо прп вседозволеності свобода не існувала б зовсім, там вмирали б усі бажанпя й прагнення, життя зупинилося б і запанував хаос небуття. Такою закрутистою сентенцією автор хотів попрощатися з скульптором, якого ми більше пе зустрінемо так само, як і його друга архітектора. Але що скульптор, колп нам ідеться про Смачних Кабачечків! З ними теж розлучаємося, навіть пе допустивши їх до мови, бо, як ми самі переконалися, сестри не вельми охочі до балачок і до активних втручань у події. Нам жаль розлучатися зі Смачними Ка-бачечкамп, бо такої краси ми, може, й не спіткаємо більше, красою ж, як відомо, можна перевернути цілий світ. Але паша розповідь вимагає присутності людей енергійних, діяльних, активних, непосидючих, і Смачні Кабачечкп в пій пе втримуються, хоч плач. Щось вони зробили, щось перевернули в душі Гриші "Певенця (пе прямо, а опосередковано, але ж однаково — це зробили вони!), запам'ятаємо їхні повільні очі, їхні оздоблені землею руки, їхні пе-пов горні тіла, мов у молодих україпських богинь, і поведемо свою розповідь далі вже без ппх, спокійні за їхню долю, пе лякаючись навіть Самусевих посягань па цих незвичайних дівчат, яких він у своїй незажерливості розглядав лише як своєрідний сексхарч для вдоволення иотреб нижчого порядку.
23
Що таке переселення? Історія повна туманних відомостей про переселення народів. Враження таке, ніби то там, то там па контипептах виникали самі собою страхітливі казапи і в них варилися, клекотіли племена й народи, а тоді невідома сила вихлюпувала їх з того казана і розжбурювала по всіх усюдах, а у велетенській посудині ще довго кипіло й клекотіло, і валом валили звідти племена і розтікалися по всій землі, займаючи незаселепі місцевості, витісняючи нерішучих аборпгепів, нищачи слабких, підко-рюючи пенокірливих. Хто, звідки, куди й навіщо? З'ясувати це, мабуть, пе вдасться ніколи й нікому, та ніхто й не рветься до встат иовленпя істини, бо кожен, коли його добряче пошкребти, по суті, теж є не чим іншим, як одним з продуктів того великого переселення пародів.
Тепер у пас набуло великого розмаху переселення в пові квартири. Процес радісний, бадьорий, головне ж — масовий. Не встигає чоловік одержати нову квартиру, як мерщій домагається ще. пові-шої: діти ростуть, женяться, народжуються онуки, родина збільшується, а коли не родина, то апетити, амбіції, запити — це вже а кожного індивідуально.
Випадки переселення цілих сіл належать до явищ нощоденних. Селяиикові ніколи ніхто не будував. Навіть рідна держава залюбкп падає йому змогу впявити в цій галузі діяльності все вміння і енергію. Власне, будуванням цих людей пе злякаєш. За життя їм доводилося робити це но галька разів. Війни, стихії, всілякі лиха щедро падали на людей у степах, а найперше, здавалося, на їхні нетривкі солом'япо-глшіяні оселі. То правда, що глина перетрива-ла цілі тисячоліття, що глиняна цивілізація була ще в шумерів, і в парфян, і у вірменського царя Аргішті, та навіть у Вавілоні. Але утримувалася пінна не своєю міцністю, а доступністю й поширеністю, легко відроджувалася, з плином часу втрати забувалися, помічалося все хіба що потерпілими, але їхпіми свідчеппями ніхто не цікавився. Так і в українських стенах. Палилося, нищилося, руйнувалося, само валилося. 1 треба було знов місити глину, ставити сохи, вшивати очеретяні парки, добувати дерева на сволоки, крокви, бантини. Оселі й цілі села відроджувалися, відновлювалися, але завжди па тому самому місці, на батьківському, на предківському, у звичному розташуванні, часто в безладі, та однаково без порушень усталеності, при якій людина почувається завжди певною своїх сил і стаповища па землі. Тепер належало переселитися одразу всім і зовсім на нове місце, з краю плавнів на край степу, де досі був лише маленький убогий хутірець. Ота запекла суперечка, що спалахнула між Самусями й Щусями за ділянки під садиби в новому селі, пояснювалася, мабуть, но так і пробудженням атавістичної селяпської жадібності, як своєрідним цивілізаційипм шоком. Бо ж справді: з глишшо-солом'япої, мало пе шумерської цивілізації перескочити в найвищий соціалізм! Точне планування, камінь, цегла, шифер, електрика, водогін, газові плити, телевізори, асфальтовані тротуари. Сюди ще тільки метро — і майже тобі столиця. А далі пішло й геть незбагненне. Проблеми естетичні. Дискусія з скульптором. Що соло тільки на папері, а вже стурбовані аж до найвищих інстанцій кожною дрібницею в ньому. Товариш Зновобрать не закрив тоді засідання виконкому, поки не дійшли спільної згоди, чим же прикрасити другу світлоярівську площу, і поки віп пе зміг доповісти в райком партії, що від скульптури відмовилися, бо дорого і пема путящих пропозицій, а вирішили посадити посеред площі гарного дуба, а під ким встаповити колонку водогону, яку попросили були прикрасити столичного скульптора, але він розприндився і заявив, ніби його таке громадське замовлення принижує, то тоді всі зійшлися на тому, щоб колонку оформити під звичну й милу серцю колшого карпоярівця крпницю.
Поки тривали всі ці обговорений, уточнення, деталізування, землемір "Певеиець з двома помічниками розмітив ділянки просто по пшеничній стерні, залишеній Самуссвим комбайном, і якось само собою почалося вже тої осені будівництво. Банк надав усім кар-поярівцям позички, занаряджено державні поставки цегли, шиферу, дерева, камінь па підмурки був свій, із сусідньої каменоломні, дай Самусевому Давидку тридцятку, віп тобі всю каменоломню в стерню привезе! Глипа теж була своя і солома. Автоцистерна возила воду для замісів, виливали в день по два й по три десятки саманних хат, а талі уже складалася біла силікатна або червона (кому яка до смаку) цегла, щоб обкожушпти хату, як вона висохне, сталася затримка з деревом, па яке в степу завжди голод, але тут допоміг Степан Михайлович, який домігся для Світлоярська першочергових поставок, хоч секретарі інших райкомів теж домагалися першочерговості, посилаючись иа те, що в них так само нові села називаються на "світло": Світлогірськ, Світловодськ, Світлопільськ.
А па околиці Світлоярська вже виростали ферми, гаражі й навіси для техніки й реманенту, будувалися ясла й дитсадочок, монтажники ставили стовпи електромережі і трансформаторні будки, сільгоспбуд споруджував дві вежі водогону і прокладав по всіх вулицях майбутнього села мережу водогону, щоб у кожному дворі була своя колонка.