Я обурювалась, я хвалилася перед ними своїм умінням плавати, розповідала, як’кілька разів відстоювала честь штату Каліфорнія і навіть займала призові місця з спортивного плавання, але це не справило на заморожених людей ніякого враження. Вони спокійно пояснили мені, що головне в їхньому вічно холодному океані — не вміння плавати, а велике вміння не впасти в воду. Бо люди, впавши в цю крижану воду, йдуть на дно, а плавають тут тільки риби і тюлені.
Ще вони порадили мені повернутися до Каліфорнії і далі плавати в її теплих басейнах з блакитною водою.
Після цього я навіть забула про твою просьбу пошукати глину на Гренландії, хоч, здається, в мові ескімосів навіть слово "глина" не існує.
Здається, єдине, що я встигла помітити в Гренландії, так це те, що більок, дитинча гренландського тюленя, має вуса точнісінько такі, як у Ейнштейна. Відкриття, як бачиш, не дуже велике.
До Каліфорнії повертатися мені було соромно. Але я довідалася, що двічі на добу з Гренландії літає невеличний рейсовий літачок до ісландського міста Ак’юрейрі. Я замовила собі квиток і ганебно втекла з найбільшого острова нашої планети, не витримавши першого екзамену життя, добровільно обраного мною.
Ісландське Ак’юрейрі, хоч і притулене досить близько до крижаної дикості Гренландії, виявилося таким європейськи влаштованим, затишним і багатим містом, що я вирішила негайно втікати звідти, стала розпитувати, куди можна поїхати, коли не брати до уваги Рейк’явіка, і мені сказали: є автобус до Неєкейпстадюра. Що це таке? Це найбільше місто на східному узбережжі Ісландії. Ну, гаразд. Я сіла в автобус (п’ять пасажирів на тридцять два місця), і ми поїхали довкола Ейя-Фіорда. Ще один погляд на Ак’юрейрі,з протилежного, високого берега фіорда, — і я опинилася в дантівському пеклі, вже й не знаю точно, в якому саме його колі. Долини, обставлені страхітливими стінами застиглої вулканічної лави; кволі дими обабіч, ніби болісна еманація вмерлих душ; багатокілометрові щілини в землі, де клекотів дикий вогонь і його загрозливі вибризки долітали до самого автобуса; нарешті кошмарна мертва рівнина, вистелена таким густим шаром чорної жужелиці, ніби летіла вона сюди цілі тисячоліття од пожеж усіх давніх цивілізацій.
Мабуть, нічого безнадійнішого, ніж ця рівнина, немає на світі, і як же я мріяла нарешті добратися до того "найбільшого міста на східному узбережжі Ісландії"!
"Найбільше місто" налічувало тисячу двісті жителів, частина яких ловила рибу в океані, а інша частина, коли сейнери припливали до берега, ставала за столи в схожому на ангар великому приміщенні й негайно обробляла ту рибу так, що її можна було заморозити, повезти до Європи або Америки і продати. Я теж стала за довгий стіл поруч із симпатичними білявими (звичайно ж, не такими гидко рудими, як я!) ісландками і стала вчитися, як вирізати філе тріски, роблячи це швидко, уміло і дбайливо. Філе запаковувалося в прості, але досить привабливі картонні коробки з мальовничими рекламними написами, і мені пояснили, що одна половина коробок йде до Сполучених Штатів, а друга — до Радянського Союзу. Отже, тепер я з цілковитим правом можу стверджувати, що дві великі держави об’єднує не тільки зацікавленість у збереженні білих ведмедів у Арктиці, але й спільні інтереси в купівлі ісландського філе.
За два тижні не звичайної для мене і, треба сказати, не дуже приємної роботи я зібрала потрібну мені суму для перельоту до Англії (не побувати там для американки однаково, що католику, який приїхав до Рима, знехтувати Ватіканом) і нарешті згадала про те, що десь в екзотичній "Магнолії" терзається, мов звір у клітці, мій безмежно-видовжений Лак і жде моїх розповідей про глину, яку мені пошле доля чи випадок у моїх мандрах.
Коли я спитала про глину в Неєкейпстадюрі, всі страшенно здивувалися і покликали навіть мера цього "найбільшого міста" східного узбережжя. Мер виявився надзвичайно інтелігентним і набагато вродливішим за тебе, хоч ти, може, і вважаєш у глибині душі, ніби схожий на самого Шопена, але, незважаючи на інтелігентність і вродливість, мер не зміг сказати мені нічого втішного, хоча й порадив, коли вже мені так закортіло побачити ісландську глину, з’їздити до сусіднього міста Егільстадір, де тече з льодовиків велика річка, що несе в своїй воді, здається, саме те, що мене цікавить.
Про дорогу до Егільстадіра я не писатиму, а розповіде тобі по приїзді. Егільстадір налічував… вісімсот жителів. Отаке "місто". Але ріка була справжня і теж, здається, з дантівського пекла, а може, навіть отой Стікс, про який розповідали древні греки. Каламутна мертва вода трупного кольору, мабуть, справді несла в своїх водах глину, але не живу субстанцію, в якій ти сподіваєшся знайти поклади розумової енергії, а отой космічний пил, що, як уперто стверджують астрономи, мільйонами тонн падає на землю з міжзоряних світів, хоч ніхто ніколи не бачив його і не знає, куди він дівається.
Тепер я знаю, куди падає і куди дівається космічний пил!
А ще я знаю, що десь далеко за океаном біля мільйонерського літнього курорту сидить самотній довгий Лак, вчить мільйонерських доньок стукати по м’ячику і снує геть безнадійні теорії про якусь розумну глину. І я особисто починаю боятися за долю цих теорій. Бо холодна льодовикова ріка несе й несе в океан усю глину цього вогняного (хоч і названого крижаним[12]) острова, а тим часом тут уже в XI столітті була суцільна грамотність, і кожна ісландська жінка ще й сьогодні вміє складати вірші, а про загальний розумовий потенціал цього маленького (ледь більше 200 тисяч народу) може свідчити хоча б той факт, скільки шахових гросмейстерів припадає тут на душу населення.
То чи ж у глині суть, містер Лукас?
А тим часом мене вже ждуть, глини Британії — червона глина короля Оффи, який вів переговори з самим Шарлеманєм, білий каолін Корнуолла, блакитні глини Девону.
Міжнародний аеропорт, з якого я повинна летіти, знаходиться не в самому Рейк’явіку, а миль за двадцять від нього, в Кефлавіку. А Кефлавік — це вже ніби й не Ісландія, а просто американська військова база. Нічого дивного, що в звільненому від митних податків магазині аеропорту сила-силенна хлопців у формі військово-повітряних сил Сполучених Штатів, і коли я захотіла купити собі блок сигарет, то виявила поряд з собою доволі симпатичного (чомусь усі чоловіки здаються мені симпатичними, коли я не маю перед очима містера Лукаса!) сержанта. Він підморгнув мені, і я майже машинально кинула йому доброзичливе хавді[13], що подіяло на нього, мов удар блискавки.
— Міс із Узбережжя? — вигукнув він.
— Уявіть собі.
— Звідки ж?
— З Фріско.
— А я з Л. А.
— Прилетіли чи відлітаєте туди?
— На жаль, застряв тут, і надовго.
— Не розумію, — вдала я дурочку.
— Ну, міс, ви ж, сподіваюся, чули про нашу базу в Кефлавіку. То оце саме вона і є.
— І ви на цій базі? Що ж ви тут робите?
— Місі Ми тут для того, щоб захищати західну демократію!
— Захищати? Від кого? — вдаючи ще більшу наївність, розширила я очі. Він подивився на мене як на безнадійно божевільну.
— І вам вдалося помітити якусь загрозу?
— Особисто мені? Я б цього не сказав.
— Ну, не вам, то комусь із ваших колег. Може, все ж хтось бачив, як з дна океану піднявся Кінг-Конг[14] і побрів просто на Сполучені Штати?
— Міс жартує?
— Ну, ну, не переймайтесь занадто, — заспокоїла я сержанта, — жартую не я, а ті, хто вас сюди послав і примусив тут сидіти, даремно тринькаючи гроші з американської казни.
Він, мабуть, вирішив, що я комуністка, і втік од мене, навіть не купивши сигарет і не встигнувши почути, що сказала б я про нашого президента, який так боягузливо відкинув благородний план порятунку людства, запропонований тут, у Рейк’явіку, Горбачовим.
Це помогло зберегти неторканою мою цноту, а також вірність моєму Лаку, якого я цілую через усі океани води, повітря і чекання. Великомандрівниця XX століття Патриція Хіган".
Лукас тричі підряд перечитав лист Пат з Ісландії і тільки після того схаменувся і злякався: тепер він житиме тільки очікуванням листів од неї і забуде про все на світі. А він не міг собі цього дозволити.
Глиняна гора в Сузах не подавала ніяких ознак життя. Не відгукувалася на електросигнали, які посилав у її глибини Лукас, не виказувала наявності бодай наймізернішого енергетичного потенціалу, була безнадійно мертва, навіки вбита сліпим втручанням людей у її таємниче життя, безжальними ранами, завданими її податливому тілу, що здатне переборювати навіть такі всемогутні стихії, як вода і повітря, але цілковито безрадне перед руїнницькою брутальністю людини.
Щоразу, коли Лукасу доводилося повертатися до "Магнолії", його переслідувало неусвідомлене очікування лиха, майже маніакальна ідея примарливості його існування. І ця "Магнолія", і його контрактні безхмарне благополуччя — все це було таке нереальне, загадкове і невиправдане, що він і досі не міг повірити в його тривалість. Здавалося б: що може бути стабільніше в Америці, ніж багатство і його захланні спадкоємці жіночого роду? Однак
Лукас не вірив навіть у такі святині і стривожено ждав, що його безхмарне існування може закінчитися щодня, щохвилини, щомиті.
І в цій його тривозі та непевності прийшов другий лист од Пат.
"Сер!
Ваш агент ПХ прибув до Об’єднаного Королівства Великобританії, щоб достойно представляти інтереси заснованої Вами Божевільної Імперії Розуму, і вже в лондонському аеропорту Хітроу, сидячи в гамірливому, як циганський табір, кафе і попиваючи не дуже смачну каву з досить смачним печивом, став думати, як йому негайно розпочати виконувати покладене на нього завдання.
Для цього агент ПХ скупив усі наявні в кіосках аеропорту свіжі британські газети.
В оголошенні писалося:
"Кмітливого юнака запрошують для догляду за унікальною колекцією в фамільному замку ХІV століття, у графстві Кент". Додавався номер телефону.
Ваш агент ПХ, справедливо розміркувавши, що цього разу стать не має ніякого значення, подзвонив по вказаному телефону, про всяк випадок змінивши голос, щоб він був схожий на хлоп’ячий, і одержав люб’язне запрошення приїздити навіть без особливих рекомендацій.
Лондонський кеббі[15], настроєний доволі скептично, як усі ті англійці, що не вдоволені урядом консерваторів, довіз вашого агента до потрібного вокзалу, де агент сів на потрібний поїзд і невдовзі прибув у потрібне місце, де йому знову довелося скористатися з послуг таксі, але кентський водій, на противагу своєму лондонському колезі, настроєний був бадьоро і демонстрував перед агентом типовий англійський гумор.
Так, довідавшись про замок, до якого треба було добратися вашому агенту ПХ, таксист цілком серйозно поцікавився:
— Ви везете насос?
— Який насос? — здивувалася я (тобто агент ПХ).
— Щоб накачати це старе автомобільне колесо, з якого давно вже вийшло все повітря.
Виявилося, що прізвище власника замку має щось спільне із словом колесо, до того ж цей сер Колесо був на додачу до всього ще й лордом!
Родовий замок XIV століття здалеку нагадував безладну театральну декорацію з дикту, пофарбованого в сіро-зелений колір.