У голосі щось таке — одразу й не вловиш.
— Що привело тебе сюди, чоловіче?
— Я Евпейт. Я живу далеко від Дельфів. А прийшов запитати, як мені бути.
— Оракул у храмі Аполлона.
— За провіщення треба приносити богові жертву, а в мене нічого немає. Та й сам знаю, що скаже оракул — він завжди говорить лише те, що й закон твердить.
— А чого ж ти чекаєш від мене?
— Поради.
— Хіба я бог?
— Але ж ти — Гомер!
Евпейт у кількох словах виклав своє горе. Мав дружину, мав двоє дітей, сяк-так жив, як не краще всіх, то й не гірше всіх. Зараз в Евпейта — нікого. І нічого. Моровиця була, боги наслали. Вона й узяла його сім'ю. Як ото злягла дружина з дітьми — зважився на останнє: позичив у місцевого владики п'ятнадцять биків, віддав у жертву богам, бо жрець сказав, що богів треба задобрити. Але* безсмертні не змилосердилися... Тепер владика вимагає плати за биків, а платити нічим. Тож треба йти на п'ятнадцять років у рабство...
— На волі я, може, зумів би і за половину цих років повернути борг,— гірко закінчив Евпейт.— Але владика не чекає. А закон на його боці.
Гомер розуміє: втішним словом тут не зарадиш. А що може вдіяти іншого він, сліпий, сам безпомічний? Проти могутності закону і звичаю, які одвічні на землях богообраної Еллади, навіть царі бувають безсилі. Агамемнон хіба не плакав за своєю донькою Іфігенією? Але ж змушений був власною волею послати її під жертовний ніж... А загибель Еанта — хіба не свідчення того ж самого?..
І відмовчатися теж ніяк: жива людина прийшла за порадою — як можна їй у цьому відмовити!
Сказав, як знав:
— Ти богам дав багату жертву, проте вони вчинили, як вважали за потрібне. Хто з олімпійців тепер посміє дорікнути тобі, коли ти вчиниш так, як сам розумієш? Не хочеш бути рабом — не будь!
Евпейт якийсь час мовчить, зважуючи Гомерові слова. Врешті, збагнувши їх зміст, перелякано вигукує:
— Але ж закон, закон!
"Тут в усьому воля моя. І хотів би я бачити того, хто посміє сказати мені, що це не так!" Еге, це слова того державця з Евбеї, який наказав був штовхнути його з Еантом зі скелі як вивідунів.
О, Гомерові не забути цих слів повік!..
— А ти певен,— каже Евпейтові,— що закон дали боги, а не придумали самі люди?
І знову западає мовчанка. Ой і не просто Евпейтові сприймати Гомерову мову!
У цей час із-за густих кущів вийшла молода рабиня, ведучи за руку хлопчика років семи. Озирнувшись довкола і впевнившись, що, крім убитого горем Евпейта, поблизу більше нікого немає, вона поспішно підступила до співомовця, впала перед ним ниць, обхопила його коліна.
— Хто ти, людино? — запитав Гомер.— Якої допомоги чекаєш від того, хто сам її потребує?
— Візьми мого сина,— заридала рабиня. — Візьми за поводиря. У тебе немає поводиря, я знаю, я з самого ранку за тобою стежу. Я знаю, що твій поводир став дорослим і ти його відпустив учора. А мій хлопчик буде тобі хорошим помічником. Він тямущий, він такий лагідний, добрий... Він понесе твою торбу... Візьми сина. Аполлоном заклинаю, візьми...
Не чекаючи згоди, рвучко підхоплюється, притискує до грудей хлопчика, проридавши: "Дитинко моя, голубочку!..", відриває — і бігцем шуг назад за кущі.
— Мамо! — крає душу дитячий стогін. Не крик, не плач, а саме стогін. Та й осікається. Певно, мати добре підготувала дитинча до цієї миті. Знає мати, що, за грецьким прадавнім звичаєм, дитину, віддану сліпцеві в поводирі, ні-
хто не має права забрати. А як поводир досягне повноліття, то стає вільною людиною.
— Не тужи, хлопчику, — мовить Гомер. — Не тужи. Дай мені свою ручку. Ось так. Нам з тобою тепер довго так триматися. Ну, нічого, двоє таких уже виросло при мені, пішли в люди — виростеш і ти. Не тужи, хлопчику.
Евпейт рішуче нахиляється до Гомера, просить:
— Благослови.
— Я не жрець, щоб благословляти.
— Зате ти — Гомер!
* * *
Нитка до нитки, нитка до нитки — і вже на широкому покривалі поволі вив'язується химерний візерунок: кам'яниста дорога біжить до самого небокраю, а небокрай далекий, небокрай пустинний, і над дорогою хмариться, хмариться.
На просторій терасі, затіненій плющем, Єлена кожен раз засиджується над вишиванням, аж поки не поповзуть від гір сиві сутінки. На терасі Єлені звично і спокійно: сюди не долітає гомін людного міста, тут вона відгороджена не тільки від балачок цікавих сусідів, а й від їхніх очей.
Єлена тепер постійно усамітнюється. Уже довгі роки минули, як вона замкнулася в собі, уникає зустрічей з людьми, майже ніколи не виходить з дому. Колишні подруги раніше не раз пробували розважити її, розговорити, але нічого з того не виходило. Тож згодом і приходити перестали.
Багато пережила Єлена, ой багато! Відтоді, як пішов з дому Гомер, ніби щось обірвалося в душі. Усенький світ почорнів, стало байдуже до всього, стало пустинно в серці. Немило було й на люди показуватися. А потому й зовсім злягла. Коли нарешті батько, переборовши власну гордість і липуче павутиння людського поговору, навідався до дочки, то застав її в гарячці й безпам'ятстві. І забрав до свого будинку, сам на руках переніс. Тільки почала трохи піддужчу-вати, як з батьком трапилося нещастя — зірвався в провалля і загинув. І знову була непритомність. Виходжував Єлену Аліферс — він оголосив її своєю названою сестрою, бо ж був найближчим другом.
Виздоровіла вона уже в Аліферсовому палаці. Тут і живе зараз. Можливо, звикла б до цього житла, бо їй тепер зовсім байдуже, де мешкати. Але гнітить постійне Аліферсове домагання її руки. Бо не може відповісти взаємністю цій людині. Розуміє, що зобов'язана Аліферсові своїм одужанням, можливо, навіть життям, знає, що той давно кохає її, а от не може присилувати себе стати йому за дружину. Щось відштовхує її від Аліферса, щось щоразу заважає ступити йому назустріч, щось холодить душу, незважаючи на всі розумні доводи.
...Нитка до нитки, нитка до нитки — на покривалі вив'язується візерунок. А кольори все невеселі, кольори все тривожні.
Рабиня Зоїла, нечутно з'явившись на терасі, чекає, щоб Єлена помітила її. Уже колісниця Геліоса-Сонця подолала найвищу гору і Зоїла прийшла кликати хазяйку обідати.
А Єлена вдивляється в дорогу, що проступила на покривалі, в пустинний обрій і думає щось своє. Чи, може, сподівається, що на цій дорозі раптом замаячить людська постать?
Єлена знає, що не побачити їй уже знайомої постаті ні на цій, вишитій, ні на справжній дорозі. Гомер гордий і впертий. Він не повернеться, ніколи не повернеться.
Його саме такого — впертого і гордого — вона колись і любила. Та й досі...
Безліч разів старалася вирвати з серця назавжди саму пам'ять про нього. А вона тліє, тліє...
Чомусь уже вкотре пригадується той далекий випадок. Батько прийшов тоді додому і, сміючись, повідомив новину: отой шалапутний Гомер купив формінгу.
— Це ж треба! — аж долонями по стегнах ляскав себе батько.— Це ж треба! Мало не все літо прогасав у підпасичах, щоб купити формінгу! Ну, тепер мати що вже вкладе йому, то вкладе. Вона ж за ті гроші збиралася купити Гомерові якусь одіж.
Цибатого, завжди розвихреного сусідського хлопчика Гомера вона знала добре, бо завжди в одному гурті гралися. Не раз, було, він боляче шарпав Єлену за косу, коли та не встигала заховатися під час гри в хованки, і обзивав зівакою. Тож від душі зраділа, що нарешті і Гомерові перепаде на горіхи.
І Гомерові таки перепало. Бо приходила його мати, перепитувала, чи не бачили де хлопця: після прочухана як чкурнув із дому, то вже другий день немає. Як у воду шубовснув. Єленин батько втішив: "Не пропаде. Виголодніє — то й повернеться. Такі не пропадають".— "Ой якби ж то так,— бідкалася Гомерова мати.— Якби ж то так. Хай би вже бренькав на своїй бренькавці, якщо вже прикипів до неї. Аби тільки хоч цілий вернувся".
Єлена здогадувалася, де міг переховуватися Гомер. І не помилилася. За старим дальнім муром, де крутосхил поріс терновинням, хмелем та диким виноградом, вона почула тихі звуки формінги. Підкралася — звичайно ж, то був Гомер. Сидів у сяк-так змайстрованому з бадилля зеленому притулку і зводив на струнах якусь ніби навіть знайому Єлені мелодію. Мелодія не давалася: виходила кострубатою, переривалася. А то проскакували враз і зовсім непідходящі звуки, схожі на овече бекання.
Нарешті Єлена розпізнала мелодію: це ж та сама, що її витинає на формінзі старий Демодок — найперший аед їхнього поліса. Тільки в Демодока вона звучить як весняний пташиний хор, звучить так гарно, аж дух перехоплює, аж ноги самі танцюють. А Гомерове бренькання зовсім ніяке.
Хлопчик починав знову і знову. Виходило то трохи краще, то ще гірше. А то навіть перші звуки не хотіли зв'язуватися. Єлена слухала, слухала, їй надокучило сидіти зачаєно за виноградним кущем, і вона вирішала підійти до Гомера. Підступила майже впритул. Тріснула суха гіллячка, що якраз потрапила під ногу. Проте він був так захоплений фор-мінгою, що не почув того. І Єлена передумала: відступила за кущ, пустилася бігом додому, а потім повернулася з добрим шматком ячного коржа і пригорщами маслин.
— На,— простягла Гомерові, — поїж. Ти голодний, я знаю.
Він тоді був такий розгублений, знічений. Був кумедно не схожий на себе. Він дивився на Єлену винувато, довірливо і навіть благально водночас, ніби вона враз проникла в якусь його найбільшу таємницю, і тепер тільки від Єлени залежить, чи збережеться вона і надалі, чи не збережеться.
— Поїж,— повторила вона.
І Гомер нарешті усміхнувся:
— Ось бачиш, як нездало в мене виходить...
Він їв похапцем, не смакуючи: чвак, чвак — та вже й нема. Сипнув останні кришки в рот, знову потягнувся до формінги.
— Ти, Єлено, зараз не слухай, зараз іди. Послухаєш потім, я скажу коли. Я буду грати не гірше, як Демодок.— Помовчав хвильку і додав: — А, може, ще й краще.
Сказав це таким тоном, що Єлені навіть на думку не спало обізвати його хвальком. Хоча й чул& від старших не раз: на змаганнях аеда Демодока ще ніхто ніколи не переміг.
Років через два батькові пастухи якось покликали Єлену;
— Приходь на вигін. Сьогодні Гомер буде співати.
На вигоні зібрався цілий гурт. Не тільки підлітки — були й старші. Гомер, як справжній співмовець, зосереджено торкав то одну, то другу струну, довго зважувався і вже аж тоді почав. Струни забриніли, засміялися, розплескали золотий потік радісних звуків.