уло те не сьогодні. А коли?
Ярослав спробував підвестись. З трудом вдалося сісти. Здавалося, що до грудей, плечей і рук було прив'язано по каменюці. Та вже коли сів, то весь тягар обпав, а з ним кудись зникла й частина ваги його тіла. Він мацнув себе, чи бува, справді, не втратив чого… Все було на місці. Тільки не стало ваги. Але стан такий тривав недовго. Щойно він ворухнувся, щоб встати з ліжка, як його знову обклало чимось важким. Раптом піймав на собі чийсь погляд. Дивився Гончаренко. Його, мабуть, розбудило скрипіння Ярославового ліжка. Костя лежав на боці, скоцюрбившись і підклавши під голову долоні.
— Ач, який моторний, — озвався він. — Потерпи. Находишся ще.
У вікні з'явилася голова хлопця-школярика. Ярославові спершу подумалося, що це йому ввижається і що то дивиться він — Ярослав сам на себе зі свого дитинства крізь скло часу. Але на нього, справді, дивилися великі голубі очі, в яких читалися біль, тривога і подив. А ще було в тих ясних дитячих очах якесь близьке майже родинне відчуття… Хлопець ніби прилип до вікна. Він стояв на виступі цоколя, чіпляючись пальцями за віконницю.
Гончаренко, перехопивши погляд Паливоди і почувши шурхіт за вікном, сказав:
— Що, знову пацан прийшов? Хтось йому сказав, що ми батька врятували. От він і стовбичить тут з ранку до вечора. Може, вже хоч тепер, коли ти опам'ятався, піде собі.
І тут Паливода збагнув, кого нагадувало йому хлоп'я у старій вушанці — Олеся. На мить віконна рама перетворилася на велике фото, якому було знято малого Олеся. А тільки фото виявилося живим — хлоп'я скорботно усміхнулося, показавши не дуже рівні зуби, і ніби випало з картки. У вікні знову з'явилися рожево-білі дахи "швидкої допомоги".
— Бідолашне дитя, — мовив співчутливо Гончаренко. — Лікарі запевняють його, що з батько усе гаразд… Насправді ж кепсько. Тільки витягнуть з того світу, як вони обоє знову туди провалюються. Чи довго триватиме це змагання? До речі, коли ти встиг наковтатись того газу? Все ж чітко було. І раптом — беркиць! Добре, ш рятувальники підоспіли.
Відхилились високі білі двері, з'явився Іван Олексійович.
— Сидиш уже! Будуть з тебе люди, будуть. Приходила ж комендант з гуртожитку, — Чередниченко усміхнувся. — Каже, за дорученням громадськості. Слова підтримки, побажання швидкого одужання, таке інше… На, ось, — кинув на коліна Паливоді лист. — Тобі.
Досить було одного короткого погляду на почерк на конверті, щоб мелодія "Червоні маки", яка з часом пригасла в пам'яті, зазвучала з новою силою і так чітко, немовби він сидів не палаті, а на концерті. І якщо до того Яросла "чув" її без слів, то тепер вона линула, як освід чення: "Червоні маки — квіти кохання…" Не мі збагнути тільки одного — чому так швидко прийшла відповідь від Таміли. Адже листа їй вії відіслав в останній день перед шахтним експериментом. До того він їй не писав і отже адреси вона не знала.
— Скільки нас уже тут тримають? — запитав Паливода.
— Тримають… — Чередниченко подивився чи то з докором, чи то із співчуттям. — Та вже більше тижня.
"То, виходить, мене теж за вуха з того світу витягували…" — подумав Ярослав. Він розпечатав конверт і побачив округлий каліграфічний почерк, яким було заповнено всю сторінку. Спершу пробіг очима внизу: "Цілую. Твоя Таміла". А тоді почав читати зверху…
22
Неподалік двоповерхового будинку з вежею і годинником на ній виросла бетонна кам'яниця. Робота велася вже на восьмому поверсі: блискала електрозварка, працював баштовий кран, чулися команди "віра". З усього було видно, що монтувалася висока споруда, для якої будинок з баштою і колонами мав бути таким собі п'єдесталом або точкою відліку поступу, якого досягла наука за останні десятиліття. Між тим, із дверей адмі-ністративного корпусу вийшов невисокий чоловік у сталево-сірому пальті і шапці пиріжком. Вийшов, мабуть, на хвилинку, бо навіть не застібнув пальта. Чоловік ковзнув невидячим поглядом по Чередниченкові і його молодших колегах і, проминувши ворота в загорожі, зайшов на будівельний майданчик. Відтак зупинився перед здорованем в одязі виконроба-будівельника і став йому щось казати. Здоровань згідливо кивав.
Іван Олексійович, спершу уздрівши того чоловіка, вже був розтулив рота щоб привітатись. Та по миті зрозумів, що він, хоч і схожий на Бульбинського немов дві краплі води, проте ним не є. Бульбинський був крупнішим і старшим. Власне, цього чоловіка можна було б вважати зменшеною копією Бульбинського. Його немов би "витягли" з більшого Бульбинського, як з більшої "матрьошки". Іван Олексійович подумав, що за логікою, в цьому інституті мусить бути ще одна — значно менша копія Бульбинського, а десь підростає і готується до таких самих функцій ще одна… А чоловік, показавши рукою на восьмий поверх та віддавши якісь розпорядження, знову направився в адміністративний корпус. По трьох з портфеля ми, здавалося, й поглядом не ковзнув. Проте Іван Олексійович міг би заприсягнутися, що він їх не просто побачив, а й роздивився з голови до ніг ховаючись водночас за "маскою" заклопотаності.
Тим часом до парадного з колонами підкоти] мікроавтобус, з якого вийшло п'ятеро чоловіків
— О, нарешті,— сказав Іван Олексійович. — Ходімо. Гірничий нагляд приїхав.
Один з тих, що прибули, уздрівши Чередниченка з колегами, зупинився біля парадного. То був директор шахти Павлюк. Він подивився на них уважно: в погляді проглядалася не тільки цікавість, а й співчуття, і навіть занепокоєння.
— Доброго дня, — привітався Павлюк, — колі вони наблизились.
Паливода завважив, що в нього була дебела як у Пантелєєва, рука.
— Як почуваєтесь? — запитав директор шахти.
— Та очухались уже, — відказав Чередниченко.
— Ну, дай вам бог…
Вони пішли слідом за директором. Над сходами, що вели на другий поверх, було виставлено фотомонтаж: високий довгоногий чоловік спускався тими ж сходами в супроводі кількох осі, серед яких був і Бульбинський. На шляхетному обличчі з високим чолом того показного чоловіка світилася добра, ледь поблажлива посмішка. На лицях решти було знати одкровення і поштивість. Ті, що супроводжували, могли б бути схожими на апостолів аби не надто діловий вигляд і не вишукані костюми людей двадцятого століття. Фотокамеру, либонь, було встановлено в фойє біля вхідних дверей: об'єктив дивився знизу. Іван Олексійович завважив, що Бульбинський і на того високого поважного чоловіка дивився немовби з-під маски. І все ж він помітив на його обличчі певні "пізнавальні знаки". То був страх і запопадливість. Чередниченко всміхнувся. Йому здалося на мить, що він підгледів Бульбинського в самій тільки спідній білизні, яка вже не приховувала вузькоплечості, черевця, дебелого поперека і коротких волохатих рук… За великою, чи не в людський зріст, фотографією було виставлено менші. На одній з них той самий чоловік з високим чолом і видовженим тевтонським обличчям схилився над макетом нового висотного корпусу інституту, біля якого стояла приземиста споруда з баштою і яка, справді, була для тієї кам'яниці лише однією з архітектурних деталей. Макет було виготовлено майстерно і чоловік, що широкоплече схилився над ним, нагадував бога-творця, котрий приготувався вдихнути в нього життя. З-за спини виглядали лиця тих самих людей, що супроводжували його сходами. Попри індивідуальні риси, всіх їх пронизував один вираз — тривожного очікування. Вони немовби боялися пропустити диво — того менту, коли з дверей кам'яниці, над якою схилився "бог-творець" вийде перший співробітник…
Зупинились на початку довгого широкого коридору біля дверей з дощечкою "Актовий зал". У просторому приміщенні неподалік від президійного столу сиділо з десяток чоловіків, серед яких був Пантелєєв та двоє його співробітників-шахтарів. До них попрямував і Павлюк. Чередниченко з колегами посідали неподалік від дверей.
За кілька хвилин зайшов Бульбинський. Він був у тій самій сталево-сірій трійці, здавалося, щойно зійшов з фото. Чередниченкові навіть подумалося, що там, над сходами, тепер, мабуть, бракує однієї постаті і вона — та постать зараз займе місце за президійним столом. У Бульбинського була м'яка плавна хода — немовби не йшов, а ковзав, як лижник.
Опинившись за столом, він спитав:
— А чого тут сторонні? — І подивився на Івана Олексійовича і двох його товаришів.
— Вони не сторонні,— озвався один із тих, що-сиділи на передніх стільцях. — Вони були при тому, як…
Підвівся чоловік, теж з першого ряду. Чередниченко впізнав у ньому того, що заходив на будівництво. Він таки був схожий на Бульбинського, Надто "каракулем", що оточував чималу рожеву лисину.
— То, може, ми їх викличемо, як виникне потреба? — запропонував.
— Вони можуть знадобитися будь-якої миті,— зауважив той самий чоловік з гірничого нагляду. — Краще, коли вони сидітимуть тут.
— Поставимо на голосування, — запропонував Бульбинський. — Голосують тільки члени комісії… Хто проти того, щоб свідки залишалися в залі? — І сам перший підніс руку.
З'явилися ще дві руки.
— Хто за?.. — Бульбинський окинув поглядом п'ять рук. — Ну, що ж, приступимо… Слово надається голові гірничого нагляду.
Підвівся чоловік, що заперечував Бульбинському стосовно Чередниченка і його колег.
— Товариші,— сказав, ставши між президійним столом і членами комісії.— На щастя цього разу обійшлося без жертв. Дякувати маємо отим людям, — кивнув у кінець залу, — і Пантелєєву…
Він говорив довго, в деталях переповідаючи подію, що сталася на п'ятому горизонті. Але ключовими словами в його оповіді були "самовідданість", "мужність", "відповідальність", якими він нагороджував Чередниченка з колегами та Пантелєєва. Казав щиро, навіть розчулено, не зводячи очей з одного тільки чоловіка в передньому ряді — з директора шахти Павлюка. Коли він закінчив, на якийсь час запанувала тиша, а тоді озвався голова Бульбинський:
— Та-а-ак… Це, справді, теє… Але ж ми зібралися затим, щоб кваліфікувати явище, котре сталося на п'ятому горизонті… То як ви, Юрію Миколайовичу, вважаєте, — Бульбинський звертався до промовця, який уже сів на місце, — це був викид, гірничий удар чи суфляр?
— Авжеж, — викид, — впевнено сказав експерт, — форма порожнини, що там утворилася, і "скажене борошно" — свідки тому.
— Ну, казати "а в ж е ж" надто сміливо, — зауважив головуючий. — А що на це — товариш Мильний?
Підвівся чоловік, якого Чередниченко бачив на будівництві і який пропонував їм почекати в коридорі поки їх викличуть. Теп