Люди заповнили двір, заповнили кладовище. Скільки не глянь — все білі хустки і білі хустки та дядьківські світлі лоби й лисини.
Давно не було такого похорону. Просльозилися отець Кузьма, Марко Григорович. Коли ж почали співати "Со святими упокой" 39, заплакала враз вся громада, захлипали жінки, заголосили подруги й родичі. Савка знетямився, упав на труну, скрикнув: "Маріє, на кого ж ти зоставила мене з малою дитиною?" І знепритомнів. Його підвели, він висів, мов неживий, на руках у людей. Не плакав тільки дяк Левонтій Васильович, що тут замість Клепачевського став, він був сердитий на отця Кузьму за його оте: "Буду вдячен за все, що дадуть!" Слимак не людина! І сам жити не хоче, й другим не дає! Про це він так і сказав бабі Дар'ї: "Що отець Кузьма кажуть, то їхня політика, а я своїх прав не відступаю". Баба Дар'я вив'язала йому з хусточки п'ятдесят копійок. "Скупердяга чортова, не могла карбованця дати! Савха не з бідних, ач які гроші у мликі гребе! Не збіднів би, коли б і ширше розкрив гамана!" І Левонтій Васильович дивився сухими очима на все це людське товпище, з гнівом па бабу Дар'ю і з презирством на отця Кузьму.
Такого похорону у селі давно не було. А втім, життя є життя. Поплакали люди, посумували та й взялися колене до свого діла. А що ж у Савки? Хлопчика забрала собі поки що баба Дар'я. Місяць живе у баби, другий, третій. Після різдва баба Дар'я сказала Савці: "Щось треба робити, сину..." — "Знаю, мамо,— відповів Савка.— Тільки без Марії мені не буде життя. Я її повік не забуду".— "А Мехтодик, Савко?" — "І про це я знаю, мамо. Ех, сину мій, сину маленький!" Край треба було шукати матір для Мехтодика, а Савка неспроможен. Ляже спати, а Марія вже тут, біля нього, стоїть схилившися над ним, каже: "Як же тобі, Савко, без мене?" Інколи клала йому на голову руку, інколи плакала, що дитину кинула на безталання, і Савка чув, як її сльози капають йому на обличчя. Інколи казала: "Спи вже, Савко, завтра тобі на роботу". І Савка почав сяк-так кидати за плечі дні, щоб швидше ввечері побачитися з Марійкою, почути її голос. Він звівся, змарнів. Раз приверзлося йому страшне: здалося, що Марію поховали в землю живою. Лежав, чув її стогін, чув, як благала: "Відкопайте, випустіть, там же дитина моя зосталася, що вона без мене робитиме!" Від цих видінь Савка, мов збожеволів, зірвався з ліжка, ухопив у руки лопату, гукнув на Нестора Степановича: "Ходім відкопаємо, вона ж задихається!"
Тоді баба Дар'я знову привела бабу Харитину.
Скаже читач: "Що ви все з бабою Харитиною та бабою Харитиною? На бабі Харитині світ зійшовся, чи що?" На бабі Харитині, звісно, світ не зійшовся. Крім баби Харитини, була ще на світі медицина, лікарі, професори медицини, ба навіть так потрібні для даного випадку психіатри. Та де вони були? В Києві, Харкові, Полтаві, і два лікарі в Червонограді: той, що лікував жителів міста,— один на п'ятнадцять тисяч; і лікар земської лікарні — один на п'ятсот тисяч людності Червоно-градщини. Ну, що мало життя робити з такою медичною армією? Воно обходилось без неї, зате не могло обійтися без баби Харитини, без діда Гусака, який умів знімати біль з зубів, без діда Лепехи Піддубного з Попівки, який лікував від укусів змії і скажених собак. Діда Лепехи Піддубного я не бачив, тільки чув про нього. Дід Коломиєць-Гусак був нашим сусідом, мовчазний, високий, сутулий/— дід. Зубний біль нашій мамі він зняв за кілька хвилин: щось пошепотів, вклав у дупло зуба уламочок якогось коріння — і все. Зуб перестав боліти. І це все на моїх очах сталося. ї на моїх очах баба Харитина-Гнатиха вилікувала сестру мою старшу. У сестри розпухло коліно, опух почервонів, давав великий біль, сестра плакала. Прийшла баба Харитина, визначила, що сто в дівчини рожа 40, схилилась над коліном, шепотіла при нас всіх, попросила солянку, посипала сіллю опух, потім нашим ножем провела хрест по опуху, запорошеному сіллю, і сказала сестрі: "Лізь на піч!"
Та злізла, незабаром заснула, а до ранку опух спав. Я в ті часи вже був грамотієм, вже зназ Нестора Степановича, вже знав Івана Бардака, вже читав "Енеїду", і саме третю пісню, і примірявся до Ренана і Феррара і водночас був дитиною свого оточення з голови до п'ят. Ніяких інших ідеологій, крім тих, які сповідували мої батько-мати, дід Олександр Терентійович, баба Дар'я, дядько Кузьма Григорович, не знав начебто, і все ж з якихось щілин в дитячий розум, в дитячі відчуття проскочили мотиви скептичного, ба ні, навіть зневажливого ставлення до діда Гусака, до баби Харитини Захожаїхи. Хтось десь запевняв, що вони шахраї, самі нічого не тямлять і, нічого не тямлячи, лікують темноту, яка теж нічого не тямить! Пізніше я дізнався, що ці погляди були офіціальними поглядами науки. Від себе скажу: науки, над якою тяжіли переконання, вірування, погляди панівних класів на простий народ як на безпросвітно темну масу, як на той Назарет41, з якого нічого путнього вийти не може. Я так і жив розірваний навпіл: з одного боку, щодня з глибокою пошаною вітався з дідогл Гуса-ком-Коломийцем та бабою Харитиною, а з другого — ісповіду-вав вичитані погляди на цих розумних, добрих, знаючих людей як на втілення темряви.
Але наша баба Дар'я була цільною людиною; цільною людиною був і Савка: не маючи іншого виходу, вони свято вірили в бабу Харитину. Приходу її Савка зрадів, він уже сам розумів, що почав божеволіти, що так далі жити не можна. Баба Харитина схилилась над ним, почала шепотіти. Шепіт линув над головою у Савки і якось дивно сполучався з зеленим горошком на бабиній кофтині. Ось гарно вималювана гілочка, до гілочки вчеплені одна горошина, друга. Горошок пересипається, зливається з рухом губів баби Харитини, з її шепотом, ледь-ледь шурхотить, і крізь цей шурхіт Савка чує слова закляття: "Хай Савчин недуг іде за ліси, за нетрі, за болота, де люди не ходять, де звірі не бродять..."
Савка лежав, прислухався до баби Харитини і дивувався, як йому легко стало, отак лежав би й відпочивав. Потім баба Харитина вигорнула з печі жару на черепочок, кинула на жар пучку зілля, в хаті почувся приємний дух легкого димку. Черепочок, оповитий цим димом, баба Харитина піднесла ближче до Савки і все так повертала його, щоб дим оповивав Савці голову, плечі, груди. В хаті стало сизо, в ній неначе туман завис, і крізь цей туман Савка почув, як баба Харитина сказала бабі Дар'ї: "Хай спить і спить до ранку, а вранці дасте йому випити цього зілля". Савка на другий день проспав допізна, а коли встав, то відчув, що сьогодні йому краще стало, кволість проходила. Умився, вийшов до коней і, коли знов повернувся в хату, сказав бабі Дар'ї: "Щось їсти схотілося. От коли б очищеної від мундира картопельки засмажити на олійці з цибулею..."
Картопля з засмаженою цибулею! Така звичайна їжа. Чим би вона могла, здається, привернути увагу сусідки— прихідь-ківської Гальки? А таки ж привернула! Галька несла в хату солому на носилках, враз спинилася серед двору, потягла носом, далі вся почала обертатися за кінчиком свого носа і поверталася доти, доки не стала лицем до Савчиної хати. Втягла ще раз повітря, широко очі розплющила, а тоді прожогом заскочила в хату, гукнула: "А чуєте, мамо?! Савці баба Дар'я до картоплі цибулі на олії засмажила! їй же богу!" — "Та що ти кажеш?" — аж розігнулась від печі стара При-хідьчиха, поправила на голові очіпок і поспішила надвір. Від Савчиної хати справді несло духом гарячої картоплі, политої засмаженою на олійці цибулею. Савка, слава богу, пішов на поправку!
Хай зовсім виходиться та й береться женитися!
Коні в Андріяна Яковича були різної масті: один гнідий, другий сірий; власне, такої сірої масті в Шахівці не було,— коні з сірою шерстю називалися у нас чалими. Гнідко Андріяна Яковича був кінь нормальний, з красивим рисунком холки і спини, з красивим, аж хвилястим, чорним хвостом. Волосінь з такого хвоста гарна на дрібненькі ситечка і зовсім не придатна для вудок. Від чорної волосіні вся риба порозбігається. Чала коштувала лише п'ятнадцять карбованців, бо була кобила дурна. Гнідко, спускаючися з гори в запряжці, міцно упирався ногами у землю, щоб благополучно спустити бричку на рівноту. Чала була кобила щира: йдучи на гору, вона аж випиналась дугою, так тягла. Та коли доводилося спускатися з гори, вона, не задаючи собі клопоту подумати, що з того буде, кидалася скільки сили вниз, а на бричці в Андріяна Яковича двадцять відер порожньої тари з-під "пільзенського" пива з шахівського віліхівського заводу. Гора червоноградська крута, виріз у ній довгий, каменем вимощений. До такої кобили треба ока й майстерності.
І ось коні з міського вигону звернули вже у виріз. Віз починає торохтіти, коні — кресати копитами. Ще мить — і Чала рине в бурхливий потік пригод. Та Андріян Якович стане наперешкоді цьому з порожньою шанькою в руках. Цю шаньку — це торба така для вівса — він держить напоготові, щоб відразу, в першу ж секунду, як Чала здуріє, накинути їй на голову. У торбі Чала нічого не бачить. Від темряви кров її охолоджується, в макітрі прояснюється, дурість на розум обертається, і вона починає з усієї сили впиратися в брук, щоб не занесло її кудись у баюру разом з бричкою, Андріяном Яковичем і двадцятьма відрами порожньої тари!
Та того дня сталося все навпаки. Зібравши у червоноград-ських клієнтів порожню тару, Андріян Якович зайшов до Моника у харчевню, яка корчмою колись називалася, і потяг добру порцію,— не пива, звичайно. Настрій такий був у нього. Це завжди так, коли впаде мряка на серце; а кресне чаркою — і знову кров закипить, і світ стає рожевим і милим. Отож покінчивши з цим, Андріян Якович легко вискочив на передок брички, умостився там під стіною тари, цьвохнув батіжком, гукнув: "Но!"
Перші двадцять сажнів вирізу Гнідко ще мав силу стримувати легковажні пориви Чалої. Та коли Андріян Якович ще раз цьвохнув батіжком і ще раз "но!" гукнув, Гнідко звільнивсь від обачності, підкинув голову вгору і рушив за Чалою. "Молодець!" — схвалив його вчинок Андріян Якович і ще раз, втретє, замахнув батіжком і втретє ж весело скрикнув: "Но! Но, змії!" Змії зірвались і разом за ними з гори покотилася бричка із яловим своїм вантажем: двадцять дерев'яних ящиків і в кожному по двадцять порожніх пляшок з фірменими вуліхівськими етикетками...