Голота

Володимир Винниченко

Сторінка 20 з 21

На слова Юхима, що був Халабуда і лаявся дуже, дехто вилаявся, дехто почухався, але ніхто не хапався до роботи. Савка ухопив шматок хліба і, сопучи, почав наминати його; але, пожувавши трохи, поклав на стіл, зітхнув і промовив:

— Я 6 це кислого чого з'їв би... Нема, Килино?

— Казало, що буде! — весело засміялась та, витираючи мокре лице брудним рушником і визираючи з-за його своїми великими гарними очима, які дивились сьогодня якось надто жваво, бадьоро і весело.

— Д-да... це б огірка солоного непогано б... Проквасити душу, — скребучи нігтем брову і поглядаючи чогось на піл, протяг роздумливо Юхим. Потім хитнув рішуче головою, підійшов до свого "пальто" і, витягши з його пляшку з недопивками горілки, подивився на всіх, перехилив її в рот і закляк. Було чути тільки "будь, буль, буль!". Коли булькання стихло, він одтулив пляшку від рота, подивився через світ на дно, перехилив знов у рот, потрусив пляшкою і, подивившись знову на неї, сховав її в "пальто", утерся і задоволене крекнув:

— От тепер ніби зовсім друга припорція, — весело хитнув він головою. — Тепер можна і підождати трошки.

Він хотів ще щось говорити, але глянув у вікно і здивовано промовив:

— О! Диви... А чого це так рано пани до нас?

— Де? Куди? Які пани? — посипались стурбовані питання, але не встигли дізнатись, як у хату ввійшли:

попереду Халабуда з поважним і погрозливим виглядом, далі офіцер в шинелі наопашку і вчитель. Останні обидва, видно, і не вмивались, бо обличчя були пом'яті, сонні, тільки вуса в офіцера були розчесані як слід.

Звернувшись до здивованих робітників, Олександр з лінивою зневагою вияснив їм, що йому стало відомо, ніби вкрадена "миндаль" знаходиться тепер у них на кухні, а через те ніхто хай не виходить з хати, поки не буде скінчено трус. Хитнувши потім мовчки головою Халабуді на робітників, він неспішно озирнувся, поводив байдуже очима по хаті і зупинив погляд на Килині, яка, зустрівшись з його поглядом, спершу одвернулась була, але зараз же подивилась знов, наче не маючи сил боротись, дуже зблідла і застигла у погляді. Офіцер ледве всміхнувся, одвернувся, байдуже подивився по стелі, позіхнув, прикривши рота трьома пальцями, і повернувся до Халабуди, який вже старанно порався біля Трохима, щільно облапуючи його з голови до ніг. Той усміхався якоюсь похмуро-задоволеною всмішкою й покірливо повертався на всі боки. Біля них стояв учитель і, жадібно дивлячись за кожним їхнім рухом, нетерпляче топтався круг їх.

— Нет? — спитав офіцер, коли Халабуда взявся до Савки.

— Нікак нєт! — озирнувся той і, кинувшись до Савки, почав ще старанніше шукати. Не знайшлось і у Савки, як не знайшлось і в останніх.

— Вещи пересмотри! — холодно кинув офіцер, коли всі були обшукані. Кинулись до шмаття, до одежі, перетрусили все й перейшли до скринь, яких було тільки дві: більша, жовта, — Килинина, і менша, зелена, — Андрієва. Витягли спершу зелену й почали викладати на лаву сорочки, хусточки, різну дрібницю. Потрусивши одну сорочку, потім другу. Халабуда раптом нахилився і, піднявши з землі якусь ганчірку, розгорнув її, глянув і, весь просіявши, кинувся до Олександра.

— Ваше благородіє!.. Знайшлась... Вот! — скрикнув він радісно і подав тому ганчірку. Панок кинувся і, вхопивши з рук офіцера орден, обдивився, наче не ймучи віри своїм очам, і показав його Олександрові.

— Действительно!.. Посмотрите... Очень рад... Очень рад... Зто просто... Очень благодарен вам! — звернувся він до прикажчика, який трошки випрямився й серйозно сказав:

— Не стоїть благодарності за такиї милості!

— Ну, как же не стоит? — радісно-збентежено пробурмотів той, звертаючись до Олександра й любовно дивлячись на хрест, який той з усмішкою повертав у пальцях.

— Удивительно!.. Правда?

— Д-да... — протягнув нарешті офіцер і, зробивши раптом серйозне й грізне лице, повернувся до всіх і строго спитав:

— Чей ато сундук?

Всі зразу подивились на Андрія, який, як тільки з його сорочки випала "миндаль", здивовано-перелякано підняв брови і страшенно почервонів весь. Поки ж роздивлялись на хрест, він прудко бігав по всіх очима, наче питаючись, як це воно могло статись так, що вкрадена "миндаль" опинилась у його в скриньці; але всі мовчки і також здивовано дивились одне на одного і ніхто навіть не рушився на свойому місці. Андрій глянув на Юхима, той здивовано стиснув до його плечима; глянув на Трохима, той тільки похмуро-радісно всміхнувся до його; глянув на Килину і ще дужче почервонів увесь, — вона, бліда вся, як стіна, з широкими очима, пильно дивилась на його. Але, зачувши питання офіцера, він прокашлявся і, запинаючись, сказав:

— Це мій... сундук. Тільки я не брав ції "миндалі"...

Я і не знаю, як вона... Це хтось підкинув мені...

— Да? — іронічно-холодно промовив Олександр. — Странно! Кто-то, значит, специально крал для того, чтобьі подкинуть тебе? Удивительно!.. Но... Довольно... Кто тебе дал атот... ату медаль?

— Мені ніхто не давав... Я не знаю... їй-богу, не знаю... От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скриньці... — з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехрестився до образів. Верхня, піднята губа йому

дрижала, на лобі виступив піт, очі були широко розплю щені й дивились злякано й напружено.

— Ну, одним словом, не хочешь сказать! — повертаючись до Халабуди, сказав офіцер. — Хорошо... Зто раз-берет суд... Взять его й отправить к старосте... П-под-лец-цы!

— Вьі хотите его... предать суду? — живо спитав учитель, якось стурбовано дивлячись на Олександра.

— Конечно! — здивовано скрикнув той. — Не по головке же его погладить за ато?

— Да... — зам'явся той і понизив голос. — Но видите ли... Я просил бьі вас... а... пустить его й... не поднимать зтого дела... Начнется следствие, вьізовут меня, вас, подьімется цельїй скандал. Мне это ужасно неприятно... Пожалуйста... Я согласен, преступление, так сказать, с поличним. Но понимаете, этот комичньїй характер. Все это... Бог с ним! Пустите его!..

— Хм...

— Пожалуйста, я вас прошу... Офіцер замислився.

— Ну, хорошо, — стиснув він плечима і подав орден, якого той обережно підхопив і разом з ганчіркою пхнув у кишеню. — Пусть так, хотя... знаєте... но все равно... Ну, слушай, тьі! — звернувся він раптом до Андрія. — Слушай сюда... Зтот барин просит за тебя... Сльїшишь?.. Й я отпускаю тебя й не предам суду... Понимаешь?

— Коли ж я не брав! — скрикнув Андрій. Офіцер скипів.

— Молчать!! — гримнув він, зчервонівши разом. — Негодяй! Его от тюрьмьі освобождают, а он еще продолжает нагло тебе врать в лицо... Мерзавец!.. Вьігнать его сейчас с собаками из акономии й не дать ему ни копей-ки! Забирай свои паскудньїе вещи й в один миг марш отсюда... С-скоти-и-на!

Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на "панича", який не зводив з його очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він, хапаючись, натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима і зараз же перевели погляд на панів.

— Мер-р-рзавцьі! — промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки "по швам", зупинив його:

— Ваше благородіє!

Їхнє благородіє озирнулось.

— Ну?

— Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк... которий без сомнєнія заслабєл... і той... не способний работать... Так ви звелєлі, щоб його отправить у волость... Он той самий, которий лежить на полу.

— Ну?

— Так я хотєл одослать ще вчерась... А они, — він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче... — не зхотєлі.

— Как ато не "зхотєлі"? — гордо спитав офіцер, — Просить их нужно, что ли?

— Так точно, без сомнєнія!.. І я думал так... Так тот... которий тільки що пошол, шо украл миндаль, той хотєл везти... А тепер нема кому, потому они усє не слуша-ют... Особенно той, ваше благородіє, которий рябой... Той усіх без сомнєнія бунтуєть... повсігда... Вредний такой... Настоящій, ваше благородіє, малахольник...

— Какой "малахольник"?

— Такой, значить, как разбойник всьо рамно... Не слушаєт... сопротивляється...

"Благородіє" перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.

— Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйот тому морду, хто повезьоть у волость...

"Благородіє" знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.

— Вьігнать его в двадцать четьіре часа из акономии! — очевидячки, здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди. — Чтоб й духу его к вечеру не бьіло!

— Слушаю... — витягнувся трохи Халабуда.

— Тільки вперед рощот мені дайте! — спокійно і не усміхаючись вже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.

— Никакого рассчета! — не дивлячись на його, кинув "панич". — Нагайки еще получишь!

Трохим зупинив на йому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів весь.

— А нагайки за що? — придушено спитав він.

— За бунт! Па-а-нима-аешь?! — раптом озвіріло "благородіє" й повернулось до його всім тілом, — За бунт!.. Сволочь атакая! Деньги брать умеешь, а работать не любишь?.. С-скотьі проклятьіе!.. Перепорю всех!..

Трохим почав важко сопти, жили йому понапиналися на висках, ряботиння налилось синьою кров'ю, брови зійшлись з віями й через це очі здавались ще гострішими. Панок злякано дивився на них і, очевидячки, не знав, що йому робити. Халабуда стояв з покірливим виглядом; "скоти" ще більше похмурились, прищулились.

— Нагайки мені нема за що... — заговорив нарешті Трохим хрипким голосом. — А що я не послухався, так за це мені рощот дайте... А не дасте... так... — він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся, — так я вже... Я вам не Андрій... Грабувать себе не дам...

Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до його, і знов забігав поглядом по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на його, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:

— Это, действительно, разбойник какой-то...

15 16 17 18 19 20 21