— А захочу, буду як стьоклишко!
Я переконував його в тому самому, і ми тут знайшли повне порозуміння.
У пориві взаємної симпатії, яка доходила ледь не до любові (платонічної, звичайно), добре набравшись, я розповів моєму можливому тестю, що я п'ю не від того, що бажаю перейти у рід свиней (до речі, я жодної свині-пияка не зустрічав, отже, це порівняння умоглядне), а від кохання до однієї відьми (до кого саме, передбачливо не сказав), котра мене чарує, а я її, сказав, не хочу, а хочу Оксану, тобто дочку мого можливого тестя. Океании батечко подивися на мене з видимою цікавістю.
— Да, — сказав. — Інтересно! В мене щось подобие було.
— Не може буть! — варнякнув я.
— Можеш і не вірить, — сказав мій можливий тесть, — а було! Тіки ти од своєї відьми тікаєш, гик! — він саме мав напад гикавки, — а я од свеї не зміг, гик! І, дурак, оженився, гик! Несила була од тої заразюки втекти, гик!
Тоді я печально подумав: маю-таки рацію, що тікаю від свого кохання до горбунки Зої, а не йду йому назустріч, інакше мене чекала б така ж доля, яка наїхала цього бідолашного чоловіка. Тобто в особі свого можливого тестя я раптом побачив продовження тієї дороги, по якій іти не бажав. Він, отже, став живим утіленням мого майбутнього, значить, був посланий мені Богом як попередження.
Горбунка Зоя нашу околицю покинула, і лише тоді я ніби прокинувся від жахливого сну чи вийшов із важкої затяжної хвороби.
Сталося це одного сонячного весняного ранку, коли небо над землею було напнуте як блаватний гігантський намет, дзвонили, аж захлиналися синиці, і коли я розплющив очі, реально почув, як та блакитнява полилася мені в очі, ніби свіжий струмінь живлющої води, який легенько, тепло і ніжно виполоскав мій мозок, а точніше, делікатним віничком вимів мені з голови та з ніг і хворобу, і шал, і одур — усе, що мене вбивало. І вперше за багато днів я відчув, як тихенька струна озвалась у моїх грудях, і золотий палець сонячного ранку, вибачте мені за цю красивість, але порівняння точне, програв гаму, як програють на фортепіано, щоб наладнати іншого інструмента. І я відчув, що інструмент душі моєї знову почав гармонійно звучати. Зірвався із ліжка і підійшов до дзеркала. На мене зиркнуло найогидніше з усіх бридких обличчя: бородате, червоне, з мішками біля очей, якесь брудне, з вибалушеними очима, на білках яблук проступали червоні артерійки. То було не лице, а, вибачте, мордяка, від якої не диво жахнутися, тож я жахнувся. Схопив ножиці і почав обрізати бороду, зумисно роблячи собі боляче — хотів якнайшвидше здерти із себе ту бридку машкару. Мати, очевидно, вийшла до магазину, бо в домі було тихо, і я подумав, що Бог посприяв мені — соромно поставати таким їй на очі, хоч сором цей був нелогічний: скільки разів вона мене, такого опущеного, бачила. Через те я зміг спокійно ретельно виголитися, а тоді пішов під душ, а що з мене й досі несло сопухом, як із помийниці, то виполоскав еліксиром рота, обмилив себе з голови до ніг, а коли змив піну, відчув, що змив із себе не тільки бруд тілесний, але й душевний — тіло й душа вперше за довгий час відчули радість погодження, я це раніше для себе називав — радість бути чистим. Змінив білизну, бо ця була смердка і наче покрита лепом, знайшов у шафі свіжі сорочку, штани і джемпер, свіжі шкарпетки, а все, що носив передоцім, заштовхав у виварку.
Знову підійшов до дзеркала. Захоплюватися і зараз не було чим, але принаймні брудну машкару я із себе змив, чи здер, чи зішкрябав, тож на мене зирнуло відносно нормальне обличчя, хоч воно і досі не було варте доброго слова. Зрештою, не все зразу — із хвороби також виходять поступово. Тепер, після маніпуляцій, вражали мене в моїй парсуні блідість, випитість і надих хронічної иритомленості.
Я почув, що в дім хтось зайшов, і різко повернувся від дзеркала. На порозі стояла мати і пильно на мене дивилася.
— Господи, мамо! — сказав я, йдучи їй назустріч. — Не знаю, як тебе перепрошувати!
— Переказився? — строго спитала вона.
І я раптом, сам не тямлячи, як це сталося, вчинив так, як блудний син із Біблії, прийшовши па покаяння до батька, — я впав перед матір'ю на коліна і схопив її руку, щоб поцілувати.
— Вибач, коли можеш, мамо, — сказав я покаянно. —Клянуся, більше такого не повториться.
Сцена була трохи театральна, але щира, і певна річ, матір зворушила. Вона заплакала.
— Це був такий жах! — сказала, плачучи. — Що з тобою ириключилося, синку? — Я звівся з колін.
— Любов, мамо, — мовив, відвертаючись. — Гемонська любов! Але я вже зцілився!
— Слава Богу! — сказала моя атеїстична мати, і мала досить такту, щоб не лізти мені в душу й не розпитувати: я ще на оздоровлених ногах стояв неміцно. Отож мати по-жіночому відчула, що коли настав час покаяння, карати словом та ділом грішника-покаянника не годиться.
— Снідати будеш? — спитала миролюбно.
— Вола би з'їв, —сказав я, і це мало дати їй доказ, що я одужую, бо раніше до їжі був цілком байдужий. Голод і справді заграв у моєму тілі, отож я охоче вимів з тарілки не тільки те, що вона подала, але ще раз стільки. Мати розцвіла і стала такою ж як раніше, тобто спокійною, поважною і буденною. Свято мого сказу закінчилося.
Але мій акт покаяння мав бути, як кожна драма, дводійний: треба перепросити ще й Оксану. Це міг учинити тільки ввечері, бо Оксана вже працювала, тож до обіду я провів час біля програ-вача, слухаючи Моцарта, найясноноснішого композитора. І справді, музика імпонувала мені аж так, що я не слухав, а пив її. З обіду побіг в інститут, бо там мої справи були печальні — майже місяць я не відвідував лекцій: зрештою, наздогнати навчання не проблема — екзамени першого семестру я склав.
Увечері я пішов до Оксани. Більше страху мав не перед нею, а перед її матір'ю, яка з дому свого мене прогнала, наказавши не переступати її порога, батько ж Океании наказував мені їхнього порога таки переступати, — він був, як оповідалося, на моєму боці.
Отож я героїчно переступив порога, маючи на той акт такий иоловинчатий дозвіл, і перша, з ким зіштовхнувся, була таки Оксанина мати, а моя можлива теща. Зирнула на мене, як вовк на ягня із байки Леоніда Глібова, відтак я відчувся маленьким та біленьким, із шовковистою вовночкою, великооким, безпомічним ягнятком, яке невправно дибає невправними ніжками, і смиренно-печально подивився в очі вовка, тобто своєї можливої тещі, пригадуючи вічну істину: коли хочеш побачити свою вибраницю у старості, глянь на її матір.
Але Оксанина мати була жінка метикована, а це значить, недурна, тож вона у миг ока оцінила ситуацію і її вовчі очі погасли, перетворившись у котячі із прижмуром, але і з настороженою увагою, яка буває тоді, коли кішка сподівається небезпеки.
— Оксана вдома? — спитав я, чемно привітавшись.
— Хіба я тобі не казала? — почувся твердий голос.
— Казали, — мовив я. — Прийшов вибачитися. Більше такого не буде.
Оксанина мати подивилася на мене з печальним недовір'ям, адже мала досвід мільйонних покаянь та падінь власного чоловіка, а все ж його не проганяла, а якось із ним тягла; очевидно, була переконана, що весь чоловічий рід непутящий, та й бути інакше не може; отож зітхнула скрушно і ткнула пальцем у двері доччиної кімнати:
— Вона там!
Отже, сторожу біля палацу принцеси було задобрено і вмилостивлено, з принцесою ж повелося не так просто. Оксана була дівчина церемонна, точніше, схильна до ритуалів, тож я мав виконати акта покаяння в повному обсязі, тобто був змушений вислухати й дорікання, які витерпів із смиренням, адже був у цю хвилю ягням, а ягняті смирення подобає. Відтак, дав їй виговоритися, а якщо я їй це дозволив, то в статус-кво наше ввійшов пункт про її верховенство у нашій спілці, принаймні в деяких питаннях. Зрештою, порозуміння було знайдено, акт перемир'я (словесний) постановлено з усіма ритуальними клятвами та зобов'язаннями, я змушений був повторити ритуальні слова, які точно і без двозначностей визначали наші стосунки, і ці слова стали золотим ключиком до воріт, бо замки всіх дванадцяти дверей були однотипні і відчинялися одним ключиком (ясна річ, золотим).
І ми вийшли, як любили чинити це раніше, прогулятися, на душі в мене було світло й тепло, я глибоко вдихав весняне, густе повітря, наповнене пахощами землі, води та неба, і мені вперше в житті здалося, що спокій зовсім не рівнозначний житейській колотнечі, а має в собі високий чар та принадність. Чи не в такий спосіб я почав пригасати як індивідуальність? Вважаю, що ні, в такий спосіб мудрів. Бо здобував спромогу помічати красу земну: красу вечора, в якому ми йшли, красу тонкого профілю славної, доброї та порядної дівчини, красу стежки, що слалася нам під ноги, красу сутінків із їхнім тонким настроєм, що рівнозначний чудовій музиці, красу неба з його першими зорями та місяцем, який тим більше розпалювався, чим густішою ставала тьма.
"Мудрість потребує спокою, — згадав я чийсь афоризм, а може, й сам його придумав, — а безумство — колотнечі".
Але і в безумстві, думав я, є своя принада, бо для того, щоб вода цієї річки, біля якої ми йдемо, спрозоріла і заспокоїлася, вона мусить збунтуватися, забруднитися, перешуміти, переграти, вимести із нутра свого намул та болото і все це знести далі. Так само і вино: чим більше воно шумує, тим ліпший його смак.
І тут Оксана раптом сказала, зовсім не дбаючи про мій миротворчий настрій і про те, що саме в цей час складаю я осанну спокою та мудрості:
— Скажи правду, ти любив горбунку Зою?
Спитала це із ригоризму, щоб переконатися, що мої ритуальні слова, що, мов, люблю її, правдиві і без ущербу: я мав у цю хвилю конче заперечити їй, — мовляв, горбунку Зою ніколи не любив, хоч обоє ми добре знаємо: неправда це.
— То відьма! — сказав я сердито. —І чи не досить нам її?
— Не знаю, — сказала Оксана. — Просто мені її жаль. Відчув, що справді починаю сердитися. Зрештою, мусила б
вона ревнувати до тієї клятої дияволиці.
— Жаль, що я її не полюбив? — спитав іронічно.
— Але ж покористувався! — жорстко і не давлячись на мене сказала Оксана. — Всі ви, чоловіки, такі!
— Які такі?
— Безчесні, — мовила гордо Оксана, видимо протиставляючи мою безчесність своїй чеснотливості.
— Хочеш мене образити? — спитав я, відчуваючи, що в мене роздимаються ніздрі.
— Кажу, що є.
— Справжнє те, що є, — сказав я.