Юнаки з вогненної печі

Валерій Шевчук

Сторінка 20 з 65

Повільно пішла до дверей, якась ніби справді втомлена й вичерпана, а мені раптом стало чогось гостро жаль. Стояв і дивився, а вона ні разу не озирнулася і навіть не малювалася переді мною. Зайшла в парадне й голосно плеснула дверима.

16

Прийшов додому, тут чекав мене батько, і я тільки тепер згадав, що обіцяв поїхати з ним на вечірні лови хваткою. І хоч було для того запізно, ми все-таки, не зважаючи на материне гдирання, поїхали; зрештою, я хотів розповісти батькові про чорного ангела. Сів за весла, а він на кермо човна, тримаючи підвішену на тичці хватку.

— Так я й думав,— мовив він, уважно мене вислухавши.— По-моєму, повівся ти правильно. Але май на увазі, вони так просто від тебе не відстануть. Вгризаються в людину і не дають спокою. А коли не виходить по-їхньому, мстять.

Він звівся й опустив хватку у воду. Густо пахло річкою, осінню, в небі ясно царював місяць, біля весла коливалося його відбиття. Од ліхтарів на дорозі слалися гострі списові промені, світло падало й на воду; здавалося, що й той місяць ніби один із ліхтарів, котрий відірвався від стовпа та й плавав у небі і воді. Біля одного з ліхтарів літали великі нічні метелики, крила їхні відсвічували і здавалося, що то крутяться великі іскри.

— Турбує мене все це,— сказав тривожно батько.

— Тягни! — мовив я.

Батько різко підняв хватку, з сітки звисало кілька лискучих, схожих на свічки, рибин. Подав снасть на мене, оббризкавши краплями, я повибирав улов, покидавши в коробку. Попливли далі. Річка була безлюдна, тільки на дощатому мості бовваніли якісь постаті, очевидно, парочки.

— Дивно мені,— сказав я.— Здавалося б, що такого особливого сказав? І чому до того така пильна увага?

— Мусиш зрозуміти,— відповів батько.— Україна для них — це дійна корова. Особлива, бо й годувати її не дуже треба, і молока дає багато. Ласий шматочок! Окрім того, вони й роботи собі шукають. Бо як не викриватимуть когось, то навіщо вони? Отож, і вигадують і творять тих злочинців. Ловлять рибку, як оце ми з тобою.

Батько знову опустив снасть і притис її до дна річки кінцем тички.

— Ого! — сказав він.— На щось наскочили. Сітка ходором ходить.

— Потримай трохи,— порадив я. Цього разу сітка аж засяяла — висіло аж кільканадцять свічок. Але після того наче відрізало: батько спускав хватку у воду, підіймав — безрезультатно. Тоді зітхнув, розібрав снасть і сів на кормі. Я погнав човна до прив'язі, вода під веслами й за кормою забурунила.

— Добре, що розповів про те,— сказав батько.— Намагайся вгадувати їхні гачки і не попадайся на них. Вони люблять провокувати на відвертість, залякувати, можуть навіть грозити арештом та тюрмою. Стеж за кожним своїм словом. Можуть також прикинутися добрячками, що ніби про тебе піклуються і дбають, а можуть стати грубими й брутальними. Говори з ними спокійно, не дайся, щоб піймали тебе на брехні і постійно тримай у голові — то не люди! Треба якось із цієї халепи викрутитися. Матері про те ні слова!

— Гаразд,— сказав я і причалив до берега...

Тієї ночі мені снилися Мариська. Здавалося, що я риба, швидко мотакая поміж зілля й каміння, і на мене чигає безліч небезпек: ротасті щуки й окуні; спущені гачки, на які начеплено бутерброди з червоною та чорною ікрою; сітки, які перетинали мені раптом шлях; саки, в які гнали мене голі ноги якихось істот без тулубів та голів; хватки, які раптом опускалися згори, щоб мене накрити; перемети із наживленими банками тріскової печінки, крабів, тушкованих тунців та червоної риби. Я мотався поміж усього того, а побіч мене моталися Артур, Славко (дивна рибина на костурах) і Лариса, мої однокласники — риби з людськими обличчями, дівчата з оголеними персами, але з риб'ячими хвостами; ми намагалися проскочити на вільний простір, де немає гачків, сіток, саків, хваток, переметів, верш з їхніми німо розверстими пащами; в кожній верші чи в ятері так само лежала приманка: дунайські оселедці, білуга, севрюга, палтуси, власне, шматки з них: горячо і холоднокопчені, сиро і холоднокопчені ковбаси, шматки шинки; ми ж жували нашвидку водорості, хробачків, жучків, хапали впал их на поверхню річки мух і комах, виривалися вряди-годи зі своєї стихії, вискакували з води, хапаючи ротом повітря, а тоді знову поринали. І знову стереглися, знову маневрували між отої навали сіток, верш та гачків, і жив у мені, ніби чорний м'ячик, страх, той страх розростався, розбухав, заповнюючи вщерть тіло і душу, просякаючи у кожну клітину, ніби чорні водорості; тоді я відчував, що тіло моє розбухає, дерев'яніє, що втрачаю силу, що мені вже не хочеться мотатися, а прагнеться заплющити очі, щоб народити біля себе темряву, огорнути себе нею і поволі почати опускатися все глибше й глибше, сягнути густого намулу і вритися в нього, ледь-ледь ворушачи зябрами, і тішити себе маленькою думкою, що ось він і приходить — спокій, що спокій — це і є згода на тьму, що спокій — це терпкий ковток тьми — темна, вирита в намулі криївка, хата із непробивними стінами, де ніхто і ніщо тебе не зачепить, не зловить, не наниже твою губу на гачка, не запустить того гачка у нутро, не стисне петлею очка сіткового, а буде тільки мир і спокій, і тихе дрімання, і тихі радощі від того, що в цьому намулі є проста, достатня, хоч і невибаглива їжа, що тільки там можна знайти затишне ложе, дрімати й не боятися, що тебе вирве звідтіля якась брутальна сила, тоді можна й очі заплющити, бо все одно в цій пітьмі не видно.

Я кілька разів прокидався, ніби вискакував із водяної товщі у ясний, залитий промінням світ, але знову падав у темінь; біля мене сідала маленька русалочка з Лариси-ним обличчям, повільно, роздумливо курила сигарету й смутно дивилася на побиті жовтим багрянцем водорості; русалочка, з палець зростом, яку я любив м'яким, осіннім почуттям, хоч добре знав, що русалки з рибами не паруються, вони з ними лише дружать та й доти, доки їм не набридне.

Прокинувся з важкою головою і поставив на програвача "Маленьку нічну серенаду" Моцарта. Слухати вранці вечірню музику — це і є відчуття осені, і вона ввійшла в мене чудовою мелодією з барвистим відчуттям смутку.

"Треба оновитися,— думав я, лежачи в ліжку із заплющеними очима.— Треба вражень, нового простору, нових облич. Знайти, зрештою, точку опори і не для того, щоб перевертати, як хотів Архімед, світ, а для того, щоб утриматися на пустельному полі землі, яка почала так швидко обертатися, що вже вислизає мені з-під ніг".

17

І ось я йду вулицями Львова, вийшов із центральної і потрапив у лабіринт старого міста; на багатьох будинках були меморіальні дошки і я ніби опустився в глибину зламу XVI—XVII століть, навіть люди уявилися мені в тодішніх строях: чоловіки в камзолах, деліях, широких чи вузьких штанях, жінки у важких, пишних, барвистих сукнях, на головах у них громадилися дивовижні споруди головних уборів, особливо в жінок; я поспішив до братства, бо там сьогодні мали говорити про особливо важливі справи: як зберегтися при тому шаленому тискові, що його відчували вже львів'яни-українці, адже фанатичний Сигизмунд Третій дав волю ксьондзам та єзуїтам, а ті українців із стольного города хотіли вижити зовсім. Отже там зібралися Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, брати Беринди, Захарія Копистенський, Олександр Митура, Гаврило Дорофієвич, Юрко Рогатинець та інші братчики, і мала відбутися таємна вечеря, хоч зараз зовсім не вечір, а тільки день. Дивно було й те, що на цю учту запрошено й мене, юного, адже я тільки закінчив братську школу і перший рік у ній був учителем, та й то тільки класу фари. Оскільки боялися підслухачів та вивідників, умовилися стукати тричі, а після паузи — ще двічі. Я підійшов до залізних кованих дверей і постукав, як вимагалося. Двері безшумно відчинилися — очевидно, їх перед цим змастили, і побачив довгого стола у залі братства, за яким сиділи всі оті вчені мужі. Але за стола я не сів, а на лавці під стіною, де сиділи рядові братчики і теж далеко не всі, а лише вибрані. Всі були у важких киреях, а шапки поклали біля кухлів із медом.

— Зачиніть двері й більше нікого не пускайте,— сказав Єлисей Плетенецький, і я вразився; коли б не борода й довге волосся, він зовсім би подобав на мого приятеля Славка, і так само, як Славко, готувався до монологу. Говорив про те, що у Львові русинам немає вже як дихати, а для того, щоб посісти якийсь уряд, українець мав втратити свою віру, тобто ставати відступником; у Львові навіть видавати свої книги стає важче й важче, навіть ремісникові складно вільно й чесно працювати, бо до цехів їх не приймають, так само важко зайнятися нашому братові й купецтвом. Отже вихід може бути лише один: треба перенести духовну столицю кудись у глибину України-Руси, куди не сягає око й цупка рука єзуїтів, бо тут стає неможливо втриматися. Вони хочуть стерти наш нарід із лиця землі, і вже немало чого досягли, принаймні, багато шляхти від рідного відступилося.

— Особливо єзуїти налягають на князів та магнатів чи взагалі багатих людей, і все для того, аби обезголовити нарід,— сказав Єлисей Плетенецький.— Отже ми й зібралися для того, щоб порадитися із чільними братчиками — переїхати громадою до Києва, до найбільшої святині землі нашої — Києво-Печерського монастиря, заснувати там друкарню і школу, і щоб зробити згодом із тієї школи академію. Щодо друкарні, тут уже все домовлено: братство для цього купить друкарню Балабанів. Христос,— сказав Єлисей Плетенецький,— милосердствував за народ і виводив людей у пустелю не заради любові до пустелі, а з огляду на мучительну і заздрісну владу, щоб вільно посіяти сім'я слова про вічне життя. Ми також,— сказав Єлисей,— маємо мучительну і заздрісну владу, і нам за прикладом Господа нашого треба вільно сіяти сім'я слова про вічне життя народу нашого. Отже Київ — це і є та пустеля, де це напевне можна буде зробити, бо інакше, як нарід, ми не встоїмо.

Через це він закликав усіх, хто хоче покласти життя своє задля життя вічного народу нашого, і перший зголошується він сам, Єлисей Плетенецький, піднятися на той чин. "Зголошуємося і ми",— сказали брати Берин-ди, а за ними Митура, Борецький, Дорофіє-вич і Копистенський. "Але не можна,— сказав Юрко Рогатинець,— віддавати на поталу мучительній і заздрісній владі і Львів, стольне місто наше, бо коли не буде злуки Києва та Львова — пропадемо".— Згоден,— прорік Єлисей Плетенецький.— Покладаємо надію на молодь.— Він подивився на нас, молодих, котрі сиділи на лаві біля стіни.— Залишиться дехто і зі старших", котрі мають тут майно, ремесло, будівлі, родини.

17 18 19 20 21 22 23