Мені до вподоби, коли речі називають своїми іменами. І Ользі Аркадіївні я дуже вдячний, що вона не розігрувала переді мною спектаклів, а просто дала мені зрозуміти, що я у вашій віллі зайвий. Ми ж з тобою не діти, моя дружино, і я боюсь, що не зможу допомогти тобі подолати страх, тим більше на такій відстані.
Будь здорова, Наталочко!
Платон".
* * *
"Платоне!
Я знаю, що не заслужила на кращого листа, і мені дуже боляче. Я відчуваю, що ти з кожним днем все далі й далі від мене. Мені хочеться крикнути: "Зупинись!", але хто почує цей крик? Приїде з конгресу професор Крещенко, і я пораджуся з ним. Я хочу приїхати до тебе. Я не можу тут жити, я не знаю, як жити... Не йди від мене, Платоне! Чекай.
Твоя Наталка".
* * *
"Наталочко!
Я жду. Ти мені зараз дуже потрібна! Ми повинні бути щасливі. Кидай усе, приїжджай. Я чекаю тебе, Наталко.
Платон".
Ольга Аркадіївна прочитала цього листа і порвала на дрібненькі шматочки.
– Був листоноша? – запитала Наталка, зійшовши на веранду. – Мені нема нічого?
– Нема.
– Чому ж він не пише?
– Не знаю. Ти ще про нього думаєш?
– Думаю.
* * *
"Добрий день, Платоне!
Мене дуже непокоїть стан моєї дочки Наталки. Вона стала надзвичайно нервова, а для неї це смертельна небезпека. Я помітила, що це повторюється тоді, коли вона одержує ваші листи. Я не знаю їх змісту, але дуже прошу вас не хвилювати Наталки. Так буде краще для неї й для вас.
Бувайте здорові.
Ольга Нарбутова".
* * *
"Платоне!
Три місяці від тебе немає жодного листа. Я образила тебе? Чому не пишеш? Забув. Так мені й треба. Крещенко заборонив мені виїжджати, Давид сказав, що професора умовила моя мати. Вона тримає мене в постійному страху, і мені лячно жити. Мабуть, ти не чекай мене, Платоне. Якби ти був зі мною... Не приїдеш? А може, на мій день народження?
Наталка".
* * *
"Ясноград Літинське шосе 12 Б Наталці Нарбутовій поздоровляємо днем народження бажаємо щастя мужнього серця і голубих візків крпк Платон Василь"
* * *
Ольга Аркадіївна тицьнула Наталці телеграму:
– Чоловічок! Приїхати не зміг, на день народження жінки!
– Значить, він не міг.
– Державний діяч! – Ольга Аркадіївна налила каву в чашечки й понесла в садок гостям.
Гостей було небагато, лише кілька батькових знайомих та нових приятельок матері. Наталка тільки з чемності сиділа за столом, а зараз їй не хотілося йти до них. Піднялась у свою кімнату, сіла на підвіконні. Було видно куточок саду і альтанку, де сиділи гості. В центрі уваги – фарбована блондинка невизначеного віку, Мура. Вона сиділа у шезлонгу з оголеними стегнами і так сміялася, що лящало у вухах. Батько мовчки помішував ложечкою каву, сидів немов чужий серед цих людей. Наталці стало чомусь шкода його. Доконали старого вічні чвари з матір'ю. Чому так сталося? – дошукувалася причини Наталка. Адже до того, як батько демобілізувався, в домі завжди панувала злагода, якась атмосфера приязні, родинного затишку. Зараз уже ні батько, ні Наталка не розвішують на стінах своїх афоризмів, і тільки необхідність зводить їх за обідом та вечерею до одної кімнати.
Наталка відчувала, що батькові потрібна підтримка в цій житейській суєті, а це зробити могла тільки вона. Михайло Костянтинович шукав роботу. Щоразу, коли він повертався з міста, Ольга Аркадіївна зустрічала його стандартним запитанням:
– Ну що?
Батько стомлено сідав на лавочку й доповідав;
– Пропонували йти завідувачем складу на кондитерську фабрику.
– Йди! І не роздумуй довго! Як сир у маслі будеш...
– Я не піду ні на які склади, Ольго.
– Дурний. Ще куди посилали? Кажи! – Мати в ці хвилини схожа була на суворого слідчого.
– Директором кравецької майстерні.
– Йди! Будеш...
– Не йди, батьку, – обірвала початок материної тиради Наталка.
– А скільки ж він тинятиметься без роботи? – ставила риторичне запитання Ольга Аркадіївна. – У нас такі витрати! Ми на цю пенсію не проживемо.
– Ти, мамо, могла б, до речі, менше купувати різних цяцьок, – сказала Наталка.
– І ти мені заздриш? Я не для себе купую ці персні й кульчики. тобі залишаться... І це завше – гроші.
– А мені нічого не треба.
– Досить тобі, Ольго, – Нарбутов запалив цигарку. Наталка помітила, як у нього тремтіли руки. – Взавтра я піду в міськком партії.
Секретар міськкому партії прийняв Нарбутова як давнього знайомого.
Уважно вислухав його і сказав:
– Мені доповідали товариші з оргвідділу, що вам пропонували кілька посад, але ви відмовилися.
– Мене, мабуть, не так зрозуміли товариші. Мені не потрібні ніякі склади, майстерні одягу... Я хочу справжнього діла, – відповів Нарбутов.
– У вас великий досвід, товаришу полковник, це ми знаємо і щось придумаємо, бо зараз таких вакансій, на жаль, нема.
– Яких вакансій?
– Керівних, – пішов на відвертість секретар.
– Я не прошу у вас таких посад. Пошліть мене на будь-яку роботу, щоб я міг працювати й бути корисним.
Секретар міськкому полегшено зітхнув.
– Михайле Костянтиновичу, це вже ділова розмова, пробачте, але я думав, що ви домагаєтесь...
– Я нічого не домагаюсь, товаришу секретар.
– Є у нас автоколона при будівельно-монтажному управлінні, не колона, а горе. Чотири начальники за рік змінились, усі плани в них летять шкереберть. Машини поламані, дисципліни ніякої... Обком за цю колону скоро мені догану винесе, точно. Підете начальником? Але попереджаю вас, Михайле Костянтиновичу, буде тяжко.
Нарбутов не вагався:
– Піду.
– Вас послав до мене сам господь бог, – секретар потиснув руку Нарбутову. – Зараз я подзвоню в управління.
Вислухавши чоловіка, Ольга Аркадіївна презирливо посміхнулася:
– Доходився! Чула, Наталко? З ранку до ночі буде сидіти в тих майстернях і матюкатися з шофернею. Полковник...
– Буду! – стукнув кулаком по столі Нарбутов. – Бо я ще хочу жити, а не киснути.
– Батьку, ти правильно зробив, – сказала Наталка. – Ти в мене молодець. Слово честі, краще матюкатися з шоферами, аніж вислуховувати тиради нашої чарівної мамаші.
– Ти – невиховане дівчисько! – гримнула Ольга Аркадіївна.
Батько повертався з роботи пізно, інколи його підвозив якийсь самоскид. Наталка бігла до хвіртки й кричала:
– Привіт автоколоні!
І здавалася вона в такі хвилини Нарбутову маленькою, ніби поверталися далекі молоді роки. Переодягаючись, він розповідав дочці, як минув день, що зробив, де був.
– Дуже цікаво! – кидала Ольга Аркадіївна. – Він дістав два колінчастих вали!
– Не два, а три, – поправляв Нарбутов.
– Подвиг!
...Мати увімкнула світло в саду. Мура, похитуючи стегнами, співала:
Я вспомнил Вас и все былое...
Потім Наталка побачила Давида з букетиком троянд. Він привітався з усіма і поцілував руку Ользі Аркадіївні. Щось запитав, і мати показала рукою на її кімнату.
Давид зайшов без стуку.
– До тридцяти років жінки мають право відзначати свій день народження, потім рекомендується тримати ці дати в таємниці. Наталочко, це звичайні троянди, але я ходив за ними аж у Старе Місто. Шість кілометрів – коментарі зайві. Руку я цілував твоїй мамі, підставляй щоку. Ніякого задоволення. Якщо мені дадуть чарку горілки, я вип'ю за твоє здоров'я.
– Може, підемо в сад?
– Ні. На мене негативно впливають Мурині стегна, – засміявся Давид.
– Не дивись.
– Це неможливо, бо мені здається, що Мура складається з самих лише стегон.
Наталка принесла коньяк і яблука. Давид випив.
– Можеш мене поздоровити, Наташо.
– З чим? Захищаєш докторську дисертацію?
– Більше. Шеф дозволив іти у відпустку. За два дні я буду штовхатися в Ялті.
– Заздрю.
– Їдьмо разом. А що?
– Давиде! – покликала Ольга Аркадіївна. – Дами ждуть.
У садку гарчали саксофони – мати принесла магнітофон.
– Йди, йди, – сказала Наталка, – я прийду пізніше.
Мура вгвинчувала свої каблучки у гравій:
– Давиде, шейк!
– Дуже корисний танок для функцій тазу і м'язів живота, – прокоментував дивовижні Мурині па Давид, потім скинув піджак і, вловивши ритм, став гідним партнером чарівної Мури.
Гості аплодували.
– Ну, як? – стрибали бісики в очах Мури.
– Муро, ви – секс-бомба.
– А що таке секс?
– Це я вам розкажу потім.
– А чому не йде сюди Наталка? – бісики ще стрибали на Давида.
– У день народження людина мусить подумати про своє життя, Муро, з погляду філософії. Наталка думає. – Давид налив шампанського. – Будемо ортодоксами й вип'ємо за батьків іменинниці, Ваше здоров'я!
– Якби не ви, Давиде, то я померла б з нудьги! – Ольга Аркадіївна поцілувала Сокальського.
– І я, – потягнулася до Давида Мура.
– Муро, ви кусаєтесь! – зауважив Давид.
– А ви зовсім не вмієте цілуватися.
– Оце поїду в Ялту і попрактикуюсь, – пообіцяв Давид.
– Візьміть мене з собою, – кокетувала Мура.
– Мій кошторис не витримає такого навантаження...
– Я вас прохарчую...
Наталка перечитувала телеграму. Навіть не написав "цілую"... "Бажаємо щастя, мужнього серця й голубих візків..." Нема ні мужності, ні голубих візків. Не приїхав. Наталка думає про це без жалю. Вона просто хотіла, щоб... які бридкі думки лізуть в голову! Але їх не відженеш. Вона хотіла б знову прийти до нього вночі у цей сад... А потім хай би й поїхав. Наталка відчуває, як усе її тіло наливається солодкою млостю. Ні, так більше не можна мордувати
– Наталко, чому ти сидиш у темряві? – Ольга Аркадіївна нечутно увійшла до кімнати.
– Мені так добре. Гості порозходилися?
– Залишилися Давид і Мура... У нас виникла ідея, Наталочко.
– Новий фасон плаття?
– Ні. Давид просить, щоб ти з ним поїхала до моря.
– Мені не можна їхати на те пекельне сонце.
– Давид пропонує поїхати на Ризьке узбережжя. Там чудовий клімат для тебе. Неповторне море...
– Чому він не сказав мені сам?
– Можливо, що йому незручно, розумієш, неодружений мужчина... Але це не має значення, Наталочко. Треба плюнути на ті міщанські умовності. Давид каже, що ти повернешся звідти абсолютно здорова. Подумаєш? Ми тобі з батьком радимо.
– Батько теж радить? – здивувалася Наталка.
– Хіба він тобі ворог?
– Я подумаю, мамо.
– Тут нема над чим думати.
Справді, над чим тут думати? Море. Красуня Рига, нові люди, пляжі. Чого нидіти в цих кімнатах, чого чекати, коли раптом життя відкриває перед тобою стільки заманливих перспектив? Вона поїде.