— І раптом загорлав на почварних та уломних, котрі все ще несамовитіли. — Ану досить! Досить я сказав!
І раптом вихопив з-за паска бича й почав сипати навколо себе удари. Почварні й уломні завили й хутко, ніби миші, почали розбігатися, за мент галявина знову спорожніла, лишилися тільки ми та селяни. Павло ж лежав непорушно і спав — цього разу напад хвороби був у нього короткий.
— Спасибі вам, діточки, за молитву, — сказало в отворі пелехате лице. — А тепер ідіть із Богом, бо мене вже він на молитву покликав. І ви йому молітеся. Вранці, вдень, увечері і вночі, і скільки молитимете, стільки мзди матимете. Амінь!
І обличчя зникло. Селяни почухмарили потилиці, і старший із них сказав невпевнено:
— Ходімо, чи що?
— Та вже, мабуть, і підемо, — мовив другий.
— Посидимо троха за болотом, — прорік третій. — Коли злодіяка звідсіля побіжить, злапаємо його.
Вони пішли, а Созонт шепнув мені:
— Посидь біля Павла, я їх проведу. — І гукнув селянам: — Стривайте, люди, я з вами пройдусь!
Пішов, а я тільки тепер помітив, що сонце почало припікати. Павло лежав відкритий, отож я відтяг його до паркану у затінок, сів побіч і в просвіт між частоколом зміг докладніше роздивитися двір. Під одним із стовпів стовбичив молячись розбійник, саме на ньому висіла шкура оленя, під другим стовпом була могила, обкладена дерном, під березовим хрестом — очевидно, тут і похована Микитина мати. Стояла в загорожі й невелика хатка, мабуть, туди й сховалися зараз Микитині учні, бо в дворищі не було їх жодного. Сам двір витоптаний, трава росла тільки по узбіччях під частоколом. Хата грубо складена з колод, не мазана, під очеретяним дахом, віконця — відсувні, одна із засувок була відчинена, і я уздрів спину одного з Микитиних учнів, власне, полотно його хітона. За мить воно схитнулося і зникло з визору. Рипнули двері — вийшов Антоній. Пішов спроквола через двір, виступив із воріт і став біля мене.
— Ще не прокинувся? — мовив спокійно.
— Оце відтяг його у затінок, — сказав я, щоб не подумав, ніби я за ними підглядаю.
— А де ваш третій?
— Пішов перейтися з селянами, — мовив я. Незвідь-чому якийсь тихий сум почав мене наповнювати.
— Хоче з ними покинути святе місце? — роблено байдуже спитав Антоній.
Я коротко на нього позирнув: чому це мало його турбувати?
— Не думаю, — відказав я. — Має послушання написати житіє святого Микити, отож і розпитує про нього людей.
Груди в Павла рівно здіймалися, він глибоко спав. Щось йому в цей час привиджувалося, бо обличчя вряди-годи кривилося, пересмикувалося, а то й усміхалося.
— Хто дав йому таке послушання? — тим-таки роблено байдужим голосом спитав Антоній. Він присів біля частоколу, спираючись об нього спиною.
— Мабуть, од київських святих отців, — мовив я. — Не знаю!
— А хіба не твій він приятель? — запитав Антоній, пильно на мене позирнувши.
Мене ж все більше й більше пойняв сум. Таке часом трапляється — це щось подібне до Павлових приступів, але слабше і тільки в чутті пробуває. Все начебто добре, все ніби звичайно, але раптово накотить гаряча, темна хвиля й починає покривати, ущемно змучує душу, чинить бездіяльним і вичерпаним. Тоді сиджу, втупившись в одне місце, й нічого не бачу, бо вслухаюсь у якусь дивну колотнечу в собі; стає на серці тихо, як перед бурею, тобто й тривожно, стає спокійно, але ще більше напружено й сутінно.
— Не мій він приятель, — проказав я, — бо йду з Жито мира, а він із Павлом із Києва, досі їх обох не знав. В Житомирі до них я й долучився.
— Це правда, що ти переписав Євангеліє? Одне чи весь Новий заповіт?
— Переклади чотириєвангелія, розкладені на глава й за чала, подані згідно з повним річним колом православних євангельських читань. Я цю книгу переклав, переписав і на малював багато орнаментованих ілюстрацій, заставок, мальованих ініціалів, біля яких подавав картинку між орнаментованих полів. А перед цим, ще 1554 року, я зробив Апостола, якого потім купив у мене Василь Загоровський, мій меценат. О, то була велика робота! З ранку до вечора, з понеділка до суботи, з місяця в місяць, з року в рік. Багато, брате, років!
— Чому ж так сумно про це говориш? — тепло спитав Антоній.
— Бо робота випила мене, як випивають воду із кухля, і висмоктала, як шпиг із кістки. І кухоль мого тіла, і кістки мої стали сухі, потріскані й порожні. Кухоль є, а води в ньому катма. Не знаю, чи цікаво це тобі, брате, але знаю, що вже ніколи більше такого не намалюю й не напишу: гірше робити не хочу, а так не зумію.
— То й не треба, — жорстко сказав Антоній. — Це значить, що ти своє в світі цьому зробив.
— Бачиш, брате, — всміхнувся довірливо я, не відаючи й сам, чому раптом вдався із ним у відвертість. — Річ у тім, що я вже нічого не можу робити. Тямиш, ні-чо-го!
— Уповай! — коротко мовив Антоній і звівся. — Коли маєш віру, все, що просиш і хочеш, здійсниться!
І він пішов до воріт, спокійний і відсторонений, а я пошкодував даремно розсипаних своїх слів: чи не перед свиньми метав я перла? Антоній відчинив ворота із рипом і ввійшов усередину.
— Отче Микито, отче Микито! — загорлав у цей час біля стовпа розбійник.
У круглому отворі з'явилося пелехате лице.
— Чому заважаєш мені молитися? — спитав Микита.
— Хочу спитати, коли велиш мені відійти? — крикнув розбійник.
— Чи знову до лихих діл повернешся? — спитало лице.
— Не про той відхід кажу, отче! Чую вже свій кінець! — крикнув розбійник.
— Тоді хай буде як хочеш! — мовило лице і сховалося.
І тут сталося щось разюче несподіване. Я побачив, як до розбійника розміреною ходою підійшов Антоній. У руці його з'явився незвідь-звідки ніж, і він угородив його в спину розбійника. Той скрикнув і впав.
Антоній витяг із тіла ножа, витер його спокійно об одежу лихоємця, заклав за паса і неквапливою, розгойданою ходою подався до хатини, на вийсті з якої стояла решта Микитиних учнів.
— Закопайте його! — сказав мирно Антоній. — Він те, що у Бога просив, дістав.
І пішов у хату, а за ним сховавсь у дверях Теодорит. Решта учнів, перемовляючись і пересміхаючись, ніби йшлося про милу забавку, подалися гуртом до стовпа, двоє схопило розбійника за ноги, ще двоє за руки і поволочили з двориська.
— Ото нажерся людської крові, — сказав Симеон. — Тяжкий, мов каменюка.
Я сидів під частоколом, заціпенілий, ніби побив мене правець.
Розділ п'ятнадцятий,
у якому переповідається розмова мандрованців — їхнє осмислення того, що удіялося, подається монолог Созонта про гру й описується трапезна вечеря на острові
Павло прокинувся невдовзі перед тим, як повернувся Созонт, і одразу ж спитав мене:
— Не бачу біля стовпа розбійника — де він?
Я не хотів його вражати після нападу хвороби, тому сказав коротко:
— Загинув розбійник.
Обличчя Павлове запроменіло всмішкою.
— Бачив уві сні, як той загинув.
І переповів розмову розбійника з Микитою, але сказав, що той сам собою помер після розмови із святим. Бачив він також: повернулися селяни й попросили, щоб їм віддали тіло злочинця, аби показати його тим, котрі їх послали. Селяни прийшли ніби під ворота й почали гукати:
— Дай нам, отче, тіло ворога нашого, через якого всі довколишні села не мали спокою.
Микита відповів:
— Хто його привів до мене, той із множністю воїв небесних прийде і забере його, очищеного покаянням, до себе, і не смутіть мене!
Селяни після того відійшли.
— Чи не так було? — спитав Павло.
— Саме так! — почули ми голос. Біля нас стояв Антоній і ледь-ледь усміхався. — Чи, може, бачив інакше? — спитав, зустрівшись зі мною очима; я відчув, що мене наповнює глупа ніч.
І мій язик мимовільно сказав:
— Так було, як він оповів. І, щоб виправдати свою брехню, додав: — З певними одмінами.
— Сподіваюся, ви обоє дістанете звільнення від святого Микити. Оповіжте про це чудо вашому знайомцеві, апографу, — сказав Антоній, і в його голосі почувся прихований глум, а може, й виклик.
Тим часом надійшов Созонт. На запитання Антонія, де він був, спокійно сказав, що розпитував селян, чи не чули якихось оповідей про чуда святого Микити, і ті розповіли йому, що блаженний має дар пророцтва. Свого часу по околицях розійшлася чутка: через рік настане голод та моровиця, а тодішнього року прилетить саранча — напророкував це святий.
І так усе, сказали селяни, й сталося: саранча була два роки тому, а голод і моровиця року минулого.
— Це правда, — мовив Антоній. — Можу це засвідчити. Сонце вже похилилося до заходу, коли все це говорилося, і Созонт спитав у Антонія, як скликають до трапези.
— Криком півня, — відказав Антоній. — Коли прокричить раз — ідіть ви, прокричать двічі — підуть жінки.
— А що то за діва, що її бачили в жіночому таборі? — спитав Созонт.
— Наша сестра в дусі, — мовив Антоній, — і духовна наречена святого Марта.
— Чи може мати наречену той, котрий не допускає до себе жінок? — спитав Созонт.
— Не він є наречений для сестри Марти, — сказав спокійно Антоній, — а вона йому. Він про сестру Марту відає в дусі не більше, ніж про інших хворих та уломних, — вона задля нього служить у жіночому таборі. Це так само як діви, що хочуть бути нареченими Христа, себе такими називають, але чи бере їх усіх у наречені Господь — забагато б їх було. Водночас не заперечує цього їхнього бажання.
— Марта теж хвора? — спитав Созонт.
— Усі ми тут по-своєму хворі. Святий наклав на неї покуту служби між уломних, отож вона й старається.
— Чому зібралося тут стільки почварних та уломних? — спитав Созонт.
– Їх покинули родичі, бо в мирі вони не живуть, а мучаться. Сказав-бо Христос: "Прийдіть до мене усі струджені та обтяжені — і я вас заспокою!"[16] І за цим заповітом святий Микита їх від себе не проганяє. Вони-бо приваб та зваб світу не відають, отже, ближчі до Бога, ніж ті, в миру, що в сітці заплуталися.
— Чому тримаєте жінок у загорожі, як худобу? — спитав Созонт.
— Бо вони і є худоба Божа. Коли б пустили вільно, вони б, як недомисленні, творили блуд. Сестра Марта їх у цьому сторожує.
— А чи не проникають чоловіки туди таємно, хоч би вночі?
— Уночі в нас сплять. А коли б хто й захотів проникнути, того пожирає Око Прірви.
— Ви його туди кидаєте?
— Ні, йде туди сам, ведений силою каяття.
— А чи не народжуються від цього діти?
— О ні! Ці люди не для розмноження. Господь про них подбав.
— Вибач мені цікавість мою, брате, — сказав Созонт.
— З'явлені сумніви ліпші притаєних, — відказав Антоній, і в цей час заспівав півень.
Ми відразу ж рушили на трапезу, бо, легко поснідавши і без обіду, були вже доста зголоднілі.