Зелений хміль

Але чому помилився?

Не міг знайти на це відповіді тоді, не знаходив і нині. З горя чи від безсилля почав припадати до чарки.

Мар'ян Сотенчук як не старався, все ж не міг відвернути товариша від згуби.

— Не докоряй, Мар'яне, бо мені так легше!.. І про Лідку не нагадуй, бо я на неї чхав... Не віриш? Даю тобі чесне слово: вона для мене тепер — нуль без палички. Коли вона втекла з дому, то думав, що лопну від гніву і сорому. А тепер — байдуже.

Стукав по столу кулаком і плакав. А то відкидався на спинку стільця, скрипів безтямно зубами. Мар'яну чомусь здавалося, що то скрипить за вікнами надломлене грозою дерево.

— Ходімо, Тимоше, додому,— просить Мар'ян.— Я тебе проведу.

— Додому?.. Гаразд! Я згоден. Ти мені радиш, як друг. Вірю. Тільки скажи: е у мене дім чи немає? Ні, ти спершу скажи! Щоб чесно.

— Звичайно, є,— переконує непевно Сотенчук.— І дім, і дружина. Вона на тебе давно чекає.

Марчук стомлено киває головою.

— Чекає?

— Чекає.

— Яз тобою згоден, Мар'яне. Вона таки чекає. Це правда. Але досить з мене Регіни! Чуєш?

Мар'ян підвівся, хоч знав — не піде. Не піде, тому що не може і не має права кинути товариша в оцій прокуреній, пройнятій п'яним перегаром забігайлівці, яку спритні торгаші, мабуть, навмисне спорудили поблизу міського автопарку — для "перевиконання плану".

Марчук наліг тілом на стіл.

— Я теж піду!

— Тоді вийдемо разом.

— А це?.. Не виливати ж свиням. Так чи не так я кажу, Мар'яне?

Стоячи, допив пиво, потім неквапно вийшов слідом за Сотенчуком. Поволеньки дибав безлюдною алеєю парку, просторікував про випадкові "калими", які йому силоміць всовують в кишені щедрі курортники. Мар'ян його майже не слухав і, напевно, вдесяте за сьогоднішній вечір запитував себе: чи слід розповісти Тимофієві про поїзду в Бугомирівку?

— Ти гадаєш, Мар'яне, що я свиня. А чого? Скажи, чого мені так бридко буває?.. Вниз головою хочеться кинутися з цієї кручі. А ти зі мною возишся. Для чого? Борониш мене, проводжаєш до хати. Яка тобі з цього користь, Мар'яне?

Зупинився, п'яно видивлявся на друга, намагаючись у його очах прочитати відповідь. Сотенчук пояснив просто:

— Бо я твій товариш.

Тимофій хмикнув.

— А ти наплюй на такого товариша.

— Тоді хто ж тобі допоможе?

— Чим? Мені не потрібна допомога.

— Такого в житті не буває.

— Не буває?.. Послухай, що я тобі казатиму, Мар'яне. Щастя в житті приходить тричі: коли людина здоровою народиться — раз, вдруге — коли по серцю одружиться і втретє — коли без мук помре... Перше щастя у мене таки було. Це точно. Друге я сам пустив за вітром, мов пір'їну. А третього довго чекати не хочу... Чуєш, Мар'яне? Не хочу-у!

Сотенчук не сперечався. Він тільки нагадав однополчанину нехитру народу приказку: "Щастя без розуму ні до кого не приходить, а розум людині на те й дається, щоб дурниць не чинити". У відповідь Тимофій труснув головою. В сутінках пізнього вечора його очі блиснули, немов іскру хто викресав.

— Скажи, я пустоцвіт?— запитав сумовито, помітно тверезіючи.

Сотенчук промовчав.

— Ми з Регіною дітей не матимемо. От і виходить — обоє пустоцвіти. Кинути Регіну — совість не дозволяє. Якось шкода. Розумієш, Мар'яне, вона ж по суті непогана жінка. А дітей немає. Мабуть, ще до мене прогуляла своє материнство.

— Можна взяти з дитячого будинку якусь сироту,— натякнув Сотенчук.

— Хай бере хтось Інший... А в мене — дочка. Іруська є. Розумієш?!

Мар'ян дивився кудись перед себе. Інакше не міг. Відчував: якщо зараз гляне на Марчука, то вже не відмовчиться, скаже гірку правду. Таку правду, що й скеля не витримає.

— Ти на мене гніваєшся, Мар'яне?

— Ні.

— Тоді ходімо.

Біля нових корпусів сільськогосподарського інституту вони зупинилися. Тимофій ще більше насупився, кволо потиснув товаришеві руку і квапливо завернув у напівтемний провулок. Груди душила образа. Знав: у затишній, гарно прибраній кімнаті на нього чекає Регіна, може, навіть хвилюється. Обов'язково вийде назустріч у розкішному оксамитовому халаті, мило пригорнеться, забере гроші. Все це буде, коли він прийде додому.

Але йти додому не хочеться. Що ж йому потрібно? Тиха самотність? Щоб, не стримуючись і не соромлячись, заплакати, як у далекому дитинстві? Щоб знову відчути себе мрійником, як у передшлюбні з Лідою дні?

Втрачати завжди легко. А знаходити?..

РЕГІНА

Молода жінка відчувала могутній поклик до материнства і страждала. Правда, всі лікарі, з якими вона консультувалася за ці три роки шлюбу з Тимофієм, радили полікуватися Регіна вірила і не вірила у ті непевні поради. Інстинкт підказував: після Тимофія вона вже ніколи не зазнає жіночого щастя.

А нині?

Перегортала сторінки життя з Тимофієм, і ставало їй чимдалі сумніше. Фактично все йшло гаразд лише до першого скандалу. Трапився він місяців через чотири після приїзду Тимофія до Кам'янця. На той час її серце справді полюбило. Регіна нарешті зрозуміла красу і силу кохання, відчула Тимофія, який став для неї одночасно чоловіком і дитиною — шматком власного серця. Тому й намагалася вгадати і виконати кожну його забаганку. Гадалося: Тимофій уже забув своє захоплення Лідою.

Аж раптом він запитав:

— Я вже збився з ліку...

Він ще не договорив, як вона відразу вся стиснулася, похолола.

— Коли ти народиш мені хлопчика, Регінко?

Чекав. А вона блідла.

— Що з тобою?

— Не знаю.— Регіна зіщулилася, немов чекала стусана. Болюча розмова застала її зненацька.

— Як тебе розуміти?

— Ти ж говорила... Чи, може... Хто тобі дозволив це робити?! Не порадившись...

Його припущення стало в ту хвилину порятунком.

Регіна бігала по лікарнях, справлялася, перевіряла. Через рік змушена була сказати, що поїде на курорт лікуватися. Він цю звістку вислухав насуплено. Через рік повторилося те ж саме. Тимофій не стримався, кинув образливе слівце. Вона стерпіла. А коли повернулася з Кисловодська, помітила — її чоловік почав пиячити.

І ось нині вона знову їде на нарзанні ванни. Серце підказує: даремно, але хай буде хоч крихта надії. Регіна люто ненавиділа майора, саму себе за те, що тоді довірилась...

Поїзд прибув до Києва опівдні, а кисловодський відійде після дванадцятої ночі. Де ж згаяти час, що залишився? Може, поїхати до Дніпра?

Вона вже заходила до метрополітену, як раптом почула чийсь дуже знайомий голос.

— Яринко, обережно! Чуєш, доню...

Озирнулася. Так, це вона — її колишня суперниця. Виступала на тоненьких високих каблучках з незнайомим Регіні юнаком. Попереду них з вихилясами дріботіло маля.

Регіна осліпла — до всього на світі, бачила тільки дівчинку. Схожа на Тимофія чи ні? Ні, в матір вдалася. І таке ж вихляве буде, як мати. Дивилася на дівчинку, мов на ворога. Хіба не через оце бісеня втрачає своє кохання, мучиться?

Боже, що ж це з нею робиться?

— Яринко, іди до тата на ручки!

Регіна глянула на молодого чоловіка, що сам себе називає батьком чужої дитини.

— На ручки!— подалася до нього дівчинка.

"Що ж це робиться зі мною?.." Підійшла до автомата, напилася холодної води. Трохи полегшало. Коли б отак утрьох, мріяла Регіна, приїхати в Золотопілля до старих Марчуків! Правда, вони на неї ображаються, не вважають за невістку, але нічого — простять. Хай-но тільки народить дитину. Сама Федора Тимофіївка примчить на переговори. Та чи стане вона коли-небудь матір'ю?

Знову насунулися чорні думки. Лише одна вузька, як лезо, світла шпарина на тлі темряви. То надія.

ТІПКИ

Старші брати й сестра теж починали з хімічного комбінату. Правда, Анатолій і Кирило працювали там недовго, а після служби на флоті зв'язали свої долі з морем, здається, назавжди. Але то вже інша стаття. Спершу навчись далеч бачити, а відтак і вирушай, куди тебе серце кличе.

На те коня й кують, щоб не спотикався.

Сьогодні вночі батько з сином стануть до апаратів грануляції —у третю зміну. Сашко ще досипає у затемненій кімнаті, Оксана Петрівна, подзвонюючи посудом, порається на кухні — двох чоловіків треба спорядити на роботу.

Остап Кузьмович дістав з шухляди папери з власними записами. Ще раз переглянув їх. Потім підійшов до шафи, вийняв білу, старанно випрасовану сорочку, новенький галстук.

— Куди ти спорядився?— запитала, надбігши, Оксана Петрівна.

— До Петра Стратійовича. Запрошує. На високий щабель піднялася людина, а колишніх друзів не забуває.

— Овва, сам перший секретар! Ну, ну, чепурись...

Петро Стратійович зустрів Тіпка в приймальні. Міцно потис руку.

— Як воно бігається, Остапе Кузьмовичу?

— Нічого. Потихеньку дибаю — на роботу, з роботи. Секретар жестом показав на відчинені двері кабінету.

— Прошу!

Обоє сіли за маленький столик. Петро Стратійович почав розпитувати, чи не душно влітку в цехах комбінату, чи добре діє там вентиляція, чи завжди є газована вода. Тіпко старався відповідати коротко, уважно вдивляючись в обличчя секретаря. Стомлюється, мабуть, змарнів, біля уст віяло зморщок. А йому ж тільки п'ятдесят другий.

Тіпко добре пам'ятає зустріч з Петром Стратійовичем в перші дні війни. Разом зривали переправи на Дністрі. Такого не забудеш!

— Читав вашого листа, Остапе Кузьмовичу. І не тільки я... Поділяємо ваше занепокоєння.

Тіпко зрозумів, розмова буде тривалою і треба про все розповісти докладніше, спокійно.

— Давно, знаєте, придивляюся до дітей. До своїх придивлявся, до сусідських. Цікаво спостерігати, як у них характери твердішають, ніби ото рілля після весняних ручаїв. І знаєте, за що образливо буває: в дитинстві наче всі вони однакові: в "класи" грають, в "партизанів", а потім дивись, в одного характер, хоч лемеші, хоч мечі з нього клепай, а в іншого і на швайку не підходить.

Секретар засміявся.

— Це вже погано... У вас дітей було шестеро? Так? Остап Кузьмович кивнув головою, а відтак уточнив:

— Своїх виховали четверо та дві племінниці—сироти.

— Чудово,— зауважив секретар.

Тіпко знітився.

— Я не про себе... Прийшов я, Петре Стратійовичу, до висновку, що сім'я чогось дітям не додає — у вихованні, розвитку, особливо, якщо батьки обоє працюють.