Якось довелося почути: "Якби Усеїн-оджа залишився тут ще на рік, то довелося б зачиняти й мечеть!.."
– Джемаледин не правий. Я вчив дітей читати Коран, як правильно робити намаз, навіть вимовляти езан по п'ятницях з мінарета, закликаючи на молитву правовірних. Але зводити до цього все навчання вважаю марною тратою часу. І я ніколи цього не приховував. Усеїн-оджа подивився на Караманова. Та обличчя гостя залишилось непроникним. Ні подиву, ні невдоволення. Погляди Усеїна-оджи, мабуть, відомі Ібраїму Караманову давно. Його очі знову затрималися на скрипці. І, щоб не розвивати складну і спірну тему, він попросив:
– Усеїне-ефенді! Якщо ваша ласка, заграйте.
Усеїн-оджа вечорами грає на скрипці. Він і куховарити любить. А іноді, щоб розвіятись, сідає на коня і виїжджає в степ... Адже Усеїн Шаміль не тільки вчитель. Він поет, його вірші знають у всьому краї. До них складають мелодії і співають на весіллях. Але ще жодного разу ніхто не просив його: "Почитайте нам свої вірші..." Навіть коли в його домі збираються інтелігентні люди, і ті забувають, що він поет, а не музикант, і щоразу просять щось зіграти... Якби зараз Ібраїм-оджа, що сидить на міндері, відкинувшись на подушку, попросив його прочитати вірші, з яким задоволенням Усеїн-оджа виконав би його прохання. Та вуха татарина більше звичні до звуків скрипки чи весільного бубна, ніж до поезії.
Караманов прийшов до нього вперше, а за східним звичаєм господар дому – слуга гостя. Усеїн-оджа зобов'язаний робити все, що попросить гість, тому він запалив каганця, узяв скрипку, притулив до плеча, легенько провів смичком по струнах, довго підкручував кілки, доки не настроїв, і заграв. А через мить у мелодію вплівся його приємний, задушевний голос. Він співав стародавню пісню про те, як у розбурханому морі пливе човен, а молодий хлопець не знає, чи приб'ється до берега, де чекає його кохана, чи знайде вічний спокій на морському дні.
Та хтось постукав у двері, і скрипка завмерла. Усеїн-оджа поклав її на скриню, вийшов у вітальню і відчинив зовнішні двері. У згуслих сутінках він побачив Таїра Бурнаша. За ним стояв Сеїт-Мамбет Іризкельдієв. Останні три роки він заміняв Усеїна-оджу, вів його предмети. Таїр Бурнаш був високого зросту, худий, а Сеїт-Мамбет присадкуватий і мав припухлі чіпкі очі.
– Дуже радий! – сказав Усеїн. – Прошу вас, добродії!
Гості зайшли, почуваючись незручно через пізній візит.
– Ми, Усеїне-ефенді, у справі, – сказав Бурнаш, переступаючи поріг –післязавтра в школі розпочинаються заняття. Ви, якщо не помиляюся, будете продовжувати викладати свої предмети? Чи не так?
Свої предмети!..Улюблена, рідна мова!.. Красива й ніжна, від неї віє солоним вітром і сосновою хвоєю, витончена, як голос сопілки у горах, вершини яких огорнуті туманом; мінлива, як море! Хіба ж може Усеїн-оджа уявити життя своє на землі без цієї мови?
– Дорогі гості! Сідайте! Вип'єте кави, тоді й поговоримо про справи. Ніч довга...
І знову мова зайшла про Харджибіє, про її мешканців, багатих і бідних.
Село це – усього сто двадцять дворів, що прилипли до сухої землі, позбавленої рослинності. Навколо – вигорілий степ, справжня пустеля. Родючими землями володіє кілька беїв. Якщо селянин хоче трохи розжитися, бере в них землю в оренду, сіє на ній пшеницю і, за домовленістю, розраховується грошима або пшеницею. Такий селянин ні бей, ні бідняк. Зводить якось кінці з кінцями, і добре. А хто не в змозі орендувати землю, усією родиною, і старе і мале, працюють на полях у бея; восени орють його землю, сіють пшеницю, а влітку косять, молотять... За свою виснажливу працю одержують від мізерну частку врожаю – з цього й живуть, годують свої родини.
Якщо людина, проходячи по селу, підніме голову й погляне на південь, то побачить Чорне море. Море близько від села, однак є, звичайно, села і набагато ближчі до моря, ніж Харджибіє. Ташкачик, Казаул, Такіл, Ченгелек, Ельтийген, Карангит...Ці села розташовані на самому березі. Їхні жителі тому, напевно, й живуть довго, що вдень і вночі, влітку і взимку дихають морським повітрям. Але для жителів Криму характерна одна особливість. Людину, яка народилася, скажімо, в Симеїзі чи Ялті, вони називають південцем. А того, хто народився тут, у Карангиті, до південців чомусь не зараховують. Хоча і Симеїз, і Карангит стоять на березі того самого моря. Якось непомітно, сама по собі зайшла між учителями про це мова, і вони, не знайшовши пояснення такому явищу, засміялися.
А Усеїн-оджа... Він теж із півдня. Але де Кок-Коз, а де море? У Кок-Козі, навіть піднявшись на мінарет, не побачиш моря... Може, тому південців і вважають пихатими і зарозумілими, що вони за кожної нагоди підкреслюють, що народилися біля моря, ніби вони вийшли з хвиль морських і мають право на особливі привілеї, а про те, що людина з Карангиту – теж із морського берега, ніхто й не знає...
– Такі пережитки нам залишені ханами й беями, яким зручніше було правити народом, розділивши його на південців, горців і степовиків і викликаючи між ними ворожість, – сказав Усеїн-оджа.
– Про це ми й намагаємося говорити в школі дітям. От вони й повинні позбутися цих пережитків, – сказав Караманов.
Розмова непомітно перейшла на шкільні справи...
Нарада, проведена в домі Усеїна-оджи за участю чотирьох учителів, звичайно, не могла змінити становища в школі напередодні навчального року. У класах облупилася на стінах глина, стеля була у жовтих плямах – протікала, навчальні посібники так зносились, що, здавалося, розсиплються від одного дотику...
Заняття, однак, почалися вчасно.
Увійшовши до класу, Усеїн-оджа привітався з учнями і, спершись об стіл, кілька хвилин сидів мовчки, не маючи сили вимовити жодного слова. У кутку під стелею він помітив павутину. Обвислу сіру павутину, що на білому тлі стіни нагадувала обрисами восьминога і ворушилась від слабкого вітерцю, що влетів до відчиненого вікна. Це вже було занадто. Ну добре, на ремонт немає коштів, але ж прибрати, почистити, помити приміщення перед початком занять можна було, це ж – школа, місце, де діти одержують знання, поступово стають людьми, місце не менш святе, ніж мечеть... Та він не промовив жодного слова. Не варто починати навчальний рік з недобрих слів. Прийде час, і він наведе тут лад. Мабуть, треба дуже любити свою роботу й дітей, яких навчаєш, щоб душею вболівати за школу, не мати спокою доти, поки не наведеш у ній такого ж порядку, як у себе вдома... Після уроків він попросить хлопців на годину-другу затриматися, і вони разом з учителем попрацюють...
Однак через кілька днів Усеїн-оджа зрозумів, що порядок у школі треба наводити не тільки зовнішній... Методика викладання рідної мови, розроблена ним за період вчителювання, на практиці не застосовується; замість неї насаджуються методи викладання вчителя Сеїга-Мамбета Іризкель-дієва. Учні, що колись сиділи за цими партами й слухали Усеїна-оджу, закінчили школу, розлетілися хто куди. За час відсутності Усеїна-оджи його методи викладання місцеві вчителі, мабуть, стали вважати занадто клопітними, а для учнів – зайвими. Граматика рідної мови майже цілком випала з поля зору; зате значно збільшено час для читання Аптеїка та Корану. Коли Усеїн-оджа звелів одному, другому, третьому учню прочитати кілька абзаців з повісті Османа Акчокракли "Ненкеджан-ханум", вони почали читати, як читають сохти, – по складах, співуче, з протяжним підвиванням і сильно розгойдуючись уперед-назад. Сеїт-Мамбет навчав їх так, як у медресе, яке він сам недавно закінчив.
Одразу не просто й гарбу з місця зрушити. Та якщо налягти і штовхати поступово, то вона поїде... І Усеїну-оджи напочатку було дуже важко. Зате, коли він побачив, що справи пішли на лад, радості його не було меж.
Минула осінь. Прийшла зима, і землю забілив сніг. А потім сніг розтанув, поля зорали й засіяли зерном. А Усеїн-оджа засівав своє поле. Як хазяйновитий селянин ще затемна йде на своє поле, так і він вирушав до школи до сходу сонця і йшов із неї, коли ніч лягала на землю. Діти повинні знати фізику, географію, математику і, нарешті, рідну мову, літературу. Однак навчати дітей цим наукам за допомогою "Хаваджеи субъян" і "Къылавуз" неможливо.
Про все це думав оджа, повільно крокуючи серединою пустельної вулиці, повертаючись іноді боком до зустрічного вітру, щоб не бив прямо в лице дрібний, невидимий у темряві дощ.
Книжки, потрібні для навчання, знову довелося писати самому Усеїну-оджи. Сам писав і сам за ними навчав. Якщо молодь навчатиметься, стане освіченою, то вона зможе розбиратися в суспільному устрої, у політиці влади, почне боротися за інтереси народу.
"Інтереси народу? А хто це – народ? Простий селянин – це народ? А навіщо вчитися простому селянину? Впрягти коня у воза й орати він і так уміє!.." – задзвенів раптом крізь шум вітру в Усеїна-оджи у вухах глузливий голос Ебу-Бекира. Здригнувшись, роззирнувся на всі боки. Темрява. Сльота. Під ногами чвакає багнюка, прилипає до галошів, надягнутих на в'язані вовняні шкарпетки. Холоші, заправлені у шкарпетки, заляпані. Усеїн-оджа, замислившись, не помічає калюж, які чорними масними плямами поблискують на мокрій землі. Вологий вітер, що пахне солоним морем, шумить, посвистує. І знову у вухах різкий голос: "Ти маєш право навчати тільки десятьох дітей! Наших дітей, бейських! Якщо будеш навчати більше, то доведеться тобі ділитися прибутком зі мною!" Усеїн-оджа спіткнувся в темряві, і його каракулева шапка зсунулася на самі брови. Чортихаючись, поправив шапку, витер рукавом мокре лице, червоне від вітру. Він завжди так пізно повертався з роботи, був утомлений і в поганому настрої. Та, наближаючись до свого дому, намагався взяти себе в руки, щоб дружина не помітила, як йому важко. Бо чоловік не повинен показувати жінці, що й він іноді буває слабкий... В Аджире, небораки, у самої додалося турбот з народженням дитини, крутиться весь день, як білка в колесі, а знаку не подає, що втомилася... Цікаво, що зараз робить їхній молодшенький Ебабіль?.. Тямущий буде йігіт. Зовсім крихітка, а вже впізнає матір, батька...
Коли він, відчинивши обережно двері, зайшов до вітальні, з кухні вийшла Аджире з закритою мідною сковорідкою в руках. Мабуть, сковорідка була дуже гаряча, дружина промайнула і сховалась у кімнаті, устигнувши тільки глянути на чоловіка.