Вже йому нечиста сила привиджується.
— Ану, підемо, послухаємо... Вже ж він дурно не лаятиметься. Підійшли і чують.
— Та вже ж його поховали, — каже Петро.
— Ні, козаче, живісінький! — чути із-за брами.
— Та нечиста сила... мара світова... Отець Паісій каже: "Погибе пам'ять його з шумом", — се знову Халява.
— Та отеє ж грамота від нього до Коша, — чути за брамою ж.
— Геть, чорти, з вашою грамотою з того світу! Стріляти буду!
Запорожці аж за животи беруться.
— Ких-ких-ких! Петре! Якого гаспида ти підняв таку бучу? — окликають вони Халяву.
— Та он якісь чорти принесли з того світу від покійного Хмельниченка якусь грамоту, — відказує Халява.
— Що ж! От і цікаво подивитися, як на тім світі пишуть: може по-циганськи.
— Отакої! Он отець Паісій казали, що з того світу ніхто не приходить, а вони он кажуть, буцімто іродів Юрась у Кизикермені... Як же ж він з того світу прийшов? От і брехня!
— Тю на тебе, дурний Петре! А хіба ж ти не чув, що Марко проклятий з пекла вернувся Г
Підійшов курінний отаман Яким Яворницький.
— Що у вас тут, панове? — спитав він. — Про якого ви тут Юрася?
— Та про Хмельницького, пане Якиме... Он там, за брамою, якісь розбишаки нашого вартового дражнять, а він сердиться.
— Кажуть, буцімто Юрій Хмельницький вернувся з того світу і прислав з ними із Кизикерменя грамоту до Коша.
— От нечиста мати! То може які п'яні бурлаки шуткують, а ви знаєте Халяву: він за кулею не постоїть, певний вартовий, і коли б ще, чого доброго, не вбив яку християнську душу, сказав Яворницький і піднявся на браму.
Чують козаки, що там гомонять.
— Здоров був, пане Якиме! З святою неділею!
— Що за нечиста мати! Се, здається, старий козарлюга Васюта Макогін.
— Та я ж — хіба не бачиш?
— От нечиста мати! Та чи ти ще живий? А ми думали, що тоді під Стебловом тебе, як і твого сина Юрася, татарськими кіньми затоптана
— Овва! Се вам сорока на хвості принесла... І я, і ясновельможний пан Юрій, його милість, князь український — живісінький. Його милість, князь Юрій, тепер з безчисленним військом іде у свою отчизну, нашу Україну — обороняти її від ворогів, а мене посланцем до вас, славного війська запорозького низового, посилає з оцією грамотою.
— Що за нечиста мати! Ану, Петре, впусти їх... Треба батькові отаманові зараз сказати... Нехай вже батько з товариством на раді обміркує сю нісенітницю... Юрко живий! Юрко, князь український! Юрко з безчисленним військом... От!
Скоро брама відчинилась, і троє комонників показалось із-за неї. Один був старий козак, котрого ми бачили ще при Жовтих Водах, Васюта Макогін, а двоє других — один турчин, а другий татарин. Деякі з козаків, молодята, зараз взяли у них коней і відвели у стайню, а другі козаки з посланцями пішли прямо до отаманського куреня.
Сірко вийшов з куреня де з ким із старшини. Побачивши Макогона, він зупинився.
— Кого я бачу! Старого вовка... Яким вітром, пане Василю, занесло тебе у нашу і твою стару оселю? — спитав він, вітаючись. — Хто се з тобою?
— Славного війська запорозького низового преславному отаману кошовому зо всім лицарським товариством низенько до землі чолом, — з повагою відповів він. — Його ясновельможність Георгій Гедеон Венжик Хмельницький, з божої ласки князь український і сарматський, гетьман і вождь малоросійського народу, вступаючи з безчисленним військом до своєї отчизни України, посилає мене, Василя Макогоненка, до преславного війська запорозького низового посланцем з сією грамотою.
І він подав був Сіркові у зеленій шалевій хустці загорнуту грамоту, але Сірко грамоти не взяв, промовивши: "На раді віддаси, пане Василю".
— Так Бог спас пана Юрія? — спитав він. — А ми вже й уся Україна думали, що його вже давно на світі нема.
— Ні, пане отамане, милосердний Бог сохранив для України сина славного Богдана на добро українському народу, — відповів Макогін.
— А де ж тепер пан Юрій?
— У городі Тягані коло свого війська. А се його чауші. — І Макогін показав на турчина й татарчина, а ті мовчки доторкнулись руками до голови і до серця — звичайно, по-бусурманськи.
Сірко зараз звелів довбишеві скликати товариство на раду. Та його нічого було й скликати: по усіх куренях пробігла, як блискавка, звістка, що Юрась Хмельниченко вийшов з того світу і прислав до Коша посланцем Марка Проклятого (се вже Петро Халява з великого розуму розпустив).
Скоро винесли на середину майдану стіл, січову корогву, вийшов і Сірко при булаві, з старшиною, стали під корогвою і покликали посланців Юрасевих.
— Панове молодці, славне військо запорозьке низове! — почав Сірко. — Відомо нам стало, що син славної пам'яті гетьмана Зіновія Богдана Хмельницького, Юрій, котрого ми давно вважали покійним, несподівано, промислом божим, показався в живих і оце прислав до вас, війська запорозького низового, своїх посланців з листом. Волите, панове молодці, прийняти той лист?
— Волимо, волимо, батьку отамане! Прийми того листа! — вигукнуло товариство. — Що він там ще учкурнув, гирявий!
Васюта Макогін положив листа на стіл, уклонився на всі боки і відійшов.
Сірко розгорнув зелену шалеву хустку, вийняв з неї лист, розгорнув його, та й показує козакам і старшині.
— Он дивіться, каже, яка під ним печать — з зеленого воску, не як у нас і у Москві, та й на печаті не таке, як у нас: у нас на печаті, звісно, козак з мушкетом і шаблею, як слід, і ратище коло його у землю встромлене, а тут он що: конем скаче.
Старшина й козаки почали розглядувати печатку.
— Так і є — конем виграває, а у руці булава.
— Булава й єсть, та ще він і руку з булавою простягає, мов свариться на кого.
— А коли з булавою, то се вже не простий козак, а отаман, або й гетьман.
— А он над кінською головою ще й якесь пір'я, диво, а над пір'ям якесь яблуко, а на яблуні хрест... До чого воно?
— Значить, не бусурманська печать, коли хрест... Вже невіра хреста не поставить: вона хреста боїться.
— А оце ж тут і козак з мушкетом, як і в нас. І писар став розглядати печатку.
— І тут одміна супроти нашої, — каже. — У нас кругом стоїть: печать славного війська запорозького низового, а у нього: печать княжества малоросійського.
Коли ж козаки гаразд розгледіли печать, Сірко і каже:
— Тепер, панове молодці, послухаємо, що він до нас пише.
— Добре! Ставай на стіл, пане писарю! — голоси на увесь майдан.
Писар забрався на стіл, узяв лист і почав читати: "Квітня 5-го дня. Георгій Гедеон Хмельницький, з ласки божої князь український і сарматський, вождь і гетьман малоросійського народу, славного війська запорозького низового кошовому отаману Івану Сірку. "Спасителю нашому все можна — нижчого посадовити з князями, — смирного вознести, сильного низложити. Лихі люди не допустили мене пожити у милій отчизні. Утікаючи від них, перетерпів я багато лиха, попав у неволю. Але Бог подвигнув серце найяснішого цісаря турецького: він дарував мені свободу, удоволив мене своєю милістю і князем малоросійським затвердив..."
— Князь! Се вже он що, — заговорив хтось з громади.
— Та Й не просто князь український, а ще й сарматський...
— А що се воно таке ото сарматське? Може самарське?
— Тю! Той про цибулю, а ти про часник! Сірко помахав булавою. Писар читав:
"Коли я був на Запоріжжі, то ви мені обіцяли показати любов і прихильність, і вождем мене хотіли мати. Сповніть же тепер вашу обіцянку і відправляйте посланців своїх у Кизикермен задля умови і переговорів зо мною..."
— Овва! У Кизикермен! Се у турецький город! Не діжде він сього!
— Найшов дурнів... Ми того блазня гаразд колись пізнали: як напився, то до криниці задом обернувся... Ні вже! Нехай обдурює нас тоді, як рак свисне...
— То-то ж! Як вік настав, так рак не свистав.
— Ні вже, годі йому потурати; сказано, як пес робить, так пес в чоботях ходить.
Старий Макогін бачив, що коли вже пішло на приказки, то добра не буде, і хоч зараз оглоблі повертай. Але Сірко лучче знав своїх "діток" і водив їх куди хотів за собою, як поводатар сліпих старців: дай їм у руки іграшку, покажи яку цяцю, а тоді и бери голими руками.
Такою цяцькою у запорожців був кобзар, старий і сліпий дід Дармограй. Сірко давно вже умовився з ним, та тільки так, що козаки не знали: як коли заведеться у Січі яка сварка між козаками, або на раді діло стане доходити до ножів, то щоб зараз, мов зненацька, підвернувся Дармограй з своєю кобзою. Козаки, як діти до ляльки, зараз до старого, скоро тільки почують його тренькання.
Так і тепер. Юрасеві посланці і Юрасева грамота пришились козакам не до вподоби... То казали, що Юрася мертвого земля не приймає, а тут, бач, від нього посланці й грамота: ану їх тих посланців сторчака у Чортомлик! Нехай раків ловлять...
А тут якраз Дармограй мугиче та сам собі підморгує:
Гей гуляв козак-нетяга сім літ ще й чотири,
Та потеряв з-під себе три коні воронії.
На четвертий год навергає,
Козак-нетяга до города до Черкас прибуває...
— Як на четвертий, діду! — кричить Петро Халява. — Адже ж ти співав, що він гуляв сім літ і чотири, а тепер тільки на четвертий навертає.
— Отак Петро! — засміялись козаки. — Та він у нас до десяти лічить уже, ще й не на пальцях, а своїм мозком.
— Так скільки, Петре, буде сім та чотири?
— Ну, ік нечистій матері, не глузуйте з його; нехай дідусь співає... Співай-но, старче божий!
Дармограй співає, мов його й не перебивали:
Що на козаку, бідному нетязі, три сіромязі:
Опанчина рогозова,
Поясина хмельова,
Одна негожа, а третя й на хлів незгожа;
А ще на козаку, бідному нетязі —
Сап'янці — видні п'яти й пальці,
Шапка-бирка — зверху дірка;
Хутро голе —
Околиці чорт має,
Вона дощем покрита,
Травою пошита,
А вітром підбита:
Куди віє — туди і провіває,
Молодого козака та й прохоложає...
— Оце ж і є той Хмельниченко, козак-нетяга, що гуляв він сім літ ще й чотири, та потеряв з-під себе три коні вороні, три булави гетьманські, — кумедно проголосив, мов старець, Павло Пелеха.
Пелеху покрив такий дружний регіт, що Сірко промимрив собі між сиві вуса:
— Тепер, пане Іване, сідлай "діток" і поганяй хоч на той світ.
XIX
Наступив серпень місяць 1677-го року.
Тихий теплий ранок.