І шкода стало козакові свого джуру, коли той із сльозами кинувся йому до ніг і почав їх цілувати. Підняв індіянина з землі, обійняв його й став гладити, як малу дитину, заспокоюючи ласкавими словами:
"Не плач! Не плач, любий Чінкадавіне! І мені не хочеться розлучатися з тобою, бо звик до тебе, як до рідного брата. Я хотів тільки тебе випробувати, чи й ти мене так любиш, як я тебе!"
І весело було Миколі на душі, коли пересвідчився, що має друга, який воліє вмерти, як із ним розлучитися. А що серед розмови довідався, що Чінкадавін уміє робити човен, запровадив його на місце, де вже кількох літ працював над збудуванням судна. Тут Микола показав індіянину колоду, видовбану більш як до половини, й на пальцях полічив, скільки вже літ над оцим мучиться.
Чінкадавін лише покивав головою від здивування й засміявся. І, на превелику радість, Микола довідався, що індіяни роблять човни далеко швидше й без великого труду, а саме: випалюють стовбур вогнем, і в уяві Микола бачив своє судно вже готовим. Бачив, як спуска його на море й пливе туди, де живуть не людоїди, а народ хрещений, його любий, рідний народ! І як билось йому серце на цю згадку, як соколом летіли туди тужливі думки! Глибоко зворушений, він тихо повторював:
"Україно-нене! Невже ж я тебе побачу? Але коли?.. Коли?.." — і сльози текли йому з очей.
А Чінкадавін дивився розчулений на пана, зрозумівши його своїм серцем.
"Отже, завтра до діла! — вимовив нарешті Микола до свого джури.
— Завтра! Завтра! А за кілька днів всміхнеться, може, воля!"
Та не все складається, як гадається! Другого дня почалася сльота.
З досвіду Микола знав, що два рази у рік, під час рівнодення, небо затягалося сірими хмарами. А під зливним, безупинним дощем, який падав цілих два місяці, а не раз і довше, не можна було й думати робити щось надворі. Не було ради! Мрію про човен треба було відкласти аж до того часу, поки знову всміхнеться блакитно небо: ждати треба було весни...
Та тепер довгими осінніми вечорами не мучила нашого пустельника нудьга, як за попередніх літ. У печі весело гоготів огонь. І самотність не пригнічувала Миколу, як раніше, бо ж мав щирого друга, з яким міг тепер проводити весело й безжурно довгі-довгі осінні вечори.
І радів, мов мала дитина, наш козак, дивлячись, як палахкотить вогонь, як коло каганця сидить Чінкадавін, розважаючи його розмовою. І вечори колишніх літ, коли сидів він одним-однісінький, без світла, без теплої страви, без слова розради, здались йому тепер такими далекими-далекими!
Між іншим, щоб не забути англійської мови, почав Микола вчити Чінкадавіна не . тільки по-вкраїнському, але ж одночасно й по-англійському.
Взагалі, Чінкадавін учив свого пана всього, що могло тому здатися, а Микола, навпаки, вчив індіянина таких речей, про які не знали дикуни.
Отаким способом, завдяки обопільній науці, світогляд індіянина цілком змінився, а Микола — з другого боку — придбав до господарства багато таких речей, про які не міг і думати, коли б йому довелося жити насамоті.
Чінкадавін, наприклад, умів плести дуже гарні рогожі. А що були вони незвичайно густо й дрібно сплетені, задумав Микола пошити з них убрання. Отже, навчився наш козак від індіянина цієї штуки, й незабаром наплели вони стільки рогіж, що їх вистачало на вбрання для обох. Ох! Як же тішився Микола новим одягом, бо остогидло йому ходити у важких теплих шкурах! Тепер одягав він шкуряне вбрання тільки під час якоїсь роботи.
Та не тільки рогожі вмів плести Чінкадавін! Із волокна кокосових горіхів та різних волокнистих рослин умів він робити гарне прядиво й сукати міцні шворки, куди кращі й міцніші за Миколине мотуззя. Із прядива також виплітав Чінкадавін незвичайно швидко рибальські сіті. І оцим розважали свою нудьгу осінніми вечорами наші острів'яни.
Під час робіт Микола використовував кожну нагоду, щоб просвітити трохи дикунський розум індіянина. Час од часу розказував Чінкадавінові про Бога Христа та Святих і про Києво-Печерську Лавру; іншим же разом оповідав йому про свою любу Вкраїну, про її пишну красу, багатство та утиски чужинців, про свого батька, товариство запорозьке, про походи. І з радістю спостерігав Микола, як розумний од природи Чінкадавін усе більше й більше втрачає дикунські забобони і непомітно для себе самого цивілізується.
Так проминув час осінньої сльоти. Вони навіть і не зглянулись, як небо щораз рідше вкривалось олов'яними хмарами, і ясне, веселе сонце на голубому небі все частіше до них усміхалося. Настала весна. Навкруги все ожило: і ліс, і квіти; навіть море стало веселіше грати хвилями. Лагідний легіт ледь чутно колихав молоді зелені листочки дерев.
Любо, так любо стало навколо! Наче світ угору піднявся нашим острів'янам! Веселі й бадьорі, взялися за діло, яке почали ще восени.
Чінкадавін як митець у будуванні човнів почав випалювати стовбура вогнем. Робота йшла швидко й так зручно, що аж соромно стало Миколі перед дикуном, що йому, запорожцеві, не спало це на думку. "Та правда, хоча б й додумався був до випалювання човна, так огню в мене не було!" — хитрував сам перед собою проворний козак.
Проминуло два місяці тяжкої праці, й човен був готовий. "Ото щастя, що Бог послав мені такого товариша, — радів Микола. – Бідував би один Бог зна скільки літ, а може, й ніколи не судилося б мені спустити човна на воду".
А тепер треба було поміркувати про вітрила й весла. Чінкадавін заходився плести вітрила з рогожі. Тим часом Микола почав витісувати з твердого дерева весла. Обидва впоралися зі своїм ділом майже одночасно. Човен був готовий. Та, на нещастя, місце, де працювали вони над човном, було доволі далеко від берега. Щоб нести човна або тягнути до води, не було й мови, бо був він дуже важкий. Тяжко зажурився Чінкадавін...
Та навіщо ж козацька голова та досвід? Не довго надумуючись, Микола зрубав два округлі пеньки, обтесав рівно, підклав під човен та й почав його котити до води. Крок за кроком посували наші козаки човен до берега, а за два дні спустили його на воду.
Що діялося в Миколиній душі, не можна описати. Мрії, які плекав він стільки літ, сповнялися: перед його очима колихався на хвилях байдак! Невимовна радість охопила козака: перед ним стелилася далека дорога! Перед ним, може, воля й нове життя!
Тепер треба було ще набрати їжі, навантажити її на човен, скільки буде можна, а тоді в щасливу путь! Та куди? Чінкадавінові всміхалися темні цятки на обрію — його батьківщина; Микола бачив у своїй уяві широкі степи Вкраїни, Дніпрові кручі. Але туди було далеко-далеко...
Глава третя. Нещаслива плавба та горобина ніч
Знову на острові.
Городництво та
садівництво.
Рибальство. Какао.
Хуртовина. Спроба
допомогти нещасним
Сіріло, як Микола зірвався з постелі. Край неба зайнявся блідо-червоним полум'ям; тиша й спокій віщували чудовий день, що був днем від'їзду. Щасливий, радісний день! До мандрівки все було готове. Микола вийшов з Чінкадавіном із печери, спинився на недалекому горбі й поглянув востаннє на свою домівку, де стільки прожив і стільки передумав на самоті, потім повів очима навкруги. Кожна місцина, кожне дерево й кущ були йому знайомі. Стежки, якими не раз і не два ходив, вилися між густою зеленню; під горою побачив чередку своїх любих лам, що паслися на шовковій луці. І так шкода було їх кидати!
Іще раз оглянувся, простягнув руки, шепотів тремтячим голосом: "Прощайте й ви, дорогі лами, й ви, любі пташки, що розважали мене в самоті! І ти, блакитне небо, і ясне сонечко, що сходило над моєю печерою й озолочувало її своїм промінням! Прощай і ти, струмочку,
що гасив мою спрагу в час спеки! Прощайте, свідки моїх думок, мого горя й нудьги, моїх радощів і туги!".
Поник головою й журно-радісний пішов до байдака. А як минав останнє дерево, почув, як хтось кличе його. Здригнувся й побачив на гілляці свого папугу, що кричав: "Тут живе Микола, запорожець із славної України!". "Був би забув за тебе! — промовив Микола. — Ходи, ходи до мене, мій любий птаху!". Папуга наче зрозумів свого пана: злетів з гілляки й сів йому на плече. "Поїдемо зі мною, птаху, і там пригадуватимеш мені відлюдний острів", — сказав Микола й за кілька хвилин був уже у байдаку.
Було тридцяте жовтня десятого року перебування Миколи на острові, як наші острів'яни підняли вітрило, й байдак почав поволі одчалювати від берега. Та не пропливли вони й кілька гонів, як судно стукнулося об щось тверде і стало на місці: це була підводна скеля. А що простяглася вона від самого берега, врізуючись гострим хребтом далеко-далеко в море, перепливати її було небезпечно. Тож не було іншої ради, як згорнути вітрило й пливти, гребучи в противний бік, щоб обминути хребет підводної скелі.
Та ледве допливли наші мореплавці до місця, де скеля кінчалася гострим клином, як морська течія вхопила човен і погнала його на своїх рвучких хвилях у безвість.
Микола й Чінкадавін гребли з усіх сил, щоб вивести човен із течії та дарма: непереможна сила несла легеньке судно стрілою вперед і берег почав зникати їм з очей. "Щось недобре коїться, — каже Микола до свого товариша. — Як пожене нас отак далі, то втратимо з очей навіть і шпиль гори, що мріє вдалечині, а тоді і вщухне розбурхане море, однак не потрапимо ні вперед, ні назад".
А нестримна течія гнала човен далі. Надія на рятунок пропала, Нарешті рвучі хвилі вирвали з Чінкадавінових рук весла, а Микола вже ледве міг гребти. Загибель була неминучою. Але, складаючи вже свої весла, Микола зауважив несподівано, що човен пливе не так швидко, як раніше. Поглянув наш козак на плесо — й радісна усмішка з'явилась на його лиці. Якраз на цьому місці течія розділилася: ширше й більш рвучке коліно прямувало на північ, а друге — спокійніше, яким тепер вони пливли, завертало знову на південь.
"За весла!" — крикнув Микола до переляканого Чінкадавіна. Зібравши останні сили, почали тепер наші мореплавці гребти проти течії. Вітер наче змилосердився над нещасними моряками й почав дути в протилежному напрямку. Вони напнули вітрило й попливли. Тим часом течія гнала човен все повільніше.