У ту годину, коли в домовинах лежали бійці Небесної сотні, звістка про призначення дострокових президентських виборів аж на грудень, а також про "заморожування" парламенту, котрий теж причетний до цієї бійні, пролунала досить дико і цинічно.
Кадровий конвеєр
Суботнє засідання парламенту почалося без спікера. Його заступник Роман Кошулинський повідомив, що Володимир Рибак написав заяву про звільнення з посади голови Верховної Ради за станом здоров'я. У відставку подав і заступник голови ВР Ігор Калетник. Проте ця обставина не загальмувала, а, навпаки, навіть прискорила темпи роботи парламенту. Засідання відбувалося на тлі тривожних подій в Україні. У Харкові цього дня мав відбутися з'їзд депутатів місцевих рад південно-східних областей, ініційований головою облдержадміністрації Михайлом Добкіним та мером Харкова Геннадієм Кернесом. Висловлювалися побоювання, що цей форум може закласти міну під цілісність держави. Аби унеможливити будь-які дії на шкоду її соборності, Рада ухвалила постанову №4163 "Про запобігання проявам сепаратизму та інших посягань на основи національної безпеки України". Документ категорично засуджує вияви сепаратизму та будь-які інші посягання на територіальну цілісність і недоторканність України. СБУ доручено оперативно розслідувати повідомлення про дії, що мають ознаки злочинів проти основ національної безпеки країни.Потім взялися за розгляд кадрових питань. Проголосували за звільнення Голови Верховної Ради В. Рибака, його заступника І. Калетника та перейшли до обрання голови парламенту. На цю посаду мали розглядатися кандидатури Олександра Турчинова та Петра Порошенка, щоправда, останній одразу зійшов із дистанції. Хтось із депутатів запропонував підібрати більш-менш нейтральну кандидатуру, яка однаково добре сприймалася б у всіх регіонах, аби в тривожний час об'єднати країну. Як на мене, це доволі твереза думка. Однак колишня опозиція наполягла на кандидатурі Турчинова, про котрого ну аж ніяк не можна сказати, що він когось об'єднає, швидше, навпаки. Схоже, нова влада повторює помилки "папєрєд— ніків", які теж не бажали слухати своїх опонентів і прагнули одержати все і відразу. Більше того, Турчинов після обрання бовкнув, що Майдан уже виконав свою роль, тож може розходитись. Отакої! Виходить, Україна повстала тільки заради того, щоб підсадити якогось бюрократа на вищий щабель державної влади? Що й казати, дуже гарний і оптимістичний початок післяреволюційної доби.
Та головний підсумок третього дня революційної роботи парламенту — ухвалення постанови № 4193 Верховної Ради про самоусунення президента України від виконання конституційних обов'язків та призначення позачергових президентських виборів на 25 травня 2014 року. "Він досі не підписав закон про повернення до Конституції 2004 року, самоусунувся від виконання своїх обов'язків, пообіцяв добровільно скласти свої повноваження, а потім відмовився від власних слів", — так мотивував постанову Олександр Турчинов. Політично незаангажовані юристи з приводу цього рішення лише знизують плечима і кажуть, що воно виходить за межі повноважень Верховної Ради та суперечить Конституції, водночас визнаючи, що іншого виходу нема, бо без підпису президента жоден новий закон не набере чинності, тоді як країна котиться у прірву. Бог пробачить, а історія, можливо, й виправдає таку революційну доцільність. Зрештою це рішення можна назвати Актом справедливості, бо тільки воно могло заспокоїти країну. Хоча рішення про скасування посади президента було б набагато законніше. Та й гроші на вибори держава зекономила б.
А кадровий конвеєр Верховної Ради протягом суботи й неділі працював: призначено Арсена Авакова в.о міністра внутрішніх справ, Валентина Наливайченка — уповноваженим із питань контролю за діяльністю СБУ, Володимира Заману — уповноваженим із контролю за діяльністю Міноборони, Олега Махніцького — уповноваженим із питань контролю за діяльністю Генпрокуратура Депутати проголосували за виконання обов'язків президента Олександром Турчиновим. Такі владні повноваження були хіба що в дорогого Леоніда Ілліча. Невже повертаються ті часи? Парламент також усунув від виконання обов'язків міністра Раїсу Богатирьову, Дмитра Табачника, Леоніда Кожару. До того ж народні обранці скасували одіозний закон Колесниченка "Про засади державної мовної політики", націоналізували резиденцію президента України "Межигір'я", внесли зміни до закону про судоустрій, повернувши парламенту функцію контролю судової системи, запровадили мораторій на закриття медичних закладів. Тобто доклали чимало зусиль, аби знищити той кукіль, яким "регіонали" засіяли законодавче поле України. Проте бур'яну ще сила-силенна — пенсійна, податкова, медична реформи тощо. А потім треба братися за засів законодавства нової держави.
Енергія еволюції
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
Тарас Шевченко
Через дев'ять місяців після початку Революції Гідності напередодні Дня Незалежності новообраний Президент України Петро Порошенко заявить, що вона перемогла із запізненням, тоді як у європейських країнах це сталося ще у 17-18 століттях. Лукава думка, яка виправдовує недолугість і продажність українських політиків усіх мастей, які правили протягом усіх років незалежності. Але політики — це відображення наших поглядів і настроїв. Отже, все суспільство робило щось не так. А може, й суспільства як такого не було...
Пік свободи
Насправді ж наша революція перемогла ще за часів Богдана Хмельницького, відтворивши державу Україна-Русь. 1917 року вона була відроджена вдруге, а 1 грудня 1991 року — втретє. Цього дня український дух сягнув найвищих висот. За Незалежність проголосувало 90,3 відсотка українських громадян. Це був вінець усіх наших революцій, їхня легітимізація, день, коли українці об'єднані єдиною метою, відродили свою державу. Це був день народження політичної нації. Прикметно, що наш народ утвердив своє право на свободу і незалежність в дусі найкращих європейських традицій кінця XX століття, не проливши й краплі крові. Революція відбулась у головах. За якийсь рік українці зуміли знову самоусвідомитись як велика українська нація. Щоправда, ненадовго. Я із ностальгією і замилуванням згадую 1990-1996-ті, які були роками українського відродження, коли народ швидкими темпами повертався до своєї ідентичності, бурхливо формувалася політична нація. Тоді ж, на початку 1990-х почало формуватися і майбутнє громадянське суспільство — об'єднання вільних громадян, наділених свободою, гідністю, відповідальністю за долю держави, незалежних матеріально.У парламенті, на вулицях та телеекранах вирували шляхетні дискусії, тоді політичні опоненти могли визнати свої помилки, не було жодних табу на теми, суспільство перетворювалося на думаючу субстанцію, зважувало і брало на зуб кожне слово політиків, виборці були непідкупними, незважаючи на низький рівень життя. В парламент, до обласних, районних, міських рад обирали молодих людей без грошей — директорів музеїв, літераторів, вчителів, вчених. Діяла авторитетна надпартійна громадянська структура Народний рух України, яка генерувала нові ідеї, делегувала в політику 96
своїх представників. Він виконував роль стрижня майбутнього громадянського суспільства. То був прекрасний час, пік української свободи. Це була велика перемога, після якої слід було кинути всі сили на її захист. Чи повернемось ми коли-небудь до того рівня суспільного порозуміння і толерантності? Кажуть, то був пострадянський період. Ні, я назвав би його постгорбачовським, коли ми ще їхали на інерції дії механізму перебудови, який треба було вдосконалювати, натомість... зламали.
Що з нами сталося потім? Затемнення, помутніння суспільної свідомості, спричинене інстинктом самовиживання? Річ у тому, що громадянське суспільство не може прогресувати в умовах депресії, яка його і вразила. Тобто крива розвитку нашої громади спочатку сягнула піку, а потім — дна. Дехто каже, що в усьому винні комуністи, треба було провести люстра— цію. Вони, звісно, ж винуваті у всьому, але давайте не будемо брехати самі собі. Люди тоді просто стали ділитися на чесних і безчесних, порядних і непорядних. Останні виявилися сильнішими. В 1990-1998 роках дуже швидко утворилася категорія людей, які надбали собі величезні статки на оборудках у результаті приватизації державного майна, завдяки трастам та іншим махінаціям. У перших лавах нових українців були колишні радянські "тіньовики", кооператори, директори баз і звичайні бандити. Цей прошарок дуже швидко організувався в різні кримінальні угруповання, тобто фактично народилася тіньова спільнота зі знаком мінус, яка жила і діяла під знаком диявола і була прямою протилежністю громадянського суспільства і надалі, побачивши в ньому конкурента, робила все, аби його знищити. І громада не опиралася, підставивши покірно свою шию під ярмо.
Для основної маси українців, особливо людей праці, потреба згуртування, боротьби за свої права відійшла тоді на задній план. Далися взнаки і недоліки нашого менталітету: патологічний індивідуалізм (моя хата скраю) та анархізм, коли людина не хоче делегувати свої повноваження ні громаді, ні державі. Ми будували кожен свій власний світ і замикалися у ньому у прямому й переносному сенсі, навіть не намагаючись впливати на те, що за межами нашого двору. За це доля не раз карала нас війнами, голодоморами, репресіями. Не помилувала і цього разу. Ми кажемо: не пощастило з лідерами, потрібен був Вашингтон, Вацлав Гавел, Рузвельт, а прийшли Кравчук і Кучма. Але це ми повинні були відповідально підійти до обрання керманича. Нам треба було обрати кращого від нас самих, такого, який позбувся комуністичних штампів у мисленні, а ми вирішили: якось воно буде.
Кравчуку просто не вистачило освіти, він перебував у полоні соціалістичних догм, тоді як треба було кинути все і поїхати на кілька місяців до Європи на навчання, але чи то він не бачив у цьому необхідності чи не знайшов на це часу, відтак утратив перспективу для країни.