Створювання штучної русинської мови, просування однієї габурської чи свидницької говірки на четверту східнослов'янську мову — це лише політична гра деяких людей, які від села вийшли, але до міста не дійшли. Це принесе лише подальшу асиміляцію та руйнування того, що залишили нам предки, вважає Йосиф Сірка.
Ми автохтонне населення, з болем пише в газеті "Нове життя" публіцист Юрій Дацко. Про нас мала б подбати власна держава. Тільки вона ставиться до нас не по-материнському. Не сприяє нам і політична ситуація в Україні. Українофобство процвітає, і ми тонемо в чужому морі. Денаціоналізована українофобська інтелігенція є найбільшим гальмом розвитку русько-українського етносу в Словаччині. Ми співаємо, танцюємо, декламуємо, втішаємося з досягнутого, а агресор все розбиває. Якщо розіб'ється дзбан, його дуже тяжко знову зліпити. Нас розбили. Але ми живий організм, його можна лікувати. Ліки — активність, вважає Юрій Дацко.
Та відчайдушна, запекла дискусія, яка триває на Пряшівщині, уже на часі й на теренах великої України. Треба прокидатися від летаргії. Бо якщо українці Словаччини майже асимільовані, поглинуті навколишнім мовно-культурним середовищем, то українці в Україні саме поглинаються чужим світом. Духовна агресія проти України сягнула піку. Наступ на наші цінності йде на всіх фронтах. Ми, на жаль, відступаємо, програємо малі й великі бої, кидаємо напризволяще наших братів у Росії, Словаччині, інших країнах. Скільки ж можна?
Грудень 2008року.
Червона земля Бразилії
Розповідь про те, як українці
шукали своє щастя за океаном
Після того, як 1888року в Бразилії скасували рабство, цій країні стало катастрофічно бракувати робочих рук. Порожнечу вирішено було заповнити українцями. Правителі Австро-Угорщини Габсбурги, під рукою яких були західні регіони України, і тодішній імператор Португалії та всія Бразилії Дон Педро Сегондо щодо цього швидко знайшли спільну мову. Останній потребував нових підданих як дешеву робочу силу. Бразилія заради цього оплатила кількадесят океанських рейсів одного італійського пароплавства. В Галичині й на Буковині розпочалася кампанія вербування переселенців до Бразилії. У селах на сходках зачитувалося звернення бразильського імператора, в якому обіцялися золоті гори: і земля, і реманент, і хата, і грошова допомога. Агенти пароплавної компанії сприймалися як посланці Божі, котрі прийшли врятувати селян від злиднів та безпросвітного життя.
Охочих переселитися знайшлося багато. Настільки, що місцева шляхта навіть сполошилася: а хто ж на неї тут працюватиме? Стала чинити перешкоди. Але людей було вже не спинити. Зібрали нехитрі манатки та й на пароплави. Защеміли серця, побігли щоками сльози: прощавайте, рідні поля і долини, синії гори. Не було в кишенях грошей, зате мали заповітні вузлики з насінням гречки, пшениці, жита і проса. По ночах розв'язували їх, перебирали зерна, наче найкоштовніші діаманти, щоб, бува, не попріли, не проросли. Морем шалено гойдало, немилосердно парило, заливало дощем. Погожої години переселенці збиралися на палубі і вдивлялися в безмежну далечінь: де ж отой берег, на якому обіцяно рай? Ось він! Вічнозелений, закучерявлений дивовижними деревами і кущами. Обнімалися, цілувалися, підкидали шапки вгору. Причалили до бразильського порту Паранагуа, що в штаті Парана, в середині січня 1889 року.
Спека, за переказами, тоді була неймовірна. Але наші земляки сходили на берег у шапках і кожухах. Місцеве населення на тих волохатих прибульців витріщало очі: ведмеді, мавпи чи ще якісь небачені істоти з іншого світу? Ніхто з представників влади їх не зустрічав. Пізніше з'ясувалося, що поки українці були в дорозі, їхній "благодійник" імператор Педро Сегондо втратив свій трон, тож у Бразилії на деякий час запанувала демократія, якій було байдуже до переселенців. Півдня величезний натовп наших земляків стояв під пекучим сонцем, чекаючи якогось знака. Покликали місцевого латинського пароха (священика). "Я не знаю, що це за люди, але про всяк випадок ми їх охрестимо", — сказав священик і почав обряд. Чи то друге хрещення допомогло, чи лемент жінок, які обурювалися тим, що відбувається, але розгубленість минула. Стали купувати у місцевого населення коні й кароси (підводи). Хтось вказав їм напрямок руху: Понта-Гросу і Прудентополіс. Рушили. На каросах — жінки й діти, чоловіки пішки. По бездоріжжю, через дику сельву (ліси)...
1895 року почалася друга масова хвиля переселення українців до Бразилії. На одному з кораблів плив разом із своїми земляками двадцятирічний хлопець Іван Бело. Якась сорока чи, може, чайка принесла пасажирам звістку про те, що везуть їх не до Паранагуа, що в штаті Парана, а на північ Бразилії — в Іспіріто де Санто, на кавові плантації. З листів перших переселенців Іван та його друзі вже знали, що ті кавові плантації — то пекло, а в Парані, що на гірському плато, яке продувається вітрами з Аргентини, клімат набагато прохолодніший, отже, сприятливіший для українців. Збагнувши, що їх хочуть ошукати, пасажири того українського морського каравану збунтувалися. Капітани вимушені були повертати кораблі на південь до Паранагуа.
Але пекло було і в Парані. Землю і реманент переселенцям задарма не давали, їх треба було купувати, допомогу не виплачували. Та й що то за земля? Непролазні джунглі, які треба було вирубати, викорчувати, випалити. По цій виснажливій роботі очам хліборобів відкривалася бразильська земля — червона, наче стигла вишня. Розминали її в руках, нюхали, навіть на смак куштували. Дивувалися, як може вона родити. Грошей не було, тож вимушені були заробляти на будівництві телеграфних ліній, залізничних та битих доріг. Єдиний дарунок від демократичного уряду — низенькі бараки, наче намети, увійти куди можна було лише на карачках. Бачив я їх на фотографії в музеї Прудентополіса: собачі будки, інакше й не назвеш. Селилися українці навколо міст Малєт, Антоніо-Олінто, Женераль-Карнейро, Понта-Гросу, Санта-Андраді, Ріо-Кларо, Дорізоні, Ірасемі, Іраті, Санта-Катаріна. Та найбільше їх чомусь зосередилося у Прудентополісі, який нині вважається українською столицею Бразилії. Окрім наших земляків, штат Парана освоювали італійці, португальці, німці, японці, поляки і бразилійці — нащадки португальців, які змішали свою кров із індіанською, африканською, європейською і геть забули про своє етнічне походження.
За всіма прибульцями вороже спостерігали з джунглів індіанці. Не подобалося їм, що на їхніх землях порядкують чужинці. Тож часто нападали на колоністів. Якось із Паранагуа вийшли 80 українських родин, але до Понта-Гросу не дійшли. Знайшли їх забитими на дорозі. Біля Санта-Катаріни індіанці знищили ціле українське село Модему. Нині там — пам'ятний знак. А скільки худоби українських фазендейро вибили тубільці! Та індіанські стріли і списи — далеко не всі біди, які впали на голови бідолашних емігрантів. Їх косили малярія, жовта лихоманка, тиф, жалили різноманітні гади, котрими і нині кишить сельва у Парані, вони труїлися невідомими плодами і рослинами, голодували. Якби не піньйори, то, напевно, вимерли б. Ці дерева українці обожнюють за красу і за користь, яку приносять людям. Я й сам закохався в них і три пагінці привіз в Україну, посадив у горщику. Але, на жаль, не прижилися. Як не приживається в Бразилії наша калина. Це перевірено часом і досвідом кількох поколінь. Зрілий піньйор має височенний стовбур, як у сосни, а гілки — наче руки, підняті до неба для молитви. Це дерево раз на рік дає округлі колючі плоди, всередині яких насінини, схожі на великі часничини. На смак вони — як їстівні каштани. Українці їх перемелювали, смажили, варили і так виживали. Хоча продуктів нині вдосталь, насіння піньйорів і досі улюблена їжа українців Бразилії. З них печуть млинці, начиняють ними вареники і пиріжки. Молоді деревця піньйорів наші брати прикрашають на Різдво на радість малечі.
А ше у той важкий час українцям допомогла згуртованість. Толокою ставили хати, вирубували ліси, на заробітки йшли великими гуртами. Страйкували теж дружно: один за всіх і всі за одного. А потреба в цьому була, бо експлуатували емігрантів на будівництві доріг та залізниць нещадно. Одного разу страйк українців у Прудентополісі тривав так довго, що уряд вимушений був залучати військо, яке палило бараки і частувало шомполами лідерів непокори. Ті, хто мав гроші, тікали тоді до США та Канади.
Українські переселенці на відміну від інших етносів були населенням бездержавним, не мали своїх амбасадорів (послів) і консулів. Тож заступитися за них було нікому. Директор прудентопольського Українського музею Мирослава Крива показує оригінал листа перших емігрантів до високого духовного чина в Україні з відчайдушним благанням прислати священиків. З прибуттям священиків українці ніби заново народилися, ніби відкрилося у них друге дихання. Як не бідували, але на останні мільрейси (грошова одиниця) стали зводити церкви. Перша постала на горі Сьєра Тигру біля Малета. Загалом же в Парані було збудовано понад 230 українських церков, із них 33 — в районі Прудентополіса. Росли церкви, а разом із ними й український дух міцнів. Греко-католицька церква стала духовним оплотом українства. На відміну від латинської, яка опікувалася лише релігійними справами, вона взялася за розвиток шкільництва, народних промислів, пісенної і танцювальної творчості, книговидавництва, випуск українських газет і журналів, організацію народних свят. Культурно-духовний вплив української церкви був (і є) настільки потужний, що наші народні звичаї стали запроваджувати й інші етнічні громади. У Прудентополісі, наприклад, 60 відсотків становлять українці, решта — італійці, німці, поляки. Однак усі мають звичай на Різдво колядувати, а на Великдень святити паски і водити гаївки навколо церкви. Привітайтеся у Прудентополісі до будь-кого словами: "Слава Йсу!" і у відповідь почуєте: "Навіки слава!", хоча ця людина українською, може, і не володіє. Коли над Прудентополісом шаленіють громи, а це трапляється дуже часто, всі мешканці за українським звичаєм палять свічкигромниці. Є два села, де живуть переважно поляки, але церкви там українські.