І коли літак робитиме коло над академіком, Лесик у кущах мав бабахнути з гарматки. Все дуже просто, але ефектно й оригінально. Так (з літаком і гарматкою) академіка напевне не зустрічали ніде.
Усе, може б, так і було, якби Жора не поставив неодмінної умови — репетиція.
— Без репетиції, без попередньої спроби я запускати не буду, — сказав він. — Це несерйозно!
— Та нащо нам репетиція? — знизував плечима Лесик. — Ти що — ніколи ие запускав того літака? Сто разів запускав.
— Запускав. Але не в таких умовах. Це діюча модель, керована по радіо. Там усе мусить бути точно розраховано. Трошечки схибив — і літак уже збився з курсу. Ти що, хочеш, щоб вій справді впав академікові на голову?
Лесик змушений був погодитися на репетицію.
Проводити репетицію домовилися пізно ввечері напередодні зустрічі. Шоб ніхто не бачив. Адже це мало бути несподіванкою.
Гарматку на репетицію Лесик, звісно, не взяв.
По-перше, не хотів зайве ризикувати — тато категорично забороняв брати гарматку. Хай уже після зустрічі якось вимолить вибачення. Та й стріляти увечері біля школи не можиа. Люди позбігаються.
По-друге, що там репетирувати! Пороху натовк, клейтухів наштовхав, потім сірника підніс — бба-бах! — і все.
Чергувала того вечора в школі Євгенія Михайлівна. То була одна з найсуворіших, найбезкомпромісніших чергових. Вона завжди вимагала дотримання усіх шкільних правил та інструкцій. Майже цілий день у вестибюлі з-за столика чувся її гучний грубуватий голос:
— Шапка! (Тобто зайшов у школу — зніми шапку.)
— Ноги! (Тобто витирай ноги.)
— Децибели! (Тобто не галасуйте.)
Особливо часто чулися оті "децибели". (Десь вона підхопила це мудре слово і широко ним користувалася.) Коли їй набридало сидіти за столом у вестибюлі, вона ходила під час уроків по класах та майстернях першого поверху, всюди прочиняла на мить двері, казала одне й те саме: "І тут нема…" — й знову зачиняла. Здавалося, вона когось шукає. І це своєю загадковістю викликало в учнів мало не трепет.
Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося.
Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував.
Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу. І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.
А потім…
Мотор завівся так раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.
Взагалі все відбулося просто блискавично.
Мотор затріскотів — трррр!.. Літак злетів — фрррр!..
Жора схопився за оту коробочку з кнопками й антеною. Та було вже пізно. Модель з льоту врізалася в "альпійську гірку" у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку. Закрутилася там дзиґою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух.
Хлопці завмерли, вражені.
Наступної миті почувся якийсь звук. Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей. А може, то їм просто вчулося.
— Чергова! — здається, то вигукнув Лесик. Чи, може, сам Жора. Тепер уже важко встановити. Але рвонувся перший Жора.
На "альпійській гірці" у колючих обіймах трояндового куща лежав його літак. Речовий доказ! Його ні в якому разі не можна було там лишати.
Жора кинувся до нього. Лесик за ним.
Дряпаючись на "альпійську гірку", Лесик зачепив щось черевиком, глянув і з жахом побачив, що то дріада восьми-пелюсткова. Посаджена Лесею дріада!.. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!..
Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь. Але, як це часто буаає в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, й інші квіти, що росли нижче…
Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування. А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли розмірковувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали. Хапалися, поспішали. І ще більше толочили квіти.
Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула. Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона жила зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що зроблено з клумбою.
Отже, у Лссика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати. Вони спокійно могли діяти обережненько, не псуючи клумби.
Але все це з'ясувалося пізніше. А тоді…
Хлопці вихопили нарешті модель з колючих трояндових обіймів і кинулися геть. Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір'я, на дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тями.
І знову ж таки важко тепер з'ясувати, хто з них перший сказав: "Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!" Здається, Лесик. Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора… Він вважав себе більшим винуватцем.
Але факт лишається фактом. Тут же, у чужому дворі, на дитячому майдаичику вони поклялися один одному ніколи й ні за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.
Тільки тоді вони пішли додому.
І ще одна дивна річ — їм здавалося, ніби вони з ніг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що не впадають в око.
Доля їх берегла.
РОЗДІЛ XVIII,
в якому відбувається зустріч академіка Іваницького з учнями рідної школи. "Ну, чілдрени! Я вам скажу!.."
Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам. Продзвонив дзвінок на перший урок.
У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях. І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали це, як завжди. Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне. Мовби нічого й не сталося. На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі.
І це було найболючіше.
Яке-ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце.
І Леся… Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена… І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати…
Був останній урок — урок ботаніки.
Навіть. учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семеиівни. Бо вона завжди розповідала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про "фабрику свіжої трави" — спеціальний гідроящик, з якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чииом, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл… Вона потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.
Сьогодні Зінаїда Семеиівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Дарреллом на острові Джерсі.. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на грані вимирання.
— Про це ви можете прочитати у книзі Даррелла "Зоопарк у моєму багажі". Дуже цікава книжка. Як і інші книжки Даррелла: "Земля шерехів", "Маєток-звіринець", "Під покровом п'яного лісу". Щиро раджу прочитати.
— "П'яного лісу"… Хи-хи!.. Хіба можна радити такі книжки?.. — тихо реготнув Агащкін.
І в Лесика вже розтяглися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до них із Жорою, коли кидав на уроках отакі репліки!). Але Агашкін не обернувся. І напівусмішка жалюгідно застигла на Лесиковому обличчі.
Навіть Агашкін…
До кінця уроку лишилося кілька хвилин.
Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іваницький.
— Пробачте, Зінаїдо Семенівно, — сказав Лев Парамонович. — Можна, ми на хвилинку?.. Урок уже ж, мабуть, закінчується?
— Пробачте… Добрий день, — ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.
— Доб-рий день! — разом підхопившись, громовито вигукнув шостий "Б", заглушаючи слова Зінаїди Семенівни, яка, почервонівши, теж часто кивала головою:
— Будь ласка… Будь ласка… Я вже закінчила… Будь ласка…
— Сідайте! — владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича. — Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учень нашої школи, а нині… — Він перехопив погляд академіка і затнувся. — Ну, ви всі знаєте, пояснювати не буду…
Хоча видно було, що йому дуже хотілося пояснити.
Іваницький винувато всміхнувся:
— Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором… Я побачив — шостий "Б"… Усі класи помінялися, а цей — у тій же кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у "Б". Захотілося глянути. Пам'ятний для мене клас… Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя. — Він пройшов по класу, повільно озираючи стіни, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув на клас, зустрівся поглядом з Лесиком, Жорою.
Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз…
Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові — й пішов до дверей.
— До зустрічі в актовому залі, — сказав Лев Парамонович, і вони вийшли.
В цю ж мить пролунав дзвоник.
— Йдемо до залу, — урочисто сказала Зіиаїда Семенівна. — Спокійно. Без галасу. Без метушні. Покажіть, що ви справжні радянські учні.
Ці слова говорилися завжди, коли відбувалися зустрічі з визначними людьми.
І шостий "Б" підвівся і, намагаючись галасувати менше, ніж звичайно (бо де ж це бачено, щоб галасу й метушиі в класі не було зовсім), побіг на четвертий поверх.
Лесик і Жора сиділи тихо, похиливши голови.