Звалився серед хати. Олена не могла покласти його на піл. Добре, що у той час навинувся старий жебрак Тодось і поміг їй це зробити. Після цього Олексій стратив притомність і в страшній гарячці пролежав сім днів, не ївши, не пивши, тільки Олена час від часу прикладала до його чола лід.
Всі лежали. І Никонор, і обоє старі, і Сергій, і Пріська. Всі до одного. Олена бігала зо всіх сил. І дитину корми, і худобу опорай, і води наноси, і дров нарубай, і роспали, і навари, і всім подай. Інколи ще треба забігти до Трихона, бо там же таке твориться, що страшно. Добре, що Христя, що захоріла першою, почала виздоровляти, ще не все пройшло, а лежати не можна. Треба стягатися, щось робити. Воші пішком ходять, а в хаті на стінах іней. Діти ж малі...
І як вони все то видержать. Бог святий знає. Ніхто не помер... Всі хоріли, кидалися в гарячці, мерзли, голодали, але виздоровіли. Якась вже така тих людей вдача... Ніхто їм не поміг... Хто міг помогти? Правительство. Хм... Цікаво, чи в Росії правительство коли помагало комусь. Хіба на те є правительство? Правительство на те, щоб збірати податки, щоб брати, як треба когось побити, рекрута, щоб дядькам бити зуби... А як тиф, хай собі буде тиф. У Росії такого гною, як люди, більше ніж треба...
Навкруги, як далеко сягне пам'ять, немає тут ніяких лікарів. Десь там по містах, але то далеко і скільки там тих лікарів. Це капля в морі. Ніхто на них не звертає уваги, та й не вірять у тих лікарів, бо ніхто їх не бачив у вічі, які вони, ті лікарі... Ніколи вони у селі ще не показалися перед простим народом російським.
Так, так... Але прийшла весна і прийшло здоровля назад. Всі на селі виглядають, як кістяки. Правда, що о.Дормидонт цієї весни заробив. Не скрізь воно так гарно зійшло, як на Запорожжі. Дермань великий. Кожний день там, то там хтось відходив до предків. Деякого дня то і по кілька відходило. По п'ять, навіть доходило до десяти. О.Дормидонт не встигав ховати і мусів брати собі поміч з манастиря...
Весна, як сказано, спинила пошість. Минув піст і люди почали скоромитись. Все-таки коли людина щось кращого їсть, все-таки воно не те... Хтось сказав: все винні воші... Но, знаєте... Як не кажи, а мужик без воші жити не потрапить. Так воно якось складається. Навіть не вірять і не будуть вірити, що можна жити, скажімо, без тих вошей. Кажуть, що пани їх не мають. Неправда. І у царя, напевно, є воші...
А якось боротися з вошами? Як? Ну, скажіть, як? Це все одно, що боротися з вітром чи хмарою... Хіба ж з ними не борються. Ось, як тільки прийде неділя... Одна жінка сідає на призбі, друга стромляє їй у пелену голову і починається боротьба... Це так приємно "ськається", так приємно, коли там в голові хтось шпортається... Але після того воші, як були, так є далі... Така, видно, мужицька доля...
Дуже тяжко прийшло виздоровлення для Олексія. Іншим прийшло це лекше. Наприклад, Никонор не так довго лежав, скорше встав, скорше почав ходити. І не лежав він так довго в гарячці... Олексій зовсім інакше. Бог святий знає, як так сталося, що він ще на цій землі зістався. Він вже почав поправлятись, вже зводиться, все їсть. Ще кілька днів і почав поволі стягатися ходити. Худий, як смерть. Хоче їсти. Їв би не знаю що, але Великдень ще не прийшов, ще піст. Як же так їсти скоромне і грішити. І так людина скільки того за життя своє нагрішить і без скоромного... Приходиться далі терпіти...
Тільки весна зводить Олексія остаточно на ноги. Він знов запрягається в роботу. Їсть за п'ятьох, але і тягне за п'ятьох. Хочеться йому нагнати втрачене. Стільки за цю зиму втратив. Стільки міг набити каміння, нарізати дощок, накорчуватися і все так марно пішло. То рука, то гарячка, то чорти знають що... Тьху, та й годі!..
Як багато навкруги роботи. Боже, скільки роботи. Треба десять рук. Рвати з землі, виносити з води, витягати з-під землі... Як хочеться обняти необняте. Це снага і бажання молодого ще і вже виздоровілого Олексія. Коли він інколи йшов через Лебедщину і бачив хутір Конона, йому голова крутилась від бажання мати і собі щось таке. Такий хутір, такий сад... Ах, як можна дарувати такому батькові, лінивому, байдужому, пропитому... Цього він ніколи не дарує...
І дійсно, він не шанував свого батька. Любив тільки матір, цю "трудящу, як він казав, женщину", цю людину, що не покладала і сьогодня не покладає від праці рук... Але батько... Трутень, не чоловік. Дармоїд. Що він тепер робить? Навіть коней не виведе попасти, хоча бачить, що не має кому, що всі у роботі... Інколи Олексій не міг втриматись, щоб не погнати батька силою до роботи. Як раба. А він би міг то зробити, тільки якось рука не підіймалась... – Він тільки казав: "Не для когось... Для себе! Ну, була паньщина... Робилося на пана, але зараз собі, дітям... Ех, не буде нам чим згадати свого батька...".
Олексій все готується для купівлі Лебедщини. Тяжко воно йде. Ось вже другий рік минає, а все та справа на місці. Але воно то і добре, що трохи протягається. Дуже воно тяжко в гурті, але що б вони тепер зробили, коли б отак сьогодня прийшли до них і сказали: давайте завдаток! Що б вони дали. Десь там вже зібралося якась сотня карбованців, але що та сотня поможе на п'ять десятин. А Олексій ані не думає меньше взяти, як п'ять десятин. З такою думкою він вже зрісся і краще вмерти, ніж попустити своє. Він вже бачить себе отам у Лебедщині, над берегом, над річкою, під лісом самостійним господарем, власником п'яти десятин зі своєю хатою, зі своїм садком, своїм городом... Чи може таке коли статися? Як Бог поможе – станеться. Станеться, тільки треба терпіння, треба ще пролити чимало поту, приготовитися...
Немає такого брата, як Никонор... Такого брата пошукати. Скільки вони не живуть разом, марного слова один другому не сказав. Один то робить, другий інше, а обидва разом, як ті муравлики. Тягнуть і тягнуть, і все до купи. Дуже хочеться Никонорові помогти Олексієві. Бачить він, що в гурті жити не можна. Бачить також, що Олексій тягне, як добрий віл, не знає ні дня, ні ночі. Цього літа засіяв поле, як то колись робив Федір. У Нестора все ще облогує, також у Самків. Олексій пішов і засіяв на половину. Може, що з того буде. Робив то вечорами, бо удень працює у чехів...
Цього року закінчив також школу Сергій. Дуже він добре учився. Взагалі він спритний хлопчак, як казав Олексій. Коли б це порядний батько був, то він мусів би послати його "на вищі школи". Але куди там з таким батьком. А Сергій береться за столярку, за бондарку, за мулярку. До чого не візьметься, все у нього йде. Золоті має хлопець руки.
Крім того, він любить "носитись з книжками". Це значить він любить не тільки з ними носитись, як казала Пріська, але і у них дивитись і щось там бачити. Це вже така погана звичка у тих чоловіків. Вічно з тими книжками, вічно з книжками. І звідки вони те взяли. Пріська дивувалася поважно і одночасно це її турбувало. Бо хай би вже той "малий", це значить Сергій, який, до речі, мав уже п'ятнадцять років... Але і той ото "дурний старий", це значить Никонор, який знов таки не був старим. Мав лиш більшу руду бороду, якої чомусь не хотів голити... Вони все з тими книжками... То те, то щось інше... У школі, кажуть, цього року завели книжки і Сергій мусить їх всі перебрати...
Ще як якісь книги божественні, то ще й ще... Ось у зимі він приніс про великомученицю Варвару, як її терзали на колесі, як кидали диким звірям. Пріська це слухала, зітхала і плакала. Приніс і про інших великомучеників і великомучениць... Але він приносив і грішні книжки. Якісь казки, в яких подорожування, якісь війни, як то воно у старі часи були дурні люди і билися, як сомошедші, розбивали собі голови... І хто знає за що і пощо...
Найбільше сердило Пріську, що Никонор так багато марнував часу на ті книжки. Зимою він, як треба, "робить на верстаті". При цьому він завжди кладе біля себе якусь книжку. Робить, робить, а як тільки бракне цівки чи щось таке, одразу за книжку і вже "сліпає" у ній. Цей вираз "сліпає" Пріська вживає влучно, бо Никонор куцозорий і тримає книжку перед самими очима... Отакі то ті брати Гуци.... Пріська має багато причин сердитись на такі порядки...
7.
Село Дермань завжди має якісь клопоти. На цей раз приємнійші, ніж тиф чи злодії, але зате дорогі. О.Дормидонт не вдовольнився, що церква у нього простора, висока і біла. Минулого літа зняли риштовання з бані і тепер Дерманці можуть бачити дійсно справжню церкву. Але вона ще не зовсім вдовольняє собою в середині. Це ще тільки голі стіни і більше нічого. О.Дормидонт не хотів малювати церкви минулого літа. Перше тому, що не була ще суха, друге, що треба було знов грошей. Люди перед двома роками заплатили будову і треба було вичікати, щоб можна було знов забажати. На цей раз вийшло по п'ять рублів на ґрунт...
Церкву взявся розмальовувати якийсь маляр з Житомира. Звався він Нарутович. Молодий з чорними вусами, чорними очима. Церква знов заповнилась рештуванням, але внутрі. Службу перенесли на деякий час до Онуфрієвської каплиці на могилках. Той маляр, це справжній чудодій. Цілі зграї роззявляк сторчали безупинно біля і в церкві. На їх очах творилися чуда. Кількох людей без найменьшого страху стояли високо під самою баньою і мазали якимись квачиками. Диво-дивне... З-під тих квачиків згодом появлялися то Бог-Саваоф з великою сивою бородою і сяючим промінням, то якийсь ангол з трубою, то бородатий євангелист з книгою та пером, то осел, на якому Христос їхав в Єрусалим... І як воно таке виходить. Просто не віриться, що це люди роблять...
– От попробуй ти таке зробити, – казав один дядько другому.
– Хм... То вже такий від Бога талан... – відповідав другий дядько. І коли Нарутович злазив з рештування, на нього дивились мовчки широкорозплюченими очима. Дивились на його руки, на його одяг, на його уста і вуса... Казали, він любив молодиць... Дядьки сміються... Ну, що ж... Також чоловік... Хе... А він вибирав кращих молодиць, садовив їх на хорах так, щоб з великого вікна падало світло і малював їх... Потім молодиця пізнавала себе...
– Людоньки! А хай мені руки покорчить, коли ота великомучиниця Катерина не є Михалкова Федора!
Коли придивитися, то, можливо, це й так, тільки хіба Федора має такі пишні одяги, такі оздоби? Ніколи.