Тоді С. О. Набатов вициганив один з тих, ще довоєнних малюнків, які знайшов Комсомолець на згарищі. І про цей дивний факт стало відомо С. О. Набатову. Малюнок йому не сподобався – мазанина якась примітивна, безсюжетна – не те що картини Айвазовського чи Галактіонова-Хмари. Приїхавши додому, одразу вирішив перевірити протипожежні властивості цього малюнка. Обережно відрізав ножицями від малюнка, який начебто не згорів у вогні, клаптик пожовклого паперу й підніс сірника. Папір одразу преспокійнісінько загорівся – так що лишилася в руці С. О. Набатова скоцюрблена смужка попелу. Звісно, зміркував собі, зітхаючи, С. О. Набатов, собачого лайна це варте. Одначе, про всяк випадок, .малюнок помістив у кімнаті дочки – вона саме вчетверте заміж вийшла; кинув його під матрац. Пусте! Нічого з цього не вийшло.
Так переконливо було розвінчано міф про Маріїні малюнки.
Та все ж ними зацікавились у Ярополі – не біологічними, а художніми їхніми якостями. Спало на думку одному мистецтвознавцеві– хлопцю молодому й завзятому-влаштувати в Ярополі виставку малюнків Марії Поліщук, хоч дехто – навіть і той же самий С. О. Набатов – нашіптували хлопцеві, що нічого в тих малюнках нема вартісного, художнього, навпаки, лише саме спотворення й деформація реально існуючого світу і що, мовляв, у жодному зоопарку в світі ви не побачите зеленого лева з червоними очима. Та не послухався їх хлопець, і виставку було відкрито.
І тут притрапилась така оказія. Валерій Орлик зробив передачу по телебаченню про малюнки Марії Поліщук та про її долю. Передача ця транслювалася по системі Інтербачення та Євробачення – і мільйони людей уздріли у кольорі малюнки Марії Поліщук, і у багатьох з них сльози з'явилися в очах, невідомо від чого – чи від радості, чи від чистого смутку; також побачив цю передачу колишній поліцай Прокіп Коробка, котрий жив собі в німецькому місті Рессельгаймі, де працював складальником на заводах "Опель", що належали фірмі "Дженерал моторс". Наче хтось ударив ножем в серце Прокопа Коробки, коли побачив він постарілу Марію, яку давно вважав мертвою, почув її голос, глянув на її малюнки, угледів нові гарні будинки в Рябому Хуторі, в яких стояли телевізори, електрорадіоли й магнітофони. Згадав Прокіп Коробка свій патефон, яким пишався незмірно, згадав ту' ніч, коли стояв він на колінах перед Марією, – і вийшов до найближчої аптеки, купив дві конвалюти снодійних таблеток люмінексу й, повернувшися під дрібним німецьким дощем в свою кімнату, проковтнув сорок пігулок нараз. Так фірма "Опель" втратила складальника, який закручував гайки розміром 13 мм на задньому мості легкових автомобілів марки "рекорд-ІІ".
Мільйони людей побачили чисті малюнки Марії Поліщук – і слава художниці далеко розкотилася за межами нашого краю, На величезній міжнародній паризькій виставці "наївного малярства", де також було організовано ретроспективний перегляд картин митника Руссо й лемка Никифора з Криніци, Марія Поліщук була удостоєна Великого Призу – золотого лева зі смарагдовими зеленими очима. Також і в нас у Ярополі вона була увінчана золотою медаллю Григорія Сковороди. Після всіх цих подій її малюнки неймовірно підскочили в ціні. Аматори малярства й колекціонери, а подеколи й просто спритні ділки й епекулянти кинулися в Рябий Хутір – і ну давай ходити по хатах, скуповувати малюнки Марії Поліщук. Та майже ніхто малюнків тих не продав ні за які гроші, а Вірка-солдатка, яка вже мала трьох дітей, – білявого, чорнявого й рудого, – так навіть вигнала непроханих гостей. Жовтий птах Марії Поліщук висів у неї в рамці з-під ікони в позолочених ризах, у кутку, прибраний рушниками. Навіть С. О. Набатов – і той нарешті визнав Марію Поліщук після того, як прочитав у центральних газетах про її нагородження. Згадав, що має унікальний малюнок Марії, почав шукати під ліжком, під сервантом, на антресолях – все дарма. Виявляється, викинула укохана донька С. О. Набатова той малюнок на смітник разом з іншим мотлохом.
А Марії давалися взнаки старі рани – вона тепер ходила, спираючись на милицю. Важко їй було води взимку від зледенілої криниці принести, дров нарубати, корову вранці видоїти. А скільки клопоту Марія мала з гостями. Леле, звідки тільки вони не приїжджали! Майже всі зарібки Маріїні йшли тепер на приймання гостей, надто ж отих бородатих кіношників у замшевих куртках, які безперервно знімали в Рябому Хуторі свої фільми й примушували Марію раз у раз повторювати історію свого життя.
Через це деяким впливовим нашим городянам, а передовсім А. В. Микитасеві, спала на думку ось така гуманна ідея: оселити Марію в Ярополі, у великому культурному центрі, де життя кипить, де повсякчас відбуваються якісь визначні мистецькі події – от хоч би недавно відкрита виставка творів Д. В. Смаглія – члена Яропільського відділення Художнього фонду. А для цього надати народній художниці Марії Поліщук, лауреату багатьох премій, члену Спілки художників, двокімнатну окрему квартиру для плідної творчої праці й для полегшення побутових умов її самотнього життя.
Намовили-таки Марію переїхати до Ярополя: мовляв, там і ліфт, і центральне опалення, й гаряча вода цілодобово, й сміттєпровід, й магазини продуктові поруч, і поліклініка Худфонду, де гарні лікарі й кабшет фізметодів лікування. Словом, погодилася Марія. І справді – дуже гарну квартиру дали їй на новому житловому масиві – так званих Яропільських Вишеньках: у великій кімнаті влаштувала собі Марія майстерню, а в меншій кімнаті спала. Тільки от ніяк не могла звикнути Марія до нашого міста. Скільки разів блукала вона поміж будинків стандартних житлового масиву, не можучи знайти свого дому, так що доводилося їй звертатися за допомогою до перехожих. До помешкання свого також не могла Марія призвичаїтись. Через те, коли отримала гроші за серію нових малюнків, покликала майстрів і звеліла їм вікно велике в спальні замурувати, залишити маленьке, як у хаті селянській, і ще звеліла піч посеред кімнати поставити велику, щоб можна було на ній лежати, старі рани вигрівати. В піч вмонтували електрокалорифер з терморегулятором. Квартиру встелила доріжками домотканими, на ліжку поклала гору подушок у наволочках вишиваних, а над ліжком у великій рамці повісила фотомонтаж, де все її життя документально змістилося: ось дівчинка вона ще маленька разом з татом, мамою й двома братами – на тлі лебедів і білої альтанки, намальованої на полотні; ось шлюбне її фото разом з Комсомольцем – чоловік її прихилив голову до неї, а сам вдягнутий у бавовняно-паперовий піджачок з трьома значками на лацкані – МОДРу, Тсоавіахіму й КІМівським прапорцем; ось вони вже втрьох – перед самою війною, а у Василька такий переляканий вигляд, бо фотограф сказав йому, що з апарата вилетить пташка, й Василько напружено чекав, коли ж вона вилетить, а коли зрозумів, що його обманули, то гірко заплакав; ось група партизанів, а серед них – Комсомолець зі старою трьохлінійкою, всі хлопці в смушкових шапках зі стрічками навскіс, худі і висхлі,.як трава у жовтні; ось Марія перед новою своєю хатою, що збудували їй односельці, якась вона розгублена й зніяковіла; ось відкриття пам'ятника Комсомольцю – він стоїть на постаменті, сором'язливий і молодий, посміхається, мовби не було війни, мовби й не горів зовсім Рябий Хутір, а біля підніжжя пам'ятника, серед жінок, які плачуть, – Марія, з темним, змореним видом, змарніла й стара. Ось Марія поруч з Головою Президії Верховної Ради УРСР, ось вона в Парижі – розмовляє з президентом Франції. Все її життя вмістилося під склом в одній рамці на п'ятнадцяти аркушиках фотографічного паперу.
Одного яропільського ранку, коли сніг падав й одразу чорнів під ногами перехожих й колесами автомобілів, пригадала Марія, як вилітали з дверей церкви мільйони білих метеликів, залишаючи по собі золотавий пил і ніжний шурхіт, мовби хтось шовком шелестів. Зібрала свої пожитки у валізку фанерну, фарбовану в сірий колір, фотомонтаж зі стіни й малюнки туди поклала, й, накульгуючи, подалася на автобусну станцію. Приїхала в Рябий Хутір, відчинила двері своєї хати і довго стояла перед порогом, хоч ніякі білі метелики з хати не вилітали. Назавжди повернулася Марія Поліщук до Рябого Хутора – і з того часу вже нікуди не виїжджає з села. Малює собі малюнки, лається, буває, з Віркою-солдаткою, в якої тепер вже вісім лоботрясів росте, порається на городі й ходить до пам'ятника Комсомольцю – квіти поливати.
Кажуть, що одного разу бачили, як Марія саджала в землю сизе перо голубине. Тільки ніхто не зрозумів, навіщо це їй.
Сказання сьоме, в котрому автор оповідає про експеримент професора Скуратова, об'єктом якого став Лаврін Червінка, та знайомить читача з деякими історичними особистостями, поміж котрих бачимо Івана Богуна, Григора Гамалію, Бонавентуру Шпака, Барнабаса Швидницького та отця Яна Пшиємського – голову духовного суду яропільської капітули.
Хе-хе-хе, як мовить у таких випадках Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Художнього фонду. Цікаво, а що б ви сказали, коли б котромусь з ваших знайомих стукнуло кілька сотень років від дня народження? Що б ви йому, наприклад, подарували, читачі мої, сповнені чеснот всіляких? Бурштинові запонки, модну шовкову краватку, еластичні шкарпетки, шкіряний жовтий портфель з безліччю відділень та закутків, ніби у старому готелі, або адрес у сап'яновій палітурці, прикрашений триповерховими підписами – вершинами каліграфічної абсурдності й пихатого графологічного несмаку?
Так от, друзі мої скептичні. Я сьогодні ие схильний до жартів. Хочу правдиво і щиро розповісти про одного з найстаріших жителів міста нашого Ярополя. Ви вже, певно, здогадалися, що йтиметься про Лавріна Червінку. Саме про нього хочу поінформувати вас, бо загалом людина він надзвичайно скромна – іменини, скажімо, влаштовує раз чи двічі на століття, до того ж нікого на ті геронтологічні свята не запрошує.
Насамперед хочу змалювати вам його зримий портрет, бо як-не-як, а навіть найліпша фотокартка неспроможна передати усієї чарівності та невимушеної безпосередності оригіналу. А подобизна його така: має дві ноги й дві руки, зросту не великого й не малого, об одній голові і ходить, навперемінно ноги переставляючи; а обличчя має таке: двоє очей, розміщених, як годиться, під чолом, а між ними ніс – не довгий і не короткий, попід носом вуса, а під вусами – рот.