Спочатку чомусь одягнувся, тоді скинув піджак, бо він йому заважав взутися, тоді знову одягнувся.
— Поїхали. Куди наші доблесні органи дивляться? Що вони з тими органами роблять? Грушки недостиглі збивають... — Папа матюкався.
Тоді, вже в президентському палаці, Папа негайно зібрав силовиків. Вовка в його кабінеті не було. Домовилися — Вовку не світитися. Засвітилися інші. Їм і наказав президент — будь-якою ціною не допустити публікації статті. Орли перестаралися. Убивство журналіста потягло за собою цілий шлейф вуличних процесів. Світ дивувався дикунству. З Папою президенти, що поважали себе, не хотіли сідати за один стіл. Не давали запрошення на міжнародні саміти на вищих президентських рівнях. А тут ще плівка вчорашнього російського спеціаліста, якого Папа взяв у свій апарат, навіть не задумуючись, чому Кремль так легко прощається зі своїм спецом і його підсовує йому.
На паритетних началах. На основі споконвічної дружби.
На Хрещатику палали опудала Папи, одягнені в тюремні роби, їх возили у клітці і показували всьому люду. Обурений і обкрадений люд волав на всю країну: "На палю вбивцю, на шибеницю!" і вимагав це дійство провести на головному майдані столиці. Папі в ті дні хотілося самому повіситися або покінчити з життям одним пострілом іменного пістолета. Не вистачало мужності. Занадто солодке до цього виявилося життя президента. Тільки тепер він відчув його парадоксальність: світло і тіні, сонце і тьма.
Папа вже не пригадує, хто ж тоді сказав, але хтось же сказав:
— У цій справі потрібний досвідчений юрист. І не просто юрист, а юрист-міжнародник.
І це при тому, що у його державі, в його оточенні налічувалися тисячі правників.
Супкіс порадив Шора:
— Він освічений, всезнаючий і хитрий. Цей зможе все. Цей вас захистить і врятує.
Супкіс привів тоді того довгошийого єврейчика у великих квадратних окулярах і з коротким, як абревіатура фірми, прізвищем Шор.
— Це ви? — поцікавився президент.
— Ні, не я.
— А хто ж? І чому ви прийшли? — очі у президента налились кров'ю. Його розізлила начебто жартівлива відповідь незнайомця.
— Я прийшов домовлятися.
— З президентом? — перепитав Папа.
Шор навіть не кліпнув оком.
— Для права, закону, юриспруденції посади не грають ролі, — нахабнувато розпочав Шор. — Ми захищаємо клієнта. Наша фірма вам надає кращого юриста фірми, відповідно вашої високої посади, пане президенте, а ви йому даєте відповідно і відповідну посаду. Вона має бути високою і народ має знати, на ваш захист став не юрист, а високий посадовець, який юридично народу доводить, що ви в цій справі абсолютно не винні. Підкреслюю, абсолютно не винні. І це ви маєте з цієї хвилини запам'ятати. Ви — не винні. Решта — це собача бридня. Сон рябої кобили. Провокація опозиційних партій. Підкуп. Маленькі робесп'єри рвуться до влади за будь-яку ціну. Вони не знають, що таке совість, що таке людське сумління. Перед ними тільки один-єдиний міраж — президентське крісло і вони зубами вчепилися в його ніжки і, як щурі від голоду, вони від відсутності влади в своїх руках підгризають ніжки цього високого стільця і заодно добробут народу. Країна має жити в мирі, в злагоді, в гармонії...
Президент заслухався, начебто він уже сидів на лаві підсудних і відчував, що після останніх слів Шора суддя зараз оголосить: "Підсудний, встаньте! Суд довів вашу абсолютну непричетність до вбивства журналіста. Суд вас виправдовує і з цієї хвилини ви вільні... Ви вільні, пане президенте!.. Ви вільні".
Якщо після перших нахабних слів цього довгошийого і очкастого Шора президентові хотілося взяти його за комірець і викинути за поріг, то після слів "ви абсолютно не винні, пане президенте!" або — "це собача бридня", "маленькі робесп'єри..." президент раптом відчув себе й справді не винним. Шор начебто переконав його в цьому і довів щойно в присутності Супкіса, Валяя, Базарова, що це чистісінька правда. Це наговір на Папу, якого всі так люблять. Принаймні, його оточення. Президент глянув у бік присутніх, в їхні очі. Ті в знак згоди дружньо закивали головами:
— Не винні. Це — як Божий день.
— Дякую, — мовив Папа, уважно вивчаючи довготелесого Шора. — Хто ця ваша людина?
— Мій президент, — Шор спохопився на цих словах. Він зрозумів, що не те ляпнув. Точніше, те, але воно не так пролунало. Випалив, як це випалювали нацисти: "Мій фюрер!"
Папа ж не образився. Він посміхнувся. Шор швиденько вніс поправку:
— Я мав на увазі президента нашої компанії пана Мироновича, — а після паузи додав. — Вітольда Володимировича.
— Чудовий юрист, — підтвердив Супкіс. — Він брав у вашій передвиборній кампанії найактивнішу участь і несправедливо непомічений. Забутий. Я гарантую, що він...
Супкіс не докінчив. Його перебив Валяй.
— Я приєднуюсь до цих слів, пане президенте. Мироновича я знаю, — кивнув схвально головою Валяй. — Вітольд — своя людина, надзвичайно досвідчений юрист. Ним створена одна з перших міжнародних юридичних компаній. Там юристи вищого класу...
Коли Шор залишив президентське оточення, у палац привезли Мироновича. Папа його згадав, як згадав і те, що той під час виборів йому не сподобався. Після тієї першої зустрічі він тримав його подалі від себе. Маленькі холодні очі, що постійно визирали ніби з-за рогу, тонкі до неможливості губи і якась улеслива неприємна посмішка. Не посмішка, а ошкірення хижака. Президенту тоді стало не по собі. Не сподобався Миронович йому й тепер. "З такою особою працювати? З'їсть. Якщо він і справді — інтелект, як запевняв його щойно цей довготелесий єврейчик". Президент десь колись вичитав, що в підлеглі розумніших за себе краще не брати. А, може, йому це хтось наніс у вуха, бо він, по суті, сам нічого й не читав. Навіть документів, що йому приносили на підпис. Інколи тому чи іншому папірцеві давали коротку характеристику і він розписувався на готовій уже резолюції...
Папа ще раз критично зміряв поглядом Мироновича і вже майже дружелюбно мовив:
— Вибачте, забув, як вас звати?
— Вітольд...
— По батькові?
— Володимирович.
Папа показав на стільця біля президентського каміна. Підлеглим вказав очима на вихід. Цього присутнім було досить, щоб залишити овальний кабінет.
— Ви суть справи, гадаю, вже знаєте?..
— Так, — кивнув головою Миронович.
— З мас-медіа знаєте, яка непроста політична ситуація склалась... Вуличні протести ось-ось можуть перерости у всеукраїнський протест. Вся країна може вийти на вулицю... Ви з історії знаєте, — згадав він з пояснень когось зі своїх радників. — Українці — бунтівний народ. Еволюційно не змінився з часів Київської Русі. Віча і бунти. Бунти і віча. А потім ще ця демократична козаччина. Вільні вибори кошових, гетьманів. Посипання попелу на голову... Закидання брудом... Щось подібне твориться і тепер на Майдані Незалежності... — президент замовк і взявся за склянку з водою. У горлі пересохло.
— Я все знаю. Аналізував ситуацію, — не поспішаючи, розпочав Миронович. — Ваші підлеглі, пане президенте, переборщили. Ви їм наказали тільки скинути з журналіста штани, дати пару ляпасів чи відвезти того борзописця в іншу країну... Для ознайомлення з життям сусідів...
— Президент схвально закивав головою. Ковтнувши воду, навіть вичавив з себе:
— От, от...
Миронович ухопив мить — він на правильному шляху: Папа любить лестощі, і він вгадує його думки.
— А що ці бовдури? Вони його задушили... Ви їм не давали такого наказу... Це із записів видно. Ви абсолютно не винні. Це їхня й вина. Вона й лягає на них. І тільки на них. І ми це доведемо, як те, що біле є біле, а чорне є чорне...
Щось таке чи приблизно таке молов тоді Миронович. Президенту сподобалися його слова, його переконливий тон, логічна аргументація. Але про себе подумав: "У мене теж не все гаразд. Та й, врешті решт, усе вирішує добре підібрана команда, а над цією командою хтось має бути свій. І таким "своїм" стане Миронович".
XVI
Після тієї аудієнції в президента Мироновича й справді призначили несподівано для багатьох на одну з найвищих посад у державі. Він, по суті, після тієї незабутньої для Мироновича зустрічі став правою рукою Папи. Його захисником, його порадником. Саме завдяки Мироновичу у ті складні політичні дні в Україні Папа й справді вистояв і переміг. "Маленькі робесп'єри", за визначенням Едуарда Шора, розповзлися по кущах. Нині вони виповзуть знову на поверхню. Це президент розумів. Тому й зайшов сам до Мироновича. Ніби хотів загладити свою провину.
— Ти не ображайся, Вітольде, — мовив по-батьківськи президент. — Ситуація складається так, що ти знову маєш бути в тіні. На видноті хай діє штаб. Я з тобою — закритий, невидимий фронт, і на цьому фронті другою особою, після мене — ти. Вітольд Володимирович Миронович. Ми з тобою все розробляємо в тилу. На передовій — брати Плюєви та інші сумнівні особи, яких не жалко у випадку чого. Наша мета... Ти мене слухаєш? — перепитав президент.
— Я — ваші очі й вуха.
— Це добре... Трохи відійшло?
— А воно й не находило, — збрехав Миронович. — Я людина багата. Цього ні від кого не приховую. Отже, й незалежна. Чого мені в цьому житті не вистачає? Не станете ви президентом — куплю собі яхту, острів і відпливу з Роксаною у теплі краї. Гори вона вогнем. Ця політика.
— Не криви душею, — поклав руки на стіл Папа і майже впритул наблизився до обличчя Мироновича, додаючи: — Я ж по очах твоїх бачу... У них світиться моє крісло, і ти матимеш його. Повір мені... Але я тобі чесно скажу... Після мене... Ти ж на двадцять років молодший... У тебе — все попереду... А мені сьогодні ще без крісла ніяк. Ти розумієш? Журналіста мені не забудуть, якщо до влади прийдуть не наші люди. Не забудуть і мільярдних рахунків моєї сім'ї. Як не крути — мені кранти. Я маю вижити і ти мені в цьому маєш допомогти. І після наступного неповного президентського терміну я тебе оголошую своїм... наступником.
Миронович мовчав. Тільки в його очах світився знак запитання: "А чому не зараз?! Я, саме я, тобі забезпечу спокійну старість. Охорону, водіїв, покоївок. Захочеш і подужаєш — навіть наложниць. Ти ж постійно голодний на них. Привселюдно розстібаєш безстидно, коли п'яний, блискавки на жіночих штанях.