Але святість молитви нашої від цього не втратиться.
Він говорив ще щось. Вже не пам'ятаю, що саме. Мене більше вразило те, як він говорив. Напевне, як проповідник, він мав чималий досвід. Його неможливо було перервати. Слова текли нескінченним потоком.
— Ну що ж, — мовив я, коли він врешті замовк, щоб перевести подих. — Цікаво слухати людину, яка береться визначити долю секти та ще й так учено. Проте мені вже час. Дякую за лекцію.
— Не поспішайте, — стиха мовив пресвітер. Здається, він не був певен того, що зуміє стримати своїх бороданів від підлого нападу на мене. А може, просто злякався, що я й справді втечу.
— Що ще маєте сказати?
— Послухати, що скажеш ти.
— Яка у вас освіта?
— Семінарська, а що?
— Ну от, бачите. Зрадили православну віру, хоч клялися на біблії сповідувати її.
На якусь мить пресвітер розгубився. Він не чекав такого повороту розмови. Проте дуже швидко опанував себе і лиш скоса позирнув на одновірців, аби знати, як поставляться до цього факту вони самі.
Троє бороданів стояли як мумії.
— Це довга розмова, до якої ми, якщо бажаєш, можемо повернутися коли-небудь. А поки що поясню, навіщо перестріли. Не дивуйся словам моїм, вони — сама правда наша. Ми хочемо допомогти вам з Софією зійтися у щасливім шлюбі і справити весілля за святим християнським звичаєм. Але так пишно, як не справляв у цім селі ніхто й ніколи.
Я занімів від несподіванки. Але пресвітер не давав отямитися: поспішав викласти свій задум та почути згоду.
— Ми знаємо про твій вчинок під час пожежі. Ти обстоював народне добро і тепер користуєшся повагою серед односельців. Та було б ще краще, якби мужність свою ти поєднав з любов'ю до Христа нашого і приніс сюди, у це безбожне село, віру і впевненість у день прийдешній. Ми віримо, що ти знайдеш у собі сили мужньо сприйняти усі муки за бога, хоч і переслідуватимуть тебе христопродавці, як переслідували колись самого Христа і вірних учнів його. Ми справимо вам весілля, поставимо хату, придбаємо усе, що потрібно для сім'ї, і ви станете першими молодятами оновленої секти, взірцем краси і подружньої вірності для всіх молодих, хто увійде до секти після вас. А за вами неодмінно підуть десятки й сотні... Ти розумієш мене? Ми дамо вам грошей, особисто ти очолиш місцевий кущ секти, а ні, то через рік-два дозволимо виїхати звідси, забезпечимо безтурботне життя до останньої вашої днини, бо завжди пам'ятатимемо ваш внесок у нашу святу справу. Усе буде! Я лиш чекаю на твою згоду!
Він чекає на мою згоду! Мене аж пересмикнуло від бажання уперіщити його в пику. Здається, я вперше в житті відчув, як це прекрасно — дозволити собі вдарити негідника по зубах. Але тієї миті я ще стримався. Мовчки поминув пресвітера й пішов до хутора. Він ішов ззаду і видихував слова просто в потилицю.
— Ти можеш не вірувати, мене особисто це не обходить. Але зваж, що варто три дні побути віруючим, ніж гибіти все життя по будовах за кілька карбованців на день. Ти ж розумний чоловік!
— Іди ти!..
Я повернувся занадто різко, так що ми майже зіткнулися носами. Можливо, між нами відразу сталася б сутичка, але в цей час втрутився товстань.
— Я ж тобі казав! — гукнув він до пресвітера. — Я казав, що з ним не словом треба! Вертай додому, шмаркачу! Ну?!
Він кинувся на мене, але я на якусь мить випередив його і щосили вдарив у живіт, а коли він скорчився, додав по переніссі. Підскочив другий, то я вдарив і його.
Не знаю, чи молилися вони перед тією бійкою, але молитви їм цього разу не допомогли. Я опам'ятався тоді, коли побачив, що коло мене вже нікого нема. Товстань все ще корчився у траві за кілька кроків від мене. Двоє повідскакували врізнобіч і витирали носи. Тільки Іоанн стояв неподалік і спокійно споглядав усе це, не видаючи ні хви — лювання, ані зацікавленості побоїщем.
Притискаючи пальцем розсічену губу, я підійшов до нього. Наші погляди схрестилися. Не знаю, як би він повівся у бійці, але тоді принаймні видно було, що не злякався. Навпаки, тримався визивно, немов був такою персоною, яку я побоявся б вдарити.
— Ну що ж, — проказав він, запихаючи руки в глибокі кишені штанів. — Я не хотів, щоб все закінчувалося саме так. Але коли вже сталося, то не будемо жалкувати. Лишайся із своєю Софією. Шлях твій вільний.
— А може, заступиш? — розсміявся я.
— Нема рації, — витримував він хорошу міну при поганій грі. — Все одно щасливим ти не будеш. Між іншим, — при цьому він артистично зітхнув, — вона повинна була мати від мене дитину. Від мене!..
Він повернувся і пішов, але не до Ройлянки і не до хутора, а долиною, кудись просто в степ. Троє спільників теж трохи очуняли і, обходячи мене, подалися за ним.
— Від мене, хлопче! — кинув він, озирнувшись. — І не тіш себе якимись там надіями. Це все облуда!
Я мовчки дивився їм услід.
Дитина?! Я чув від людей, що нібито Софія водилася з пресвітером. Але не надавав цьому ніякого значення, бо вважав пліткою, пущеною самими сектантами, аби скомпрометувати її. Але зараз я відчув, що він не збрехав. У нього були якісь підстави для такої заяви.
Незчувся, як геть стемніло. На серці було сумно і тривожно.
31
До Оранчуків того вечора я вже, звичайно, не потрапив. Кілька днів я не хотів нікого бачити і навіть не пам'ятаю, чи перекинувся з кимось бодай кількома словами. Переконував себе, що з Софією ми вже не бачитимось. Ніякого кохання не було, нема й бути не може. Все це ілюзії. Мені здавалося, що все складалося так просто й легко тому, що це були стосунки мужчини й жінки, яким добре згаювати час у любощах. Певно, так само я почувався б зараз і з Оляною, якби тільки набрався сміливості відшукати її ще раз.
Не знаю, до яких би це призвело наслідків, якби десь через тиждень я не відчув, що сумую. Кажуть, що час найкращий лікар. Коли це так, то він лікував мене від злості й затятості. Але перебороти сум він не допомагав. Я мужньо протримався ще з тиждень, але на більше мене не вистачило. До зустрічі з нею я почав готувати себе спочатку філософськи. Зрештою, що тут такого, що Софія могла мати дитину? Де гарантія, що будь-яка з тисячі дівчат, яких зустрічаєш на вулицях міста, не могла б її мати? Дурниці якісь. Просто мене лютить, що вона була близькою з пресвітером, казав я собі. Але ж тоді вона навіть не здогадувалася про моє існування. Здається, я знайшов шпаринку, у яку міг заховатися від власних сумнівів: "Вона не знала, навіть не здогадувалася про моє існування". Цікаво, як я втішатимуся, коли одного разу виявлю, що став обдуреним чоловіком? Мабуть, зумію знайти шпаринку і в тій ситуації. В принципі, виправдання можна знайти за будь-яких обставин.
У п'ятницю я не втримався і просто з роботи пішов на хутір. Софію я зустрів по дорозі, якраз неподалік тієї долини, де мав розмову із сектантами. Вона теж ішла з роботи, але здалеку помітила мене й зупинилася, чекала.
Напевне, вона здогадувалася, чому я так довго не приходив до неї. Напружено вдивлялася мені в обличчя, а руки склала на грудях, немовби хотіла просити прощення. Кінчики пальців її дрібно тремтіли.
— Це правда, Софіє? — запитав я замість привітання.
Вона захитала головою на знак згоди. Не відпиралася, хоч, звичайно, могла це робити, не образилася за моє запитання, а якось по-дитячому винувато принишкла, і це мене відразу роззброїло і пом'якшило.
Якийсь час ми йшли мовчки, аж поки не опинилися на березі Бу— нарки. Знесилені стебла бур'янів стелилися перед нами жовтим килимом, і ми ступали ним, освітлені блакитним сяйвом місяця. Я відчув, що гублю слова, які хотів сказати їй.
— Знаєш, Софійко, я завжди стримано сприймав балачки про тебе. Ніколи не докоряв, не вимагав зізнання. Намагався увійти у твій світ якомога обережніше, щоб ти не злякалася мене, не мала підстав для сумнівів. Та зараз я хочу, щоб ти сказала правду. Але, може, ти не зрозуміла, що я маю на увазі.
— Я все зрозуміла, — швидко проказала вона, їй, напевне, страшенно не хотілось, щоб я продовжував.
— Але ти не мала її?
— Не мала. Я не можу тобі цього пояснити, — сумно усміхнулась вона.
— Але я чув, що ніби мала.
"Плюну на все, напишу Олянці, перепрошу її, і все буде так, як мало бути", — подумав я, помітивши ту посмішку
— Ми можемо більше й не зустрічатися. Щоб тобі не було погано зі мною. Але бачиш... Я втекла від них. Гадала, що мої страждання залишаться у батьковій хаті. Проте люди винесли їх звідти та й носять слідом за мною.
— Не вини людей, — якимось чужим, непідвладним мені голосом проказав я. — Хоч тепер не вини їх! Завжди виходить так, що у твоїй долі винні усі, окрім тебе. Ти, бач, могла мати дитину, хоч і ненавидиш її батька. І, може, навіть хотіла мати її.
— Дитині передається кров батьків, а не їхня ненависть.
— Це він тобі сказав?
Розмову давно треба було закінчити. Але я продовжував її, керуючись вже не потребою знати правду, а виключно почуттям помсти.
Десь на коморі тужно оплакувала своє вечірнє прозріння сова. Було у її плачу щось від розпачливого сміху і вдовиного голосіння.
Софія сказала усе, що могла сказати, і я не мав права ні винуватити її у чомусь, ані виправдовувати. Тепер я мусив або назавжди забути цю розмову, або ж повернутися і піти геть. Теж назавжди.
Ми йдемо у мовчанні й мороці, вперто тримаючись берега малесенької, майже пересохлоїрічечки...
32
Вже згодом від людей та й від самого Ілька, батька Софії, я дізнався про всю цю історію значно докладніше. Але з усього, що мені вдалося зрозуміти, по-справжньому вразили мене своєю незвичністю переживання батька, літнього чоловіка, який над усе прагнув мати онука і заради цього міг навіть пробачити доньці ганьбу, яку вона накликала на його сиву голову.
...Ілько сам не знав, яка сила водить його ночами до батькової хати. Удень він проклинає себе за ті мандри. Проклинає і переконує, що це востаннє. Але пізнього вечора Софія виходить поблукати над річкою. Неначе чогось шукає. І тому він незримою тінню скрадається поза кущами і вдивляється у кожен її крок. Так пильно, наче від тієї пильності залежить саме його життя.
Софія сідає на камінь, щоб подивитися на ріку. Але ріки, мабуть, не бачить, тільки чує її злагіднілий нічний клекіт, коли вона треться об кам'яні ворітця, що стримують віками її плин, пропускаючи вузенькою горловиною, зализаною та позелененою часом.