Під час більших та частіших облав Потішко майже не вилазив із Бриґідок: тільки виручить одного товариша, а вже йде кіблювати за іншого. Його знали, як злий ґрейцар, всі "клявіси" і нераз, бувало, говорили:
—Пане Потішко, з кого ви робите вар'ята — з поліції чи з себе самого?
—Ех, як звав, так звав, аби щось дав,— казав наш ветеринар з нахилом до торгівлі.
Так якось дивно склалося, що під час останнього рейду на Академічний Дім поліція забрала Потішка не на чужий рахунок, а таки на його власний. Просто кого зловили, того тягли до "буди" без перебору. Все ж таки сталий тюремний бувалець і тепер вспів якось захопити свій стандартний баґаж — коц і подущину і розгосподарився на прічі з цілим маєтком, в той час коли товариші по недолі спали, як то кажеться, на кулаці.
Та Потішко не почував себе надто щасливим, маючи такі вигоди, радше навпаки — завжди погідну, нескаламучену жадними турботами його душу обгорнув тепер якийсь туск, як пише Василь Стефаник.
—Гляньте-но, панове-товариство, як Потішко сумує, що мусить сидіти сам за себе,— сказав хтось, чи не небіжчик І Івась Витвицький, знаний, між іншим, з того, що винайшов сентенцію: "Україна, то є Україна, а бульба, то є бульба".
—Дайте йому котрий п'ятку, бо хлоп помре з жалю!— порадив мій неоцінений пан інструктор.
В камері панувала безжурна, навіть весела атмосфера, хлопці знали, що їм тут недовго колядувати, коли їх так багато наперли на Лонцького, де й приміщувалась тоді Головна Команда Польської Поліції.
Ця тюрма щойно за панування чергових "визволителів"-большевиків та німців здобула собі страшну славу мордами й страхіттями, що там творилися. За панського гніту були там так звані поліційні арешти тимчасового характеру: в'язнів тримали двадцять чотири години і нераз без переслухання відпускали. Правда, декого "всипаного" везли на вул.Яховича, на дальше слідство.
Так теж, думали хлопці, буде й цим разом: потримають їх тут добу-дві, декого трохи перетріпають, вилускають декілька важніших горішків, яким можна буде пришити 97-ий параграф, а решту братства пустять додому. Тому й не було чим журитись, чого розпачати, і хлопці зараз по сніданку, помивши підлогу в камері, жваво забрались до улюбленої забави українських політв'язнів — "наполеона", що в народній говірці трохи інакше називається, але моральний сенс має той самий.
Під час такої забави пострахом усіх "гадаючих" був мій неоцінений пан інструктор: мав дуже довгу і костисту руку і гатив нею згори по штанях, як баба кочергою. Хлопці чухались після кожного такого ляпаса, а Потішко аж почервонів з досади і сказав панові Максові:
—Свиня! Я більше так не граюся.
Після "наполеона" довго розповідали різні небилиці про дівчат, а потім поет-трибун, який теж попав у цю камеру, заплющив очі і почав рецитувати свої ліричні поезії.
По обіді випустили всіх на прохід по в'язничному подвір'ю, і щойно тоді пригадав собі пан Макс, що він тільки в сорочці. Холод був пронизливий, пришибав тіло до кости, ще й і якась клята мжичка сіялась, і мій неоцінений пан інструктор трохи не закоцяб на тому проході. Він не ходив, а бігав, підскакуючи, мов цапок, а тюремний сторож — за ним, в страху, що довгоногий гайдамака пересадить мур і дасть ходу.
У камеру вернувся синій, як базник, із задубілими руками, з перекошеним обличчям. Сусід Потішко придивлявся йому з нетаєною сатисфакцією, все ще час від часу помацуючи потерпілу під час гри в "наполеона" частину організму.
Врешті зідхнув, якось ніби співчутливо, сягнув до своїх маєтків і видобув з-під "яська" камізольку.
—Купи цю кацабайку,— звернувся діловито до пана Макса.
—На дідька мені твоя кацабайка!— офукнувся пан Макс.— Завтра і так піду додому.
—Ну, то ще не знати. Можеш піти, а можеш і не піти, а кацабайка пригодиться. Я дорого від тебе не схочу.
—Скільки?
—Дай п'ятку. Тано, як борщ.
—Що з того, як я не маю цента при душі.
—Нічого, я підожду. Заплатиш, як вийдеш на світ. А товар добрий, солідний: ватована камізолька з рукавами.
"Гм,— поміркував пан Макс,— заплачу — не заплачу, а камізолька справді може придатись, коли тут довше прийдеться страждати за Україну".
Добили торгу при свідках, які зараз же запросилися на могорич при найближчій нагоді, як вийдуть на волю. Пан Макс одягнувся у ватованку — була на нього, як кожна одежина, заскупа і закоротка, а Потішко після того аж віджив, аж прояснів на обличчі, що, кінець кінцем, таки недармо пішов сидіти і зробив хоч цей паршивенький інтерес.
Зрештою, під вечір ждала на нього ще інша мила несподіванка: друга Потішка і три десятки арештантів пустили додому.
На решту тюремного братства налягла при цьому хвиля легкої, так сказати, депресії, бо хоч кожний з них і був волюнтарист та стоп'ятьпроцентовець, але не одному черв'ячок заздрости смоктав душу, що ось твій співкамерник виходить на світ, а ти лишаєшся на непевне завтра. Це вже таке несвідоме чи підсвідоме, але чисто людське почування, з Декалогом не має жадного зв'язку.
Але на другий день настрій у хлопців піднявся, бо прийшли панночки з Комітету Допомоги Політв'язням і принесли подачу, як звичайно, гребінці, мило, цигарки, ну, і дещо конкретне: домашню птицю в смаженому стані, торти і тістечка.
По відбір приносів кожна камера висилала до тюремної канцелярії одного представника, і на такого делегата голосився з підскоком мій неоцінений пан інструктор, бо дуже любив обціловувати панночок із Комітету, що, зрештою, в таких випадках належало до в'язничного церемоніялу. При такій зворушливій оказії потрапляв теж доволі спритно встромити панночці ґрипса з тоненької цигаретної бібулки.
Минув ще один день за ґратами без особливих випадків, хіба тільки те варто відмітити, що в 35-ій камері, де згромадились шахісти, шаховий віце-майстер українського Львова, Турівський, влаштував матч-симультанку "насліпо" на восьми уявних шахівницях, і вже був виграв чотири партії, а п'ятий противник піддавався, як до камери впали дозорці, забрали з неї десять патріотів вкупі з віце-майстром, а решту недобитків перегнали на 33-ту камеру.
Потім виявилось, що тих десять трохи напарили і теж пустили на волю. Вправді Турівський денервувався й домагався, щоб його затримали до завтра і дозволили закінчити симультанку, але представники публічної безпеки були люди кам'яні, невблаганні і таки нагнали дядька додому.
Вже в камерах погасили світло, як із 33-ої делікатно застукано на 31-шу (де сидів мій неоцінений пан інструктор): "Нас перевозять завтра до Бриґідок!"
—Що з нами?— відстукано з 31-ої.
—Не знаємо.
Дальшу сигналізацію припинив дижурний "клявіс", що гримнув кулачищем у двері і крикнув "спаць!", римуючи зі "спаць" відповідного матюка.
Обидві камери поснули в неясно-тривожному очікуванні чогось невідомого…
Вранці зробили їм "побудку" на годину скорше, як стояло в порядку дня. На коридорі кипів якийсь надзвичайний рух, метушились туди й сюди "посмітюхи", попід камери крутилися тайні, заглядали у візитирки, щось записували. Сніданок — чорну каву і пів "комісьняка" — видано у великому поспіху, дехто не встиг і хлепнути гарячої рідини, що пахла йодиною, тільки язика собі попарив, як із лоскотом відчинилися двері, до камери впали поліцаї з палками і зверещали:
—Всі на коридор — марш!
Заспані, напівпритомні хлопці, ковтаючи на ходу гливкий, як глина, хліб, кинулись отарою на коридор: тут їх поліцаї вишикували в двійки і пришлюсували до в'язнів із 33-ої камери, які вже стояли в двійках і чухались — в їх камері, казали, були холєрські блощиці. Ще раз впала команда "марш!" — і всю революцію погнали сходами на низ, до головного входу від вулиці Льва Сапіги.
Вже виходячи з камери, мій неоцінений пан інструктор помітив своїм бачним оком, що "посмітюхи" проводжали арештантів якимись дивними поглядами і ніби моргали значуче один на одного, мовляв, не знають, сараки, куди їх беруть…
Пан Макс узяв це за поганий знак, але змовчав, ніщо нікому не казав. Взагалі всі вірили, що їх перевозять до Бриґідок.
Був вогкий слизький ранок 5-го листопада, надворі ледве сіріло. Вуличні ліхтарні, закутані в густу мряку, неначе в вату, ще таки давали більше світла, ніж це крадене світло денне. В долі, на вулиці Пелчинській, з трамвайного депо вирушали, подзвонюючи, трамваї на свій щоденний рейд. Сонно каркали ворони.
Що хлопців зразу здивувало і навіть трохи їм підхлібило — це та величава асиста, яка очікувала їх на вулиці: поліція на конях, поліція на мотоциклах, а під самим будинком — купа хатраків. На розі Лонцького і Льва Сапіги маячіли дві "буди", два вантажні самоходи, вкриті брезентом.
—Ой, ґвалт!— жартували хлопці.— То аж треба стільки війська, щоб перевезти нас із Лонцького до Бриґідок?
На закруті вулиці Коперника затріщав ще один мотоцикл, і в човнику, причепленім до нього, показалась барилчаста фігура пана комісара, добре знаного всім нашим студентам із наскоків на Академічний Дім чи з розбивання зеленосвяточних походів, зрештою і з політичних процесів. Той пан комісар сконав потім на серцеву атаку під час посвячення пам'ятника на могилі Івана Франка, як наші націоналісти стялися з луговиками доктора Дашкевича.
Пан комісар викотився з човника, обтягнув ремінь на пузі, помацав револьвер при боці і скомандував пискливим голоском:
—Вантажити самоходи!
Так склалося, що мій неоцінений пан інструктор ішов останнім у групі арештантів, і тільки його обвіяв ранішній гнилий холод, як він в ту ж мить усвідомив собі, що, вибігаючи з камери на галай-балай, забув там свою камізольку, яку на ніч поклав був собі під голову замість подушки.
Той самий факт спостеріг теж пан комісар, якому пан Макс підліз просто під руки.
—Дивіться! А той вар'ят тільки в сорочці!— крикнув.
—Ну, що ж,— скулився пан Макс і зацокотів зубами.— ваші підкомендні так спренжисто виганяли мене з камери, що я забув там свою камізольку.
—Що він плете?.. Яку камізольку?
—Теплу, ватовану камізольку, з рукавами.
—Гм! "Забув!" — кепкував собі з академіка пан комісар.— А голову нащо носите? На капелюш?
І подивився довкола, по своїх підкомендних, яке враження зробив на них його знаменитий віц. До речі, той комісар поліції мав багато дечого з актора — любив театральні ефекти.