— А чи знаєте ви, що навколо тієї ялинки злі духи нишпорять? Вони й заманюють до себе праведних, щоб загасити віру.божу в душі і вселити свою диявольську. Ставайте моліться! — наказав сердито він і вийшов.
— Добре, що хоч так минуло, — сказав Гарасько. — Я думав, що він посадить нас в льох аж на місяць.
— Не радій, — шепнув я йому у вухо. — Не думай, що це все так минулось...
І справді, мої слова збулись, ніби їх почули на небі.
Через деякий час отець Порфирій з ченцями почали готуватись до Нового року. На покуті в печері Магія наклала сіна, в гніздо із сіна поставила узвар і запалила лампадку.
Незабаром принесли ялинку, прикрасили її печивом, яблуками і цукерками.
Ввечері, коли стіл був заставлений різними стравами і горілкою, отець Порфирій підкликав нас до себе і відімкнув ляду до льоху.
— Ну, ангелята, залізайте сюди, ви свій Новий рік уже відсвяткували, а в наш не вірите. Тож спускайтеся в льох і сидіть там до ранку, щоб знали, як мене слухати.
— Змилуйтесь, отче, — крізь сльози сказав Гарасько.— Хіба ж ми святкували той Новий рік? Ми лише вийшли глянути на ялинку і на Діда Мороза.
— Знаю, що саме вас цікавило, — сказав отець Порфирій. — Оце ж за те вам і кара така. Спускайтеся, моліться богу, і він змилується над вами — простить за лукавість.
Тим часом знадвору почулися кроки і тиха розмова. Мабуть, ченці поспішали до нашої печери.
— Залізайте, не гнівайтесь, ангели мої, в святім письмі сказано: хто втрачає віру в ближнього свого, той втрачає і віру в бога.
З цими словами він підштовхнув мене до льоху, і я мовчки опустився на дно.
За мною поліз і Гарасько.
Чути було, як отець Порфиріи забрязкотів ключами і грюкнув лядою.
Як все замовкло, в підвал зайшли ченці, зачовгали підошвами по ляді, потім сіли до столу і заспівали. Чути було, як дзвеніли чарки з вином і горілкою.
Я згадав бабусю Оксану і заплакав.
Колись вона на Новий рік поставила ялинку в хаті, прикрасила її горіхами й цукерками. В ту ніч було троє за столом — я, бабуся і мати. Перед вечерею бабуся Оксана і мені налила в чарочку наливки і покликала в гості Мороза. А вдосвіта ми ходили посипати до сусідів житом і пшеницею...
— Про що ти думаєш? — озвався в пітьмі Гарасько.
— Згадую той вечір, як ми щедрували колись з тобою, —-сказав я. — Пам'ятаєш, як тоді було гарно й цікаво?
— Пам'ятаю, — сказав пошепки Гарасько і заспівав:
Щедрівочка прилітала,
під віконцем щебетала...
— Ти й цю щедрівку знаєш? — здивувався я. — Навчи і мене, може, колись ще нам доведеться щедрувати.
Тим часом в печері почались танці.
Знов почувся п'яний голос ченця-розбишаки, як називав тепер його і отець Порфиріи.
Хтось гупав важкими чобітьми так, що й стіни двигтіли в льоху, а отець Порфиріи заливався сміхом і плескав у долоні. Видно, їм було весело в цьому страшному підземеллі. Щоб не слухати їх, ми розгребли солому й стружки на дні льоху і лягли спати. Здавалось, що ченці нас навіки живими поховали в домовину і тепер справляють поминки: над нами.
ЗНОВУ ПОСМІХНУЛОСЯ ЩАСТЯ
Уже прийшла весна. Зазеленіли кругом клени й каштани, зацвів пахучий бузок біля старої каплиці.
Отець Порфиріи тепер мало коли випускав нас надвір, боявся, певне, щоб не розповіли комусь про те, що робиться в печері "святої Магдалини". Іноді разом з ним нам доводилось ходити на молебні в капличку або ж зшкрібати віск на підлозі у вівтарі.
Одного разу ми молились перед розп'яттям. З нами разом стояли на колінах черниці і ще якась старенька жінка з маленьким худорлявим хлопчиком. Він був обвішаний з усіх боків хрестиками, що брязкотіли на ньому, як на коняці вуздечка...
Обоє не відходили від розп'яття, падали на коліна, цілували бліді ноги Ісуса і без кінця молились.
Отець Порфиріи стояв поруч, махав сюди-туди кадилом з ладаном і голосно читав молитву.
Гарасько мимохіть глянув у вікно і побілів. Згодом тихенько смикнув мене за рукав і шепнув:
— Глянь у вікно! Я підвів голову.
У каплиці віяло вогкістю і холодом, надворі ж було тепло, як влітку. За вікном з гілки на гілку пурхали пташки, щебетали, радіючи весні.
— Ти впізнаєш? — пошепки сказав Гарасько і кивнув ліворуч.
Я глянув і обімлів. По крутому косогору, залитому весняним сонцем, спускались Ліля й Оля. В руках вони тримали букети бузку, на головах у них червоніли косинки, грали проти сонця, як пелюстки жоржини. Ліля штовхнула Олю з косогору і сама кинулась за нею. Через якусь хвилину вони вже були біля каплиці.
Ліля піднялась крутими східцями і зазирнула у вікно, де ми молились.
Гарасько почав хреститися — тільки тепер уже не до розп'яття, а до вікна. Я теж застиг на місці, як мумія, і весь тремтів, неначе мене тільки що з льоху витягли.
Тим часом до Лілі підійшла Оля і, затуляючи обличчя руками з обох боків, припала до шибки.
Я не міг встояти на місці. Здавалось, ось-ось підлога піді мною трісне, і я провалюсь крізь землю. Не знаю, що було б далі, коли б не отець Порфирій. Він помітив, що ми молимось не до розп'яття, а до вікна, вхопив Гараська за чуба, рвучко повернув йому голову праворуч і гримнув:
— Сюди дивись, антихристе, не бачиш образа божого? Мені теж перепало по шиї, що я навіть впав на коліна.
Ліля й Оля голосно засміялись і втекли. Лише кінчиком ока я угледів, як вони бігли тим же косогором, ще раз озирнулись на капличку і сховались між зеленими модринами.
Гарасько глянув на мене і насупився.
Молитва скінчилась, і ми вийшли надвір у своїх лівреях разом з отцем Порфирієм. Він замкнув капличку і хотів уже йти, як до нас підійшла старенька жінка, ведучи за руку хлопчика. Спершу вона перехрестилась, потім поцілувала руку отцю Порфирію і про щось довго з ним розмовляла.
— Ідіть до води, — сказав він їй. — Нехай раб божий Лавро нап'ється свяченої водички та очиститься від гріхів...
Йдучи від каплиці, отець Порфирій розповів нам, що цей Лаврин вивчив двадцять різних молитов і щоденно читає святе письмо.
— Я візьму його до себе, — сказав отець Порфирій.— Видно, що воно богові угодне...
Він повів нас крутими схилами і зупинився перед сріблястим джерелом, що пробивалось з-під високої кручі. Там була викопана ямка, вщерть наповнена водою.
— Пийте свячену воду, — звелів отець Порфирій і тричі перехрестив яму.
— Пий першим, — шепнув до мене Гарасько, але отець Порфирій взяв міцно його за комір і підвів до ямки.
— Тобі, безбожнику, першому треба пити! — крикнув він на Гараська. — Очищайся від гріхів, що точать душу твою, як шашлі дерево!
Гарасько нагнувся, зачерпнув холодної води долонею і напився.
Я теж сьорбнув кілька разів і вмився, бо, як говорив отець Порфирій, злі духи люблять танцювати на носі в людини і плювати їй в душу.
Потім він звелів нам стати навколішки. Помолились і хотіли вже йти, але отець Порфирій спинив нас.
— Пий ще, — наказав він Гараськові. — Нехай очищається душа твоя грішна від скверни.
Гарасько нахилився над ямою і знов почав сьорбати холодну, як лід, воду.
— Так, — сказав отець Порфирій. — Тепер ходімо додому, помолимось богу та пообідаємо разом.
По крутому схилу зеленіла трава, кричали жовтогруді іволги на старій липі...
Ми йшли не поспішаючи, рвали якісь квіточки між кущами, скакали з купини на купину, як дикі олені. На душі чомусь стало веселіше, ніби в нас, як у пташенят, почали відростати крила.
Не знали ми, що попереду нас знову підстерігало нещастя: надвечір в Гараська заболіло в горлі.
Цілу ніч він простогнав під ковдрою, кликав когось до себе, стогнав і плакав.
Я теж не спав, безпорадно мочив рушничок водою і прикладав йому до лоба.
Вранці прийшли ченці, за ними Лаврик з матір'ю, загрюкали молотки по підрамниках.
Ченці знов почали прикрашати ікони сріблястими квіточками і співати сумних-сумних пісень за роботою.
Лаврик допомагав ченцям. Він був обстрижений, весь в чорному одязі, як молода ворона.
його мати Феська щотижня набирала іконок в мішок і возила продавати по селах.
Кілька днів Лаврик всіх боявся, часто стояв перед іконами і молився до мертвої голови або ж цілував довгобразе обличя архангела Михаїла. Згодом до всього звик. Отець Порфирій називав його янголятком. Не знаю, чому всі так поважали Лаврика, — чи тому, що його мати збувала людям ікони, чи й справді вирішили зробити з нього "святого".
Тим часом хвороба не залишала Гараська. Через тиждень він так схуд, що, здавалось, на ліжку лежала безкровна воскова фігура.
Губи висохли і потріскались, ніс загострився, а очі запали глибоко під лоба, як в покійника...
— Мабуть, я помру, — сказав якось він мені, щоб ченці не чули. — Як зустрінешся з нашими друзями, то не говори ні Кролеві, ні Смолі про мене. Нехай вони краще нічого не знають.
— Ти здурів, — шепнув я йому. — Ти не помреш, а горло поболить і перестане.
— Ні, не перестане, — відповів Гарасько. — Зараз у мене все болить: і горло, і голова, і щось всередині. Мабуть, я, пивши оту воду із джерела, застудився.
— Ні, ти видужаєш! Надворі почалась весна, може, вдасться нам втекти з цієї печери, —говорив я, намагаючись підбадьорити свого товариша.
Увійшов отець Порфирій. Він глянув на Гараська і похитав головою.
— Мало мені користі від вас, — сказав згодом.— Бачу я, хлопче, що злий дух нарешті покидає тебе, бо душа твоя угодна богові... Може, встанеш та сходимо в печери, припадеш там чолом своїм до нетлінних мощей Андрія боголюб-ського... Він багато людей зцілив і навернув грішників, душа його витає між нами, яко дух святий, ніким не видимий.
— А може, краще викликати лікаря? — заперечив я.— Що ті мощі допоможуть, коли вони самі мертві?
— Ні, я скоро все одно помру, — ледве чутно обізвався Гарасько. — Не пишіть нічого про мене матері, щоб не плакала, а тіло моє після смерті не ставте в каплиці, я більше там бути не хочу.
— Молись, молись богу, ангеле мій, — лагідно сказав отець Порфирій.— Не одрікайся од святині господньої, бог милостивий і простить всі гріхи, тобою содіяиі.
— А які ж в нього гріхи, батюшко? — спитав я. — Хіба ми щось вкрали чи взяли самовільно?
— Я вам потім скажу, — відповів отець Порфирій і залишив печеру.
Тим часом ченці склали інструменти і пішли молитись чи обідати, бо в цей час вони щодня залишали підземелля.
— А може, він догадався про ті гроші, що ми сховали?— сказав я. — Може, хтось із ченців питав його про них, а він вирішив сам у нас їх забрати?
— Віддай краще, бо вони все одно нам уже не потрібні, — прошепотів Гарасько.