Привезли його в закритій труні, тому що тіло було геть понівечене авангардом комуністичної партії – репресивним НКВД. В Умані з закритих ям, политих вапном, витягали тисячі українських патріотів. Не всі тіла можна було розпізнати. Тільки дочка отця Глинського Ольга розпізнала свого чоловіка Петра по їй відомих деталях одягу. Організував перевезення тіла його рідний брат, член правління УГВР– Павло Турула.
Поруч з могилою Стефана Серафина виросла могила ще одного патріота – Петра Турули. Брат поховав брата, а дружина– чоловіка. Мешканці всієї Деренівки поховали двох диригентів – своїх улюбленців. Після похорону в неділю під вечір зійшлися біля могили члени ОУН. Сонце ховалося за лісом Крегольця, його проміння заглядало з-поміж дерев. Присягу проводив Лучка Степан, за псевдонімом – "Чуй". Всі підпільники були одягнуті в чорний одяг. "Присягаю…, присягаю…, відомстити…, відомстити…, смерть…, смерть", – говорили побратими і, здавалось, одночасно в такт шепотіло листя на деревах. Вечірньою росою плакала трава на гробах предків.
На краю могили, де дотикаються два світи, – світ матеріальний з вічними проблемами, де існують добро і зло, і світ потойбічний, справедливий, де кожен отримує за своїми заслугами,– стояли генетичні спадкоємці вічної боротьби за волю – бойовики ОУН.
Яків, заворожений величавим видовищем, стояв біля брами (тепер її вже немає), щоб на все життя запам'ятати, а пізніше й описати в спогадах ці неповторні події. Можливо Боже Провидіння привело його сюди, щоб насититись тою енергетикою, якою був оповитий цвинтар в той історичний час присяги побратимів по боротьбі за волю України.
У липні дні переважно теплі, погідні, тому в Службу Божу священик відправляє на площі під липами. Сьогодні відправляє раніше, бо в Теребовлі повинна бути маніфестація. Господарі запрягають коней і їдуть до Теребовлі. Дорогою до возів чіпляються хлопці, хоч як незручно їхати на полудрабках, та все ж краще, ніж йти пішки. На мурованці стовпилася ціла кавалькада фір і всі до Теребовлі. Деренівські хлопці тримають в руках синьо–жовті прапори. Дивлячись на це дійство поневолі запитуєш себе: "Де вони їх стільки набрали? Невже янівські жиди приховали, на всяк випадок, мануфактуру синього і жовтого кольору, щоб тепер зробити на ній бізнес". В Братюха, Дацика і Гали цілими днями шили прапори, бо кожен хлопець повинен був мати свій прапор, а інакше дівчата засміють.
На мурованці змагання, – чиї коні бігають прудкіше. До змагання долучаються мшанецькі фірмани, та прапори в них чомусь жовто-блакитні, а не синьо-жовті. Вони насміхаються з деренівських прапорів, а деренівські хлопці, в свою чергу в образливій формі висміюють мшанецьких фірманів.
На плянтах у Теребовлі формуються колони. Вулиці заповнені святковим людом. Всі веселі, щасливі. Виходять колони з плянт. Над їх головами море синьо-жовтих прапорів. На чолі колони іде сива жінка у вишиванці. Це йде гордо пані Ольга Палійчукова, символізуючи собою всю державу. З боків ідуть два хлопці в козацькому одязі з прапорами. Всі колони з сіл колишнього теребовлянського повіту несуть, крім прапорів, транспаранти з написом "Ми хочемо йти на фронт". Тротуарами проходжають німецькі офіцери, спокійно споглядаючи колони маніфестантів. Колони з музикою і співами проходять біля магістрату й повертають на лошнівську дорогу.
Засяло сонце золоте,
Народ збудивсь зі сну,
Усе ожило, що живе,
Вкраїну боронить свою!
На возах повертались хлопці додому. Ніхто коней не гнав. Всі були під враженням побаченого й почутого. Кожний в уяві вже приміряв німецький автомат, військовий одяг і мріяв про переможну боротьбу з ненависним ворогом. Лунали пісні: "Гукнемо з гаківниць, додамо з гармати, нам поможе святий Юр і Пречиста мати…". На іншому возі перемагали їх голосом: "Не тішся, ляше, сотня поляже, тисяча натомість стане до борби"… А мшанецькі хлопці заховали свої жовто-блакитні прапори і перекрикували їх: "Не пора, не пора, москалеві, ляхові служить…" Самозадоволення розпирало груди запальних молодих патріотів. Вони були готові йти на фронт і вмирати за омріяну Україну, їх тоді ще не роз'їдала, як тепер, розгнуздана пропаганда сексу. Вони були дітьми природи й опирались на принципи моралі.
Щоб закріпити у свідомості людей дату визволення України (так здавалося тоді всім), кожне село насипало могилу. Довго сперечалися в селі, де її насипати. Біля читальні було мало місця для проведення віча, тому єдиним місцем з рівним майданчиком біля дороги був город Дереша. На цьому місці прийняли героїчно смерть два деренівські герої, окропивши своєю кров'ю цей клаптик землі для визволення від більшовиків. Хата першого героя – Серафина Степана, стояла тут поруч, напроти городу.
На цьому місці загинув повстанець "Опир"– другий герой України. І кинулась молодь, навіть, не питаючи згоди у власника городу, висипати високу могилу. Могилу обложили камінням. Посередині могили поставили дерев'яний хрест, що своїм плечем дивився на вікно, через яке колись маленький Степан Серафин вперше глянув на світ. Тепер його душа на 40-ий день після смерті, мабуть, повернулася у рідну хату, щоб востаннє глянути через те саме вікно на пам'ятник Волі.
У неділю пам'ятник освятили. Під старенькою хатою Серафина зібралися хлопці і дівчата, колишні хористи. Вони присіли, як колись, на присьбу, згадуючи репетиції, що проходили під орудою Степана. Тепер, без диригента, всі стали під торцевим вікном хати, повернулись лицем до насипаної могили і жалібно заспівали: "Вічная память". Останні слова заглушили ридання дівчат. Тільки тут всі зрозуміли, кого втратила Деренівка. А десь там, у батьківській хаті, дусилась в риданні дружина Степана – Емілія. Зносила руки до образу Христа і голосила: "Боже, за віщо на мене така кара?! За віщо такі муки, що я мусила поневірятися по чужих стодолах, пивницях, темними ночами крастися між хатами, боятися людей, щоб не донесли, щоб не схопили і не запроторили в Сибір?"
Мати гладила її розкішні коси і заспокоювала: "Плачем нічого не зарадиш, змилуйся над дитиною, яку ти під серцем носиш… Твоя розпука відіб'ється на розвитку дитини, а воно повинно вирости здоровим і відімстити за смерть батька, і наші муки…" Емілія послухалась, і покірно поклала матері на коліна голову, як це робила колись в дитинстві.
Отець Глинський на Службі Божій в церкві оголосив, що в Янові освячують могилу, і попросив мешканців села теж організовано піти туди. На площі, що напроти електрівні, біля будинку Гжицьких була також насипана могила, яку обклали трав'яними плитами (дернюгами). Довкола неї було змонтовано риштування, на якому три священики відправили панахиду, освятивши одночасно і могилу. Всю площу зайняли місцеві, так і ті і, що прибули з довколішних сіл, хлопці та дівчата. Вся молодь у вишитих сорочках і блузочка у руках тримала синьо-жовті прапори, а дехто на плечах карабіна. Ніхто нікого не боявся. Не було страху, а тільки радість свободи. Сяяло літнє сонце, небо було синє – синє, без жодної хмаринки, й світилися щастям усміхнені обличчя. Віддали салют– за героїв, за славу, за Україну! Палку патріотичну промову виголосив священик з Довгого – Іван Збаращук. На риштування піднялася молода, симпатична жінка і дзвінким голосом заявила: "Я, Галина Гжицька, родом з Харкова, дружина вашого земляка, відомого письменника – Володимира Гжицького, якого москалі розстріляли в Харкові. Йому інкримінували організацію замаху на Постишева – секретаря ЦК КПбУ" (Львівська газета в перших своїх номерах опублікувала список письменників, знищених совєтами, серед них був і Володимир Гжицький).
Мова у неї була чиста, розлога, як козацький степ. Вона дихала ненавистю до комуністів, до перевертнів, до московських окупантів, зате з великою ніжністю, теплом, природньою ейфорією того часу говорила про Україну та її героїв. Так гарно ніхто тоді не говорив.
Хлопці гукали: "Слава, слава, слава!" – і розмахували прапорами. Дівчата витирали хусточками сльози.
Німецька окупація
Провід ОУН призначив Стасишина Петра солтисом села, Грицика Івана – начальником сільської поліції, яка пізніше була переоформлена як протипожежна охорона. Селяни йшли в поле збирати урожай. Ніхто не дорікав новоспеченим колгоспникам про їх необачний вчинок, хоч і не обійшлося без окремих насмішок. Не зазнали репресій ні голова сільради Петро Джурба, ні голова колгоспу Іван Шкугра, ні секретар комсомолу Григорій Костюк.
В селі починалися жнива. Від ранку до пізньої ночі кожна сім'я перебувала на полі. Якова рідко брали на поле, бо, він порізав собі руку серпом, нажавши три снопи жита в Гостинцях. Йому доручили домашню роботу: пасти корів, потім їх доїти, викидати гній зі стайні, годувати свиней, курей, качок і гусей, а також нарвати политиці на городі, кропиви біля потічка, посікти їх сокирчиною, розмішати з пом'ятою бараболею і лиш тоді давати свиням. Для маленьких курчаток і каченят потрібно було покришити круто зварені курячі або качачі яйця і насипати їм окремо та аж тоді пообідати самому. (Часто мати ранесенько наварювала на цілий день борщу і гречаної каші, чи кулеші з молоком). Ровером потрібно було завезти на поле батькам воду в барильці. Була ще й морока з маленькими курчатами, каченятами, бо залишати їх без догляду було небезпечно. За ними полювали яструби.
Життя у селі унормувалося. Священик з сім'єю повернувся на плебанію, виховував на казанні молодь, ходив з дочками до читальні на репетиції хору і вистав. Захоплення сітківкою (волейболом) досягло зеніту, бо, крім майданчика біля церкви, хлопці підготували ще такий самий біля хати Збаращука. Грали в волейбол тільки у неділю, бо в робочі дні в жнива роботи було по вуха: жати, косити, в'язати снопи, возити їх (навіть звозили у неділю по полудню), перевертати на покосах ячмінь, щоб не зігнив, орати житнисько та засівати його конюшиною або мішанкою на пашу худобі. Батько час від часу брав Якова на поле, привчаючи його до господарської роботи. Найбільше синові подобалось возити снопи разом з батьком. Орати було важче, бо і коні не слухали, і плуг вискакував з борозни.